Ідеальний шторм

Як Україні пройти через хвилі ідеального шторму? Як відновитися після карантинної кризи? Що чекає Україну вкінці?

Рецепти від викладача Львівської бізнес-школи УКУ та Києво-Могилянської бізнес-школи, співзасновника платформи «Нова країна» Валерія Пекара для проєкту Wake Up. Postmen

«Ідеальний шторм» називається так, звичайно, не через те, що він є якимсь дуже хорошим. Я знаю, що серед очільників держави є люди, які вважають, що ідеальний шторм – це своєрідний комплімент. Ні, це не комплімент. Ідеальний шторм – це коли накладається багато різних негативних факторів і створюється шторм, із якого дуже важко вибратися.

Картинка нерадісна. З одного боку, епідемія. З іншого боку, економічна криза – вже абсолютно очевидна. Ознаками цієї економічної кризи є те, що вже через місяць після початку карантину у 60% людей в Україні почали закінчуватися гроші. А приблизно половина малого і середнього бізнесу, згідно з даними дослідників, не доживе до 1 червня.

Очевидно, що додається політична криза: дуже слабка держава, слабке урядування.

Що робити з тим? З епідемією – простіше. Потрібні чіткі протоколи, масове розумне тестування з метою виявлення осередків захворювання і їхнього погашення. Що робити з політичною кризою, теж зрозуміло: треба дотримуватися того, що глава УГКЦ Святослав назвав «політичним карантином». Не робити нічого такого, що може роз’єднати українців, а зосередитися над двома іншими «вершниками апокаліпсису» (маються на увазі епідемія і економічна криза, – Z).

Що робити з економічною кризою? Моя позиція – треба забезпечити економічну свободу. Україна має лише 134 місце в світі за рейтингом економічної свободи. Це останнє місце в Європі. Навіть Росія, дуже авторитарна держава з великими державними монополіями, стоїть вище. Чесно кажучи, країна, яка займає 134 місце в світі за рейтингом економічної свободи, не мала би дожити до кінця кризи. Ми тягнемо на собі страшенні ланцюги з радянських часів, і нам треба просто розірвати на своїх руках кайдани.

Треба дати свободу тим, хто може сам собі зарадити. Держава мусить підтримувати тільки тих, хто не може цього зробити. На місці уряду я оголосив би для бізнесу потрійні канікули: податкові, кредитні і регуляторні.

Як нам бути? Це залежить, значною мірою, від того, коли ж ми повністю вийдемо з карантину. Чи він закінчиться в травні? Не певен. Можливо, він закінчиться в червні. Правда, є версія, що він закінчиться в липні. Хоча багато дослідників кажуть, що він може тривати до серпня. Але є такі, які кажуть, що він закінчиться в вересні… Я, звичайно, можу продовжувати. Але: ми точно не знаємо, коли ми остаточно вийдемо з карантину. Ситуація дуже невизначена.

Чи дійсно економічна криза, яку відчуває вже 80% українських підприємств, пов’язана лише з епідемією? Якщо це дійсно так, то після lockdown’у все відновиться і все стане добре.

Багато дослідників кажуть: нічого подібного. На їхню думку, економічна криза спричинена не епідемією. Вона давно назріла і навіть перезріла. Надулося дуже багато бульбашок на різних ринках – фінансових, фондових, ринках нерухомості і так далі. Епідемія лише натиснула спусковий гачок

А отже, відновлення почнеться аж наступного року. Або ще на рік пізніше.

Втім, існують дослідники, які вважають, що ми маємо справу з глобальною системною кризою організації всього суспільного ладу. Що капіталізм, яким ми його знаємо, завершується і настає етап, для якого поки що назви немає.

Один з поширених міфів полягає в тому, що китайською мовою «криза» це – два ієрогліфи, перший із яких означає «загрозу», а другий – «можливість». Насправді ж той ієрогліф означає не так «можливість», як «поворотну точку». Подібна «криза» в медицині – це той момент, коли пацієнт або почне одужувати, або помре. Те саме відбувається у поворотний момент із кожним бізнесом, із кожною країною, кожною нацією.

Погана новина полягає в тому, що все це надовго. А хороша новина в тому, що криза не ламає трендів, а страшенно їх прискорює. Всі тренди, які спостерігали до кризи, набувають карколомної швидкості, і це означає, що ми можемо побачити окремі обриси майбутнього.

Я пережив у бізнесі чотири великі кризи. Користь від попередніх криз – скоріше моральна: «Ми таке пережили, отже, і те переживемо».

Кожна криза є абсолютно унікальною. Було таке, що бізнес падав у два рази, в три рази, чотири рази. Але так, щоб він зовсім зупинився, – точно не було.

Кожен мусить поставити перед собою запитання: на якій стадії прийняття реальності я перебуваю? Дослідники визначають п’ять стадій сприйняття реальності (ідеться про п’ять стадій прийняття смерті, запропоновані психологинею Елізабет Кюблер-Росс, які почали використовувати в літературі значно ширше, – Z): заперечення, гнів, торг, депресія і, нарешті, прийняття. Перше, що треба зробити, – запитати себе, де я перебуваю на цій шкалі, і якомога швидше прийти до останньої, п’ятої стадії прийняття. Лише на цій стадії можна щось робити далі.

Важлива порада – не бути оптимістом. Виживають тільки параноїки. Ми всі є нащадками тих людей, які були тривожними. Тривожні люди, коли щось шурхотіло у траві, скоріше думали, що це лев, і починали тікати, аніж припускали, що там щось цікаве й корисне і треба підійти поближче. Ті, хто підходив ближче, не залишили нащадків. Передалися гени тільки тих, хто тікав, хто був тривожною людиною. Виживають параноїки.

Криза – дуже хороший час почиститися. Корабель, коли пливе по воді, то до його днища наростає всілякий непотріб – мушлі, водорості, – що знижує обтічність корабля і заважає швидко плисти. У бізнесі таких «мушель» є чотири типи: люди, яких треба давно звільнити, але шкода; витрати, які робилися за традицією; бізнес-процеси, які стали дуже жорсткими; проєкти, які треба давно позакривати.

Треба виділити час для навчання і стратегування. У вас мусить бути принаймні три сценарії і три горизонти. Що ви робите просто зараз? Що ви робитимете, коли криза досягне дна? Ніхто не знає, коли настане дно. Українські підприємці жартують: вони не мають впевненості в завтрашньому дні, тому що не знають, яким воно буде – це дно. І третій горизонт – що ви будете робити в момент, коли почнеться вихід із кризи? Цей план треба мати заздалегідь, щоб потім не гаяти часу.

Японських самураїв вчили: уявіть, що найстрашніше вже сталося – ви загинули, вас нема. Тепер вам нічого не страшно. Той, хто мертвий, йому вже нічого не страшно. Це не проста мотивація. Але самураї через це проходили – через страх смерті – і рухалися далі.

Ну а XXI століття (для тих, хто любить Джорджа Мартіна) принесло нам інший варіант: те, що мертве, померти не може.

Звичайно, потрібна певна гнучкість, тому що ураган потужні дерева вириває з корінням, а травичку лише пригинає.

Чи є в кризі щось хороше? Очевидно, є. Всі бульки луснуть, всі надуті люди, які насправді нічого не варті (а лише вдають, що вони дуже важливі), просто кудись зникнуть з горизонту. Буде багато вільного місця на ринку. Буде багато хороших людей без роботи (а це означає, ви зможете їх найняти). Буде багато хороших дешевих активів, вартих купівлі.

Кому ж жити, а кому померти? Жити будуть сильні лідери. Достатньо гнучкі і прудкі. Другий ешелон може стати першим. Новачки. І, звичайно, «партизанщина» – питомо українська стратегія.

Кому померти? Динозаврам з великим тулубом, довгим хвостом, довгою шиєю, малою головою. Вони дуже повільні – вони не виживають.

Виживають не найсильніші істоти на землі, як казав Чарльз Дарвін, і навіть не найрозумніші – а ті, хто найшвидше реагує на зміни, ті, хто адаптується.

Я би хотів згадати філософа, який змінив наше уявлення про світ, – Нассіма Талеба, відомого всім за книжкою «Чорний лебідь». У нього є інша книга, набагато складніша, – називається «Антикрихкість».

Є крихкі системи, які від стресу і навантаження руйнуються. Є невразливі системи, які від стресу і навантажень не руйнуються. Але є ще третя категорія – антикрихкі системи, які стрес робить міцнішими.

Приклад: спортсмени. Спробуймо попросити десятьох людей, аби пробігли п’ять кілометрів. Хтось подолає дистанцію абсолютно виснаженим, хтось впаде на другому кілометрі. А хтось скаже, що це непогана розминочка перед початком тренування.

Антикрихкість – це коли ти стаєш сильнішим під впливом стресу і навантажень.

На жаль (чи на щастя), бізнес влаштований таким чином, що кожне конкретне підприємство є крихким: воно може зламатися. Але ринок в цілому і бізнес в цілому є антикрихкими. Найслабші, найкрихкіші – ідуть. А всі разом – виживають.

Зброя перемоги – однакова і на рівні однієї невеликої компанії, і на рівні величезної корпорації, і на рівні всієї країни, всієї нації. Це стратегічне бачення, це самоорганізація, це середовище довіри, це готовність до змін і це зрілість.

Зрілість – дуже важлива річ, тому що ми живемо в країні дорослих інфантильних дітей. Коли ми крутимо головою на всі боки, роздивляючись: «А хто ж тут дорослий? Хто нам скаже, що треба робити?»», то погана новина в тому, що, крім нас, інших дорослих в цьому садочку нема. Можливо, це страшно, але це правда. Роль лідерів полягає в тому, щоб показати шлях і дати надію, а інше люди зроблять самі.

Хочу поділитися кількома важливими словами із англомовної літератури, які, мені здається, будуть абсолютно необхідними у 2020 році.

Перше слово – mindset, світосприйняття. Можемо мати світосприйняття, орієнтоване на збереження чи на зростання, на закритість чи на відкритість, на стабільність чи на розвиток, на самореалізацію чи на служіння. І це дуже сильно впливає на те, яким є наш світ, яким є світ навколо нас, яким є світ для інших людей, що є біля нас.

Дуже важливе слово – mindfulness, усвідомленість. Ми всі живемо таким чином, що зосереджені більше на минулому і на майбутньому. Ми постійно пережовуємо те минуле: а от я не так сказав, я не так зробила, я міг зробити краще і так далі, і так далі. Ми надто багато уваги приділяємо тому минулому, якого вже не змінити. Така ментальна пастка. А інша ментальна пастка нас чекає в майбутньому, тому що ми постійно думаємо про нього і пережовуємо: завтра така нарада, завтра такий виступ, післязавтра ще щось, а потім дедлайн… Минуле і майбутнє забирають майже всю нашу увагу, і десь тільки 10% іде на теперішнє.

Ми не живемо в теперішньому. Ми не відчуваємо смаку наших страв, ми не відчуваємо щастя від того, які люди навколо нас. А mindfulness вчить нас жити саме в теперішньому. Найголовніша людина – та, яка зараз перед тобою. Найголовніша справа – та, якою ти зараз займаєшся.

Ще одне важливе почуття – compassion, співчування. Не співчуття як акт співчуття, а як риса, яка дозволяє нам дивиться іншими очима на всіх людей, на всіх істот довкола нас.

Можливо, найважливішим буде слово resilience – життєстійкість. Ми звикли все контролювати: контролювати своє життя, контролювати все навколо – бізнес-проєкти, процеси, контролювати оточення. І настав час, коли контролювати вже нічого не можна. Ми не можемо контролювати світ: світ став складнішим, аніж наша здатність контролювати. Ми мусимо прийняти цей ризик. Мусимо зрозуміти, що сила та чутливість – це не протиставлення.

Ну і selflessness – безособовість. Нам так чи інакше доведеться трошечки менше думати про себе, трошки відмовлятися від себе, щоб вижити.

І, звичайно, потрібна пристрасть. Без пристрасті все, про що ми говоримо, просто не має сенсу.

Уявіть собі, що ви стоїте в корку. Ви розумієте, що в цьому заторі вам стояти ще 20 хвилин. І в вас є вибір: ви можете витрачати страшенну кількість енергії на те, щоби якось намагатися прискорити вихід із цього затору. Щоб це було не 20 хвилин, а 15 хвилин. Витратите величезну кількість енергії, але все одно нічого не досягнете.

Другий вибір – ви можете не робити нічого, і так само виїдете з цього затору через 20 хвилин. Вибір: або бути виснаженим морально, нервово, а може, і фізично – або свіжим. Це вибір ваш. Але все одно вийдете через 20 хвилин.

Карантин все одно завершиться тоді, коли завершиться. Економічне відновлення все одно почнеться тоді, коли почнеться.

Отже, шановне товариство, ласкаво просимо до світу, який є мінливим, непевним, складним, неоднозначним. З цим треба щось робити... але зробити з цим нічого не можна: з цим доведеться жити.

Майбутнє страшить і розчаровує. Перша річ, яку треба сказати: майбутнє настає не для всіх. Як казав Вільям Гібсон, «майбутнє вже тут, воно просто нерівномірно розподілене». На якихось теренах воно вже настало, на якихось настає зараз, на якихось настане не скоро, на якихось не настане ніколи.

І тут настає футурошок.

Футурошок – це шок, який настає занадто швидко. Людям не подобається, коли таке майбутнє настає, коли настають такі швидкі технологічні, соціологічні, психологічні зміни. Цей вітер зриває не просто капелюхи – він зриває голови, він зриває дахи.

Природною реакцією на такий футурошок є голосування за політиків, які обіцяють: «Проголосуйте, будь ласка, за мене, я обіцяю, що при мені майбутнє не настане». Ця тенденція поширена по всьому світі. По всьому світі голосують за таких політиків, як Дональд Трамп, Владімір Путін, Реджеп Ердоган, Віктор Орбан. Які обіцяють – зробимо щось great again. Great again означає: зробімо майбутнє таким, як минуле. Тому що колись морозиво було кращим, дерева були зеленішими, секс був кращим. Це шлях в нікуди. Якщо рухатися таким чином, то майбутнє не настане ніколи.

Як захиститися від футурошоку? Читати. Мріяти і залишатися молодими. Як дізнатися, чи ви старий, чи молодий, за рецептом одного з найвідоміших політиків сучасності Шимона Переса? Порахуйте свої мрії і порахуйте свої досягнення. Якщо ваших досягнень більше, ніж мрій, – ви стара людина. Якщо все-таки мрій більше, то ви молода людина. Біологічний вік зараз майже нічого не означає.

Найкращий спосіб змінити майбутнє – змінити його.

Яким буде світ після коронавірусу? Чи буде більше глобалізації, чи більше протекціонізму? Чи буде більше електронних комунікацій, чи таки живого спілкування? Чи більше авторитаризму, чи більше свободи? Ми не знаємо. Тому що вибору не зроблено. Світ – на розвилках. Світ на роздоріжжі. Цей вибір роблять не уряди, не корпорації, не таємні ложі, не рептилоїди. Цей вибір роблять мільярди людей, кожна людина окремо. Вибір мільярдів людей – це вибір світу. Краще, щоб цей вибір був свідомим.

Треба плекати середовище довіри навколо себе. А середовище треба плекати дуже широке, тому що рамка відповідальності – дуже сильно розширена. Зрозуміло, в цю кризову епоху хочеться відповідати більше за себе, за свою сім’ю, за свою компанію. Але виходить так, що в тому соціальному середовищі, яке ми маємо, наше виживання утруднене. А отже, рамку середовища доведеться розширювати і так само змінювати його.

Будь-яка модель довіри є вразливою. Але: комусь все одно треба довіряти. Суспільство, яке не має довіри, не може розвиватися.

Довіра проявляється щодня. Щогодини. Починаючи з того, коли ви передаєте 10 гривень у маршрутці. Ви довіряєте, бо ви знаєте, що ці гроші пройдуть через двадцять рук, але ви отримаєте решту. І коли ви підписуєте з кимось контракт – ви довіряєте. Бо знаєте: якщо ви платите гроші, ви отримуєте результат. Коли ви щось купуєте в інтернеті – ви довіряєте.

Все суспільство тримається на довірі. І навіть більше: суспільства, у яких дуже низька довіра, дуже повільно розвиваються. Вони витрачають дуже багато грошей, дуже багато сил та енергії через те, що нема середовища довіри. І одна з великих українських проблем – це якраз наші постійні сумніви: чи можна довіряти, чи ні? І саме тому ми є там, де ми є.

Суспільства з високим рівнем довіри переважають нас не лише в добробуті, не лише в урядуванні. Бо якість урядування залежить від довіри напряму: ми не довіряємо державі – це означає, що ми не даємо їй нормально розвиватися і нормально керувати. А вона нормально не керує і створює багато нових приводів не довіряти їй… А найцікавіше: суспільства, які мають високий рівень довіри, ще й переважають нас у щасті. Коли людина живе в середовищі довіри, вона почувається набагато щасливішою.

Україна вже створилася. Це вже факт. Але своїх 40 років ми ще не пройшли. Ми тільки 2014 року вийшли звідти, зі свого Єгипту, і маємо 40 років, як ті євреї, відходити.

Хочу згадати про книгу, якої креативний клас, мабуть, не читає. Називається Біблія. Не читає, мабуть, тому, що вважає, що там нічого цікавого немає. Дуже раджу всім прочитати другу книгу Старого заповіту – Вихід. Там розповідається, як євреї виходили з Єгипту і що там було. Оце просто конкретно про нашу епоху написано, про нашу країну і про наш час!

Там описано архетип будь-якої великої соціальної трансформації – і про лідерство, і про активну меншість, і про пасивну більшість, і про бажання повернутися назад, і про кожну новину, на яку ви можете натрапити у «Фейсбуці».

Тобто нам свої 40 років відходити треба. Можна прискорити цей час за рахунок сучасних технологій. Але це точно пов’язане зі зміною ставлення до себе, до людей, до країни і до всього, що ми робимо.

Підготував Володимир СЕМКІВ