Covid-19 проти свободи

Якими будуть контури нового світу після пандемії COVID-19? Як ми подивимося на цей світ після того, як нарешті подолаємо вірус? Чи можливе повне повернення людства зі самоізоляції? Які зі звичок, набутих за ці місяці, стануть постійними і незворотними? Яку частину свободи людство готове віддати заради подолання вірусу? І яку частину свободи готова віддати Україна?

Про це розмірковують українські інтелектуали Оксана Форостина, Євген Глібовицький, Вахтанг Кебуладзе і Валерій Пекар у ході дискусії «Свобода, довіра, безпека: Як пандемія змінить правила гри в Україні та світі?», організованій PEN-Україна.

Вірус – хижак

Загальний висновок експертів – Україна входить у комплексну багатовимірну кризу. Перспективи побороти кризу є понурими з огляду на некомпетентність влади.

«Наша криза може бути глибшою, ніж у інших країнах, через те, що ми маємо справу з потрійною кризою: економічною, епідемічною і політичною», – тлумачить український підприємець і лектор Валерій Пекар.

«Пандемія поглиблює політичну й економічну кризу, – погоджується філософ Вахтанг Кебуладзе. – Ми бачимо, що владні інституції безпорадні».

Українська влада вирішила компенсувати некомпетентність суворістю проголошених заходів. Відтак запровадження карантину виявилося емоційною, а не раціональною реакцією, вважає публіцистка і видавчиня Оксана Форостина.

 

«Ми бачили спробу ввімкнути архаїчне уявлення про те, що вірус – щось таке, ніби хижак. От він прийде, подивиться, що на вулицях нікого немає, і піде геть: нема що їсти – я пішов. Це спроба запустити дуже, дуже давні механізми реакції на небезпеку замість того, щоб навпаки максимально раціоналізувати ситуацію», – вважає Форостина.

З кризою – «на коні»

Втім, Україна – далеко не єдина країна, котра відчула спробу насадження контролю. На думку Валерія Пекара, подібна реакція якраз є типовою для держави як організму.

«Держава вирішує все контролювати не через те, що державні службовці і політики раптом змовляються: треба здійснювати контроль. А тому, що таким є її інстинкт – в критичний момент у держави виникає бажання все контролювати: стежити, тримати, не пускати», – роз'яснює Пекар.

На його думку, сам феномен епідемій дозволяє державі дуже легко і виразно проявлятися. Коли держава має справу з небезпечним для суспільного здоров’я латентним явищем – наприклад, ожирінням чи курінням, їй важко показувати ефективність. «А тут раз – епідемія! Всіх замикають по домівках», – пояснює пан Валерій.

«У бізнесі є антикризові менеджери, які дуже класно дають раду кризам. Для того, щоб продемонструвати, які вони класні, потребують кризи. Коли немає кризи, вони невиразні», – додає експерт.

Валерій Пекар пропонує не спрощувати дискусію щодо того, котрий із методів протидії коронавірусу є успішним. Він не поділяє захоплення авторитарним Китаєм, але й не підтримує ранньої легковажності Італії.

 

«Найкраще дають раду з кризою демократичні країни зі сильними інституціями – Японія, Німеччина, Південна Корея, скандинавські країни, – каже Пекар. – Найгірше з кризою можуть впоратися демократичні  країни зі слабкими, неспроможними інституціями – такі, як Італія або Україна. І десь посередині будуть авторитарні країни, які не можуть використати такі важливі інструменти, як свідомість громадян і сильні громадські інституції, але можуть принаймні застосувати інструменти жорстких режимів, жорстких обмежень».

Понад те, Валерій Пекар сумнівається, що Китай поборов пандемію таки успішно. На його думку, Пекін може приховувати інформацію. «Якщо хтось довіряє даним із Китаю, тоді я спитаю: чи ви могли би довіряти даним з Ірану? А даним, які публікує російський уряд?» – звертає увагу експерт.

Вахтангові Кебуладзе було неприємно чути, що в Україні досвід Китаю трактували як вартий прикладу. «Найстрашніше: ті жахіття, які заскочили і Європу, і США, могли би не бути такими жахливими, якби Китай не приховував інформацію. Виглядає, що Китай іще в грудні усвідомлював масштаб катастрофи – але на Заході про це нічогісінько не знали», – обурюється Кебуладзе.

Хто викупить українську свободу?

Українська реакція на пандемію значною мірою зумовлена спадком радянського менеджменту, вважає учасник Несторівської групи Євген Глібовицький. Натомість українське суспільство показало себе носієм пережитих у радянські часи травм.

«Лекала, за якими держава намагається запровадити свої повноваження і регулювати цей виклик, мають виразно радянське походження. Ми не бачимо смарт-регулювання, ми не бачимо спроб доказовості. Ми бачимо підходи, які базуються на презумпції: що б влада не зробила – все це правильно, громадянин має мовчки підкорятися і робити будь-що, що йому скажуть», – коментує Глібовицький.

Пан Євген переконаний, що це шлях в нікуди. «Якийсь час цей підхід буде толеруватися. А десь настане момент, коли відбудеться загострення конфлікту», – вважає він. Згідно з висновком Глібовицького, дії влади посилюють внутрішню напругу в суспільстві. «Теперішня криза мені нагадує "врадіївський" етап, коли протест накопичується, але ще не виливається», – додає Глібовицький.

Він стривожений тим, що криза може вдарити Україну дуже сильно. Значна частина суспільства опиниться в злиднях, натомість виразної домінанти набудуть цінності виживання.

 

«Важливий момент – це наша глибинна травма. Поки що ми не можемо виміряти її глибини, але вона присутня. Ми бачимо, що травма тоталітарна, травма колоніальна відбита в нашій культурі. Вона вийшла за межі травмованих померлих осіб і передалася далі – у вихованні, у батьківських наративах, через шкільні оповіді, масмедіа, популярну культуру – і пішла далі», – каже Євген Глібовицький.

На його думку, суспільні цінності опинилися перед ситуацією ідеального шторму. «Економічна, епідемічна, політична криза – це просто гримуча суміш», – резюмує він.

Найгірше, що могло би статися, – це колапс державності. «Я не думаю, що можуть повторитися наслідки, якими вони були сто років тому, у вигляді фізичної втрати незалежності країни. Навіть якщо припустити, що станеться колапс державного управління, скоріш за все, ми будемо мати не скасування державності, а скасування суверенітету. Іншими словами, той, хто прийде "викуповувати" Україну з її проблем, той і встановлюватиме свої правила», – припускає Євген Глібовицький.

А «викупить» Росія?

Філософ Вахтанг Кебуладзе підтверджує: Україні доведеться жити в дилемі вибору між свободою і безпекою. Насправді, уточнює він, ми живемо так уже дуже давно – і війна з Росією є якраз результатом вибору. Пандемія коронавірусу ще раз загострює цю дилему.

«Ця дилема завжди присутня. Всі політичні події, всі негаразди, зрештою і сама війна з Росією – це реалізації цієї позиції: свободи і безпеки, – пояснює Кебуладзе. – Що нам говорять тоталітарні держави, як Росія? Віддайте нам свободу – ми забезпечимо вам безпеку».

Пан Вахтанг наголошує на тому, що насправді суспільство і на рівні індивідів, і на рівні колективному мусить обирати свободу. «Той, хто втрачає свободу, згодом втрачає і безпеку», – пояснює він.

 

Відтак Вахтанг Кебуладзе закликає відкинути думку, начебто саме тотальна керованість допоможе державі якісно побороти коронавірус. «Коли на тлі такої загрози хтось намагається чітко протиставити вибір: ви відмовтеся від частини свободи – і буде вам безпечний світ... Не буде! Якщо ми позбавляємося свободи, то позбавляємося в віддаленій перспективі і безпеки», – застерігає філософ.

Пан Вахтанг повертається до думки, що загроза коронавірусу прийшла якраз зі світу, в котрому свободу продано за безпеку. «Ця загроза прийшла зі закритого світу, в якому якраз нема свободи… Тому якщо ми почнемо віддавати свою свободу, то зрештою опинимося в такому світі, в якому загрози виникатимуть одна за одною», – наголошує Кебуладзе.

Валерій Пекар вважає, що українцеві дилему про свободу і безпеку описати одним словом – це буде слово «Чорнобиль».

«Вся природа поведінки тоталітарної держави, коли вона стикається з великою кризою в умовах відсутності свобод, може бути висловлена словом "Чорнобиль". Якщо ми допустимо авторитаризм, то будемо мати "Чорнобиль" постійно», – попереджає Валерій Пекар.

Вахтанг Кебуладзе звертає увагу: демократія сама в собі містить загрозу – дозволяє суспільству легковажити свободою.

«Платон описує перехід від демократії до тиранії – і це мені дуже нагадує деякі сюжети, які з нами відбуваються сьогодні, – проводить паралелі Кебуладзе. – Перехід до тиранії відбувається через охлократію – вже не владу народу, а владу натовпу. Неструктурованого, безвідповідального... В цьому переході втрачається головна цінність демократії – цінність свободи. Натомість охлос, натовп, очікує на порятунок від сильної влади. Втіленням такої влади стає тиран. Фундаментальною цінністю в суспільстві стає не свобода, а влада як така, котра обіцяє розв’язати всі проблеми».

Вахтанг Кебуладзе підтверджує: приклад із Чорнобилем – винятково точний. «Всі, хто жив у совєцькі часи, мають цей досвід: влада обіцяла розв’язання всіх проблем, натомість вона сама створювала таку кількість проблем, з якими не могла впоратися – і їх ми розв’язуємо до сьогодні», – резюмує експерт.

Терористам на завидки

Оксана Форостина висновує, що виклик для демократії є глобальним. Однак в Україні він звикло загострений. «В Україні ґлбальні виклики постають спотвореними, збільшеними – як на стероїдах», – описує вона.

Згідно з її висновком, сучасний популізм підживлюється медіями, «коли емоції мають безпрецедентно великий вплив на прийняття рішень урядами, і раціо урядів ламаються під тиском суспільної думки».

У який спосіб це проявилося під час коронавірусної кризи? Виявилося, що коли є сильна емоція, то можна впровадити вкрай нетипові рішення. «Уявімо собі, що на такі самі жертви довелося б іти в ситуації іншого виклику – наприклад, більш віддаленого в часі. Наприклад, виклику, пов'язаного із глобальним потеплінням. Чи демократичні країни готові піти на такий самий lockdown, якщо ми дізнаємось, що десь через два роки половина Нідерландів піде під воду? Я вважаю, що урядам було би набагато важче "продати" такі обмеження своїм виборцям, аніж небезпеку, втілену в формі цього лічильника на сайтах новин: стільки людей захворіло, стільки людей померло».

Оксана Форостина додає: її не страшить нинішня реакція на коронавірус – її лякає те, що теперішніми людськими реакціями скористаються зловмисники.

«Ми всі є учасниками величезного експерименту. Таких прецедентів ще не було. І хтось зараз сидить і за цим всім стежить – починаючи від аналізу соціальних мереж і закінчуючи поведінковими патернами в тій чи тій країні. Думаю, що навіть при найбільш оптимістичних серед можливих сценаріїв – коли ми проходимо пандемію без високих піків і більш-менш безболісно для економіки – то навіть при такому сценарії ми опиняємося в дуже небезпечному прецеденті. Хтось – і це точно не демократичні країни – захоче це повторити вже як зброю», – передбачає Форостина.

Оксані Форостині нинішні суспільні реакції нагадують пережите людством 11 вересня.

«Всі ці дискусії про баланс між безпекою і свободою вже були. І нинішня ситуація дуже нагадує ситуацію після терактів… Те, що зараз відбувається у більшості країн, – це "волога мрія" будь-якого терориста. Коли здійснюються теракти, метою є саме це – залякати людей, змусити їх уникати одне одного, нищити довіру, розривати соціальні зв’язки», – вважає вона.

Згідно з висновком Форостини, на глибину теперішньої кризи дуже сильно вплинули засоби масової комунікації. «Ця пандемія розвивалася б зовсім інакше ще 15 років тому, коли медійний ландшафт виглядав інакше, коли соціальні мережі ще не були настільки розвинені, коли індустрія інформаційного терору – через ботів, через тролів – ще не була настільки потужною», – зазначає Форостина.

«Тому я боюся не теперішньої ситуації, а того, як нею можуть скористатися в майбутньому», – пояснює пані Оксана.

Будуть цьомки, буде Олімпіада

Чи дійсно нас чекатиме ефект 9/11? Чи турбота про безпеку замкне людство по домівках, а міжлюдське спілкування зведеться до мінімуму? Чи знову кордони набудуть великої ваги?

«Я не прихильник апокаліптичних позицій: все, кінець, світ уже ніколи не буде таким, який був раніше… Знаєте, наш біологічний вид, homo sapiens, важко налякати, – коментує Валерій Пекар. – Скільки разів нас лякали за останні десятки тисяч років, а жодного разу не налякали так, щоб було дійсно страшно! Все одно люди розселилися по всій планеті й поставили себе в позицію вожака щодо всіх інших біосистем».

Водночас Пекар підтверджує: роль національних держав, з огляду на пережиті проблеми, таки посилиться. «Кордони знову перетворилися на справжні стіни, на колючий дріт. Кожна держава – сама за себе: всіма силами включаються спецслужби, змагаються за апарати штучної вентиляції легень, маски і так далі – а тепер почнуть боротися і за вакцини», – перелічує він.

Пекар резюмує, що нинішній світ стоїть на великій розвилці. «Ми справді не знаємо, повернеться світ до більшої глобалізації чи до більшого протекціонізму. Цей вибір саме зараз роблять мільярди людей. Навіть не уряди – а люди», – коментує Пекар.

Так чи інакше, він заспокоює: літаки літатимуть, Олімпіади відбуватимуться, концерти гримітимуть. «Я впевнений, що людство все подолає. А це означає, що вечірки, обіймашки, ресторани, смішні наради і нудні наради, концерти, перельоти, поцілунки, спортивні змагання, галереї, книжкові ярмарки – все повернеться в певний час», – сміється Пекар.

Євген Глібовицький здивований розмовою про кінець глобалізації. На його думку, глобалізація тільки на стадії становлення.

«Думаю, що зміняться правила, ще складнішими будуть аеропорти, ще більше обладнання з’явиться в публічних місцях, вигляд людей у масках стане нам звичним. Але людина від цього нікуди не подінеться: ця цікавість, ці прагнення – вони закладені в людській природі. Кожна подібна криза створює нові можливості. Таким чином, я чекав би не припинення польотів, а появи нових стандартів. Всі ці засоби допоможуть зробити нашу глобалізацію більш сталою, а не привчать обходитися без неї», – тлумачить Глібовицький.

Україні – вистояти

Загальне резюме від Євгена Глібовицького: теперішня криза виразно характеризує Україну як слабку державу – із низькою спроможністю влади як особистостей і загальною слабкістю інституцій. Ні, пан Євген не вірить у те, що з цієї кризи можна вигребти руками волонтерського ресурсу, на ініціативі зісподу.

«Слабкі не тільки ті інституції, які є корумпованими. Слабкі не тільки ті інституції, які живуть в розриві між нормами, на яких вони засновані, і викликами, які вони мають обслуговувати. Слабкими є й ті інституції, які не мають внутрішнього запасу лідерства, де немає лідерства як служіння, потреби реалізовувати суспільний інтерес», – наголошує Глібовицький.

«В тому сенсі наша проблема – не з громадянського боку. Бо якраз паралельні інституції, які створює громадянське суспільство, в кризові моменти допомагають. Але вони не можуть бути, по-перше, постійним рішенням. По-друге, не кожна громадянська активність може допомогти з кожною проблемою, з кожним викликом. Тому в нас нема іншого виходу, як все-таки відремонтувати державу і примусити її працювати на суспільний інтерес», – переконаний Євген.

Вахтанг Кебуладзе наголошує: сподівання, що все може повирішувати влада, є марними. «Апеляція до влади, до сильної руки, до швидких рішень аж ніяк не врятує нас. Це ілюзія. Нам таки доведеться будувати державу. Нам потрібні сильні державні інституції (а це не означає, що нам потрібні сильні політики). Лише так ми зможемо не скотитися, з одного боку, до авторитарного суспільства, а з іншого боку – не опинитися в повній анархії», – зазначає Кебуладзе.

Глібовицький попереджає, що процес побудови держави буде довготривалим і непростим. Та головне – прийняти сам виклик. «Я дуже сподіваюся на те, що ця криза, котру ми зараз проходимо, викристалізує, по-перше, потребу, а по-друге, зробить очевидними ті кроки, на які мусимо відважитися», – резюмує Євген Глібовицький.