Дивлюся на музикантів, – попри тривалий карантин вони все ще прагнуть ділитися. Ба більше – творчість з них фонтанує, і як казали знайомі блогери – «їсти не буде шо, але мистецтво під час карантину «попре», митці стануть відомими, але є ймовірність, що посмертно». І сміх, і гріх.
Музикантові й справді в кайф сидіти вправлятися, шукати, досліджувати, експериментувати: він просто робить те, що любить, а вже як це буде оплачуватися – питання другорядне, і не тому, що він тотальний філантроп, а через те, що митець перебуває у власному світі, а відтак до певної міри є соціально безпорадним.
Чим різниться концерт від запису, загалом зрозуміло: включеністю, неможливістю «відмотати» час, мИттєвістю. Тепер же за щастя всілякі стріми, лайви і зум-зустрічі, і тут питання – то це концерт чи все ж запис? Як бути із бажанням зафіксувати те, що має лишатися беззворотньою миттю? Ми можемо ввійти в стан потоку перед екраном і відчути миттєвість: тобто ми ніби включені, але і завжди можемо вийти на кухню по чайок! Потім можемо ще раз переглянути і навіть знову пустити сльозу – пригадаємо стан. Стан – так, але не енергію!
На живому концерті відчуваються вібрації, можна разом з іншими глядачами стати співучасниками дійства, – саме заради тої причетности ми готові виходити з дому в люд. Але ж не самі, і ви знаєте про що я – ґаджет-культура! Первісно вона була покликана покращити життя, та насправді вже не посилює переживання, а руйнує їх. Пригадайте якийсь поп-рок концерт останніх десятиліть, та навіть свято в дитсадочку, – ближні ряди, то не люди перед виконавцями, а лиш ліс рук з телефонами, котрі роблять нікому не потрібні записи повного концерту. Ну серйозно, вони колись переглядали той запис? Вникали в нього і відчували атмосферу? Я дуже сумніваюся. Але гірше не це. Гірше, що ті люди обділили себе в можливості відчути миттєвість саме в той важливий момент, – її смак, барву, емоцію, відчути наповнення і незбагненний метафізичний стан. Чому? Бо переймалися фокусом, кадром, експозицією,… а це вже зовсім інша історія.
Узагальнюючи, можна сказати, що музикант зазвичай грає для себе. Увімкнувши трансляцію, він на 4-ій хвилині про неї забуває, ділиться фантазіями й емоціями, не знаючи, скільки людей його дивляться - 7 чи 7000. Декілька днів тому моя подруга Мірка Клос, (до слова, чарівна бардесса і дослідниця «адептів» Стрийського Парку), зі словами «хітяра!» порадила мені запис свого знайомого і я, керуючись такою простодушною рекламою, послухала «Страшно і цікаво» і… мене взяло. Це не класика. Це просто хлопець з гітарою, якого звати Василь Карвацький. Я не знаю хто він. Та і здається не хочу знати. Знаю, що художник і щодня малює етюди із навколохатніми пейзажами.
Зазвичай я агітую цікавитися, чию музику (класичну) ви збираєтесь слухати, бо Шостакович Равелю ні сват, ні брат. І епоху, і країну варто б знати. Але надто вникаючи в людськість персони Вівальді чи Крушельницької, є небезпека розчаруватися. Артист – людина сконцентрована на собі, іноді прикра і до болю егоїстична, а часто просто невміла в побуті, може болісно реагувати на життєві несподіванки, як то сплата аліментів чи тиша після 23:00. Артисти гарні в телевізії: вони говорять про високе, піднімаючи ненадовго звиклий люд до свого мрійливого рівня. Потім залишають багато недомовленостей і зникають зі шлейфом парфумів і цигарок. Бо скільки тої романтики в нашій буденності?
Тепер же за допомогою ґаджетизації процес творення, концерт і сам виконавець улягають десакралізації: з одного боку митець допускає простого смертного до моменту креації й свого світу; а з другого – митець сходить до приземлености: тло з килимів чи кухонних шаф, розстроєні інструменти, збої в трансляції – усе це тепер стандарт і буденність «занурення у високе». До «творця» може забігти в кадр роздратоване дитинча чи постукати сусіди – «ану завершуй, бо вже пізно!». І це, насправді, теж гарно.
Тож Карвацький кожні кілька днів робить стрім із квартири. Бере гітару, ставить рекордер zoom і грає свої пісні. Часом експериментує зі звуками і говорить із людьми. А часом – сам зі собою, бо не знає, чи хтось його дивиться. Але, здається, йому вшистко єдно. І знаєте що? Я вибагливим оком дивлюся ті стріми і мені дуже подобається його майже інфантильна щирість. Я слухаю і роблю щось іще. Наприклад, чай. Це якраз про повну включеність у стріми. Мені й соромно, що я не повністю віддаюся, але і ні, бо ж ніхто не бачить! Колись вельможі утримували в покоях музикантів, а тепер ми завдяки стрімам маємо майже персонального співака, який в пориві ділитися мистецтвом робитиме це навіть безкоштовно. Ми тепер точно в більш цивілізованому світі живемо? Певно, ті блогери щось знають...
Чому Василь так зачепив? Мене справді взяло, але не від захоплення. Збентежив дивний тембр і акцент – ніби тутешній, але щось незвичне. Тому я увімкнула знову. Вслухалась у слова – а тут баланс змістовних і безглуздих текстів, який нав’язує до кращих зразків галицького андеґраунду часів Барбари і Кузьмінського. «Шукаю кращу долю / У міцному алкоголю!».
А потім я, як ті славнозвісні щурики з експерименту про задоволення, вмикала ще і ще. І записи, і стріми. Прониклива і часом надривна гра позірно скромного чувака – справжня. Він грає, співає і малює для себе. Здається, він не уявляє, що можна по-іншому. Бо правдиво, то не тоді коли витискаєш із себе, а коли щось неможливо стримати в собі. «…Неможливо говорити / З табором пустих голів».
А як же бути з оффлайн-подіями? Бо я хочу до Василя на справжній концерт. Кажуть, буцім дотримуючись дистанції, ми зможемо влітку послухати якісь пленерні концерти. Бог з ним з літом, а далі? Направді, я слабо собі уявляю імпрезу в закритому приміщенні, де навіть 20(!) людей сидять поруч(!) і майже(!) торкаються одне одного полами пальт… Тут вже не про насолоду і мистецтво – тут про підозріливість й інстинкт самозбереження. А ще про нефантасмагоричність майбутнього з доповненою реальністю в шоломах чи вмонтованими в очі рекордерами. Привіт, «Чорне дзеркало»!..
Проте я не тільки споживач-глядач, – у квітні сама як виконавець отримала досвід онлайн-концерту в порожньому Органному залі. Почувала себе при цьому більш, ніж дивно: вечір, освітлена сцена, концертний look, програма з фортепіанних транскрипцій Пауля Пабста, у залі тільки я і зосереджений оператор...
Я змагаюся з лункою акустикою і намагаюсяь підібрати властиві слова для кращої характеристики твору. Мій концерт проходить у певній синусоїдній кривій, де опісля вилитого концентрату енергії мали б бути оплески, а є... порожнеча! Ще ладунок енергії – знову пустота! Відчуття незавершености й обділености.
Ні, я вірю, що хтось десь це слухає, і є ймовірність, що комусь таки сподобалось. Та все ж з цією недосатисфакцією я поверталась порожніми вулицями Львова додому і відчувала певну мастурбативність такого концерту, - акт виконано, задоволення кожен отримав десь в себе перед екраном, “но то не точно”. (с)
Ми цінуємо музику за те, що вона робить з нами, а не за знання, які дає.
Ми вдячні виконавцю, який вміло керує процесом, спрямовує на влучні кульмінації і веде неповторним шляхом. Хотіла тут сказати авторським, але то не обов’язково, бо не кожен автор є творцем, і не кожен творець - автором. Поясню, що маю на думці. На знаних шопеністів ідуть, бо саме вони інтерпретують твори композитора з неповторною елегантністю і шляхетністю. А якби слухач міг би от так собі відкрити томик Інтермецо Брамса і почитати на ніч нотки, і в голові поуявляти написану там музику, все було б інакше. А наразі є так, що нам для цього виду задоволень потрібен посередник, який задовільнить наш мозок через інші рецептори.
Так отож. Творцем є той, хто запалює серце. Хто робить нас щасливішим. Людині потрібна людина.
13.05.2020