Пам’яті Джо Брейнарда,
автора «I Remember»
Я не пам’ятаю ні числа, ні навіть місяця. Але пам’ятаю, як де-не-де в новинах одночасно промайнуло про якийсь китайський вірус.
Я пам’ятаю: такі новини забуваєш відразу після прочитання. Я не пам’ятаю, чому цього разу не забув.
Я не пам’ятаю, чи в Ухані, чи у Вухані і чи вони вже там починали вмирати, а чи тільки хворіти. Але я пам’ятаю, що саме в ті дні хтось розпилив у нашому парку невідому отруту, від якої гинули пси. Я не пам’ятаю, чи думками пов’язав Ухань (Вухань?) і наших домашніх вуханів, точніше їхні тяжкі передсмертні муки.
Я ніколи не був у Нових Санжарах, але завдяки їм усі раптово перестали кричати, що в нашій країні погані люди водяться лише в західних областях. Я пам’ятаю, що перестали кричати, але не пам’ятаю, чи перестали так думати.
Я не зовсім пам’ятаю, коли вперше повідомили про перші випадки в Італії. Зате я пам’ятаю чудово, що приблизно тоді ж надійшли такі ж новини з курортів Австрії та Франції, й після них ми чомусь відітхнули з полегкістю: нарешті. Так їм і треба.
Пам’ятаю, що принц Монако був одним із перших, а за ним потягнулись інші принцеси і принци: Чарльз, якісь кінозірки, міністри, прем’єр Джонсон, але не пам’ятаю, хто ще. Пам’ятаю, як теперішню пошесть не без зловтіхи кинулися називати «чумою селебритів, а не простих людей». Але не пам’ятаю, чи при цьому зауважували, що перші, на відміну від других, чомусь не вмирають.
Зате пам’ятаю, що ніяк не міг визначитися, до якої з двох категорій належу я сам, від чого робилося незатишно.
Я так само пам’ятаю, з якою надією все-таки чекав на новини про Путіна й Лукашенку.
Я не пам’ятаю, хто і коли вперше показав мені, як тепер треба вітатися. Але пам’ятаю, що його (чи її?) лікоть був жахливо гострий. Якщо таким промахнутися, то можна боляче заїхати в ребро. Вона (чи він? не пам’ятаю!) промахнулась і боляче заїхала мені в ребро – це я дуже добре пам’ятаю.
Так само добре я пам’ятаю, як на підльоті до Варшави стюардеси МАУ кинулися збирати коронавірусні анкети пасажирів. Пам’ятаю, що я відмовився заповнювати через графу «Назовіть п’ять адрес і телефонних номерів, за якими можна буде простежити маршрути ваших дальших пересувань». Пам’ятаю, як я випалив у бік стюардеси, що не пам’ятаю – ні адрес, ні телефонів, нічого.
Я не пам’ятаю, що на це стюардеса. Але пам’ятаю, що мене з літака не висадили.
Пам’ятаю, як у Варшаві всі ще лізли цілуватися тричі навперехрест. Але й пам’ятаю, як два дні по тому у Вроцлаві всі вже тільки вдарялися ліктями.
Я не пам’ятаю, в якій докладно послідовності, але пам’ятаю, як протягом дня одні за одними зачинялися: кав’ярні, кнайпи, клуби, кінотеатри, концертні зали, ресторани, доми культури й розпусти (часом це одне й те ж). Я чудово пам’ятаю, що нелеґальні зачинилися після леґальних. Однак і вони зачинились.
Я пам’ятаю, що не зачинялися тільки костели, й це породило цілу хвилю саркастичних коментарів на тему «осередків масового збору осіб із групи ризику 65 плюс».
Я не пам’ятаю, як уночі з 13-го на 14-те березня прийшов до готелю. Але пам’ятаю, як уранці отримав не більше п’яти хвилин на пакування і збирання: втікати, бо закривають кордон.
Я не пам’ятаю, на яких саме заправках Польщі ми зупинялись. Але пам’ятаю, як від заправки до заправки стрімко зростала знервованість персоналу у щойно розданих масках. Я пам’ятаю, з яким роздратуванням у мене брали готівку – рукавички на касирах, здавалось, от-от заіскрять від гніву. Ніби не купюри з польськими злотими я їм давав, а клоччя кажанячої шерсті, спеціально завезеної з провінції Хубей.
Я пам’ятаю кількагодинну чергу на пішому переході в Медиці. Але не пам’ятаю, хто мене вкурвив більше – співвітчизник з Колінківців Хотинського району Чернівецької області чи польський контролер паспортів. Обом від мене перепало, я пам’ятаю.
Ні, я не можу не пам’ятати, як до активного обігу одне за одним почали пролазити майже не вживані раніше слова і цілі словосполучення, часом просто красиві, а часом і такі, що могли би стати назвами ще не виданих поетичних збірок: «соціальна дистанція», «обсервація», «експонента», «вірулентність», «повітряно-крапельковий шлях», «штучна вентиляція легень», «полімеразна ланцюгова реакція» – з подальшим і неминучим «виходом на плато». Вражало, однак, не само по собі їхнє засилля, а те, як багато людей кинулося користуватися ними з такою невимушеною певністю, ніби все дотеперішнє життя прозаймались організацією карантинних заходів у концтаборах.
Я пам’ятаю, як ведуча одного з телеканалів кілька разів помилково сказала «корановірус» – ніби натякала на причетність ісламських терористів.
Я пам’ятаю, як у нічному парку жалісно, з рівномірними інтервалами, ухкала невидима сова, а більше нікогісінько. І як у тому цвинтарному ухканні відлунювало то «Ухань», то «Вухань». І як раптово здалося, ніби на всьому світі вже не лишилося жодної живої душі, крім тої сови десь на якомусь дереві.
Я не пам’ятаю, чи дав собі обіцянку запам’ятати це назавжди.
15.05.2020