В наступну п'ятницю, 12.12 – як книжка пише – у Львівській національній філармонії в концертному залі Людкевича Юрій Андрухович & Karbido презентують свій новий проєкт: аудіоспекталь «Радіо Ніч». Заповідається вечір чудового акустичного театру, чи радше авангардного концерту. Дуже незвичного і цілком нетипового: він наповнює світлом. Бо «Радіо Ніч» – це передусім про війну світла з темрявою. Зрештою, краще про це розкаже сам Юрій АНДРУХОВИЧ.
– Що тебе більше спонукало до – чи радше інспірувало на – створення музичного продовження "Радіо Ночі": сам текст книги, точніше її сюжетна лінія від імені радіоведучого? саундтрек до книжки? чи можливість нового проєкту з Karbido?
– Друге виключаємо повністю. Книжковий саундтрек не має тут жодного значення.
Але зараз, зараз… Хочу згадати, з чого й коли все починається. Ага, ну так: пізня осінь 2020-го. Роман «Радіо Ніч» дописаний, але ще не вийшов друком. Пандемія, ковід. Митці в самоізоляції, сидять по норах і щось там своє пошкрябують. Я з карбідами вряди-годи спілкуюсь онлайн. Домовляємося в такий спосіб попрацювати над чимось новим. Як тоді казали, дистанційно. Я вирішую, що то буде перший розділ нового роману. Начитую його на свій планшетний диктофон – якість, звісно, ще та. Марек Отвіновський – зазвичай він у нас басист, але останньо вже далеко не тільки – отже, Марек пише мені, прослухавши: «Юрку, так не можна. Я відчуваю тут великий потенціал, але ти мусиш зробити якісніший запис».
Що ж… Я йду на франківське радіо «Вежа» й записую той самий розділ уже в їхній студії. Знову надсилаю карбідам. За якийсь час отримую 12-хвилинний радіоспектакль: моє читання обросло звуками, тембрами, акустичними акцентами. Якісь кроки в тісному просторі в’язничної камери, замикання дверей, тяжких, «камерних», шелестіння паперу, здається, ллється чай, можливо з коньяком… Далі поступово прибуває музики, з’являються ефекти, неймовірний бас, саксофони, починається загалом щось неймовірне – таке враження, що арктичні кити запливають мені в навушники. Так я повірив, що з того буде колись дуже незвична річ.
Деякий час ми виконували на своїх нечастих концертах лише ту першу частину – як доповнення до інших програм. Роботу над дальшими частинами ми й не починали, бо не існувало польського перекладу «Радіо Ночі», а він критично важливий, щоб хлопці розуміли мій текст до найтонших нюансів.
Потім відбулося велике вторгнення русні, й наші виступи почастішали, бо всі всюди захотіли сучасної української культури. Пікове виконання окремо взятої першої частини – то вересень 2022-го. Чому пікове? Бо місце! Гамбурґ, славетна Elbphilharmonie, Ельбська філармонія. Просто фантастика. І великий успіх.
На той час Єжи Чех уже завершував польський переклад «РН». Щойно я отримав від нього остаточну версію, вислав її карбідам – хай заглиблюються, медитують.
Перестрибуючи довгі місяці, скажу, що наприкінці літа 2023-го ми почали робити подальші чотири частини. І вже у вересні вперше зіграли «Радіо Ніч» як воно є натепер, усі п’ять частин, на міжнародному фестивалі в Австрії, де всі довго аплодували стоячи. Курйозно, але це прем’єрне публічне виконання було німецькою мовою, якої ніхто з карбідів не розуміє. Попри то вийшли з честю. Крім гри на багатьох інструментах, які кожен із них постійно змінює, вони ще й змушені були дивитися в незрозумілий німецький текст і водночас – в його польський аналог. Не знаю, як їм вдалося ніде не схибити. Нині, коли ми відіграли «Радіо Ніч» у німецькомовних країнах разів щонайменше сім, вони, здається, вже й самі стали трохи німецькомовними.
Не знаю, чи відповів на твоє запитання, але принаймні дав достатньо поживи для твоїх власних висновків щодо того, якою ця відповідь може бути…
– Я таки повернуся до плейлісту. Наразі бачу 69106 переглядів на youtube, навіть з'явилися альтернативні списки. Як його, цей плейліст, сприйняли карбіди? І чи мав він вплив на музику нової програми? Адже він був дійсно саундтреком до роману, доповнював тим, що не годен – навіть ти (тобто треба читати «ніхто») – передати словами.
– Так, маєш рацію: я намагався тим музичним відбором сказати щось більше, ніж можна сказати словами. З карбідами ми його, проте, ніколи не обговорювали. Його ніби не існує. Можу помилятись, але, здається, єдиний, хто якось на нього відреагував, був Томек (Томаш Сікора – саксофони, клавішні, гітара, електроніка). Як уві сні пригадується, що він написав був мені в котромусь із мейлів про якісний, добротний плейліст. І на тому, гадаю, все.
Це не занадто мене напружує, бо я розумію, що карбіди неймовірно амбітні у власних пошуках і де лиш можуть розставляють навколо себе бар’єри для будь-якого штибу мейнстримних рішень. А мій плейліст усе-таки переважно мейнстримний: Елтон Джон, роллінґи, Девід Бові… Є там, звісно, й оффовіші речі, альтернативні, але й вони, як на карбідівські вподобання, занадто «звичні», чи як ще сказати.
– Я би сказав, що з таким плейлістом радіостанція Ротського була вельми нішевою, далекою від мейнстриму, але менше з тим (хоч особисто мені цю тему було б цікаво поглиблювати)...
– Ну, можливо, ще дійдемо якось до її поглиблення. Загалом карбіди музично орієнтуються на дещо інше: на якісь дивні проєкти Джона Зорна, Майка Паттона, Марка Рібота, на Residents, на Young Gods… У нас цієї музики не знають і не слухають. Єдині, кого в нас колись відносно багато слухали й кого донині люблять карбіди, – то каліфорнійські вірмени зі System Of A Down.
– А як карбіди сприйняли роман? Впізнавали себе в Ротському? Ти, як я зрозумів, щось вкладав в нього від них?
– Мені не здається, що я вкладав щось із них. Ротський – це мій ідеально хмарний конструкт. Він самотній і сповнений холодного розпачу, з якого його витягає лише слухання музики. Про жодного з них таке не скажеш. Якоюсь мірою їх можна порівнювати з Махачем – вічним співтворцем і опонентом Ротського, гітаристом і лідером гурту, в якому Ротський грав на клавішах. Але й це порівняння вельми натягнуте. Бо згідно з романним сюжетом, коли гурт розпався, Махач став успішним ремісником – сесійним гітаристом. І був цілком собі задоволений. А тоді загинув на революції в перший же день, як на неї приїхав. Поцілений снайпером. Хоч то взагалі інша тема.
Роман карбіди сприйняли по-діловому. Відразу почали радитися, що музичного можна з цього викроїти. Спочатку була ідея чогось ніби мінімалістичної рок-опери. Марек написав чудове лібрето і тексти пісень, які я мав би перекласти українською, але вся ця робота вимагала б тривалішого часу і чийогось фінансування, на яке розраховувати не доводиться, особливо за теперішніх обставин. Перемогла ідея радіоспектаклю, яку ми, власне, і втілили.
– Ти ж, Юрку, сам казав, що співпраця з Karbido «була одним із мотивів написати такий акустичний роман, бо акустичне в моєму житті почало відігравати вирішальну роль», зрештою, вона дала тобі необхідний для цього досвід – то якось карбіди мали проявлятися в романі.
– Співпраця – так. Їй, до речі, вже перевалило за 20 років. Співпраця як триб життя, модус вівенді і модус операнді: дискусії, репетиції, сварки, взаємні докори на грані бійок, гарячі примирення… Довгі години в дорозі, розвантаження й завантаження буса центнерами інструментів та устаткування – все своїми руками й горбами, в нас же немає ні менеджменту, ні команди асистентів, нічого в нас немає. Дві години інсталюємо свою сцену, годину граємо концерт. Усе тягнемо на собі – від реклами, тобто сякого-такого піару, а також готелів, оренди буса, пошуку безпечних паркувань для нього, бо він же забитий безцінними музичними реліквіями… Від забезпечення всього матеріального, підставового й доконечного – й аж до сценічного виверження. Все самі, власними руками і нервами.
Оце все разом десь мало проявитися в романі. Натомість ліпити з них якихось романних прототипів я ніколи й не збирався. Ніхто з них не Ротський. Хоч вони всі – надзвичайні особистості.
Томек – невтомний пасіонарій, філософ за освітою, реалізатор звуку для фільмів, серіалів і, в нашому випадку, мультиінструменталіст. Безпрецедентно відданий Україні. Встигає десятки разів ганяти автівки і купу важливих речей для ЗСУ ледь не до самої лінії фронту, а повернувшися додому до Вроцлава десь аж з-під Краматорська (оціни відстань!), замість відпочинку цілими ночами відбивати атаки польських (чи польськомовних) тролів, які масово цькують його за ту проукраїнськість. Людина, яка майже не спить.
Марек – не тільки витончений басист, він ще й сам винаходить і власними руками робить з дерева й металу всякі небувалі інструменти в залежності від специфіки проєкту – як, наприклад, цвяхофон… Перекладач української поезії, автор радіоп’єс, сценарист. А який винахідливий і стильний графік-дизайнер! Наші плакати, афіші, постери, відеоджинґли – все на ньому. Бо на нас, повторюся, ніхто не працює.
Марцін Вітковський – незрівнянний ударник, просто неперевершений. Кажу «ударник», а не «барабанник», бо йдеться і про його віртуозність із тарелями, дзвіночками, всілякими свищиками, казанами, вигаданими звуками й тембрами – чого там тільки нема! Його драмсет – це вже не якась банальна ударна установка, це оркестр. І він не може грати на чужих ударних, тож ми завжди веземо той його оркестр у багажних відсіках чергового буса.
Вони (я про карбідів, звісно) ще мають віднайтися в якійсь книзі. Може, в моїх мемуарах, якщо я таке щось вирішу писати.
– Видно, що співпраця з карбідами для тебе дуже важлива. Чи Karbido в якійсь мірі є твоєю ностальгією за Бу-ба-бу, за «Крайслером»?
– Ностальгії нема – що було, то загуло. Натомість є відчуття, що ніхто не прочитає, точніше не подасть жоден мій текст уголос краще за мене самого. Ані прозовий, ані віршований. І я готовий це робити так довго, поки живу і поки мені важливо залишати якомога більше свого голосу і своїх акцентів. Скількох уже людей я зустрів, які зізнавалися, що не здатні прочитати і п’ятьох сторінок моєї книжки – але аудіобуки, де я розповів їм те саме вголос, можуть слухати годинами, як загіпнотизовані. Тисячі сторінок. І раптом їм усе відкривається, і їх затягує, їм хочеться ще. І саме з Karbido мені вдалося це «перформативне читання» довести до певного проникливого рівня. І досягнути його я можу лише разом із тими трьома музичними величинами.
– А ти не жалкуєш, що не став музикантом – скажімо, клавішником, як Ротський? В якій мірі він твоє alter ego?
– О так, надзвичайно жалкую. Проліт фанерою над життям, можу сказати відверто. Якби починав жити заново, вчився б гітари. Лишається сподіватися, що в наступному вже таки так. Наступне життя почну з купівлі гітари. Якщо буде наступне.
Щодо Ротського, то хіба що одне нас єднає – суміш холодного розпачу й нічим не виправданої, але неслабнучої надії. Таке от холодно-пристрасне співіснування зі світом, чи то пак із людством, яке цілком очевидно і вже, здається, неминуче валиться у глобальну прірву й самознищення. І ти вже ніяк цього не можеш затримати, а все, що можеш – то створити ще хоча б кілька прекрасних і через то мало кому потрібних чи зрозумілих речей.
– Ви відіграли «Радіо Ніч» в кількох країнах. Де був найбільший успіх? Він якось корелював з успіхом роману?
– Та, властиво, не було такої вистави, яка б не стала успіхом. Завжди і всюди довго аплодують стоячи – це, здається, успіх? Українська публіка, звичайно, найближча, тому можу сказати, що наші виступи на львівській Землі Поетів минулоріч і цього вересня в Київському театрі Івана Франка були понад усе, якщо йдеться про контакт із аудиторією, про її співпереживання й розуміння.
Але були і Гамбурґ неймовірний, і Берлін, і Кемнітц – культурна столиця Європи–25, програму якої ми, до речі, відкривали. Й от кілька тижнів тому Цюрих. У Чехії, до речі, роман не знають, він не перекладений. Але успіх на фестивалі в Оломоуці був незабутній.
Мені здається, це, як тепер кажуть, два різні треки – книжка і наш спектакль. Десь перетинаються, але більшою мірою ні.
– До речі, скільки вже видано перекладів «Радіо Ночі»?
– Видано: німецька, хорватська, польська, словацька, румунська, угорська, французька, бразилейра.
Перекладено ще: болгарська, іспанська. Обидва переклади готові давно, не знаю, чому видавці загальмували.
Очікую американське видання на початку наступного року.
– Цікаво, а ти би дозволив публікацію мовою, яка, згадуючи твій роман, поки що називається російською?
– Думаю, нє. Хай хароші русскі читають українською. Інакше-бо чим вони такі хароші?
– Ти кажеш про успіх вистави, спектаклю. Чи це все-таки радше концерт? Чого тут більше: очікуваного чи несподіваного?
– Очікуваного, мабуть, менше. Маємо на сцені мою маленьку нічну радіостудію, в ній я стаю Ротським, одягаю чорні окуляри, без яких він ніколи не показувався, відтак – навушники. Навушники – мій другий інструмент після голосу. Я – самотній нічний радіоголос, я звертаюся до слухачів, яких не бачу, але знаю, що вони є: зелені цяточки на інтерактивній мапі. Позаду мене – три готові на все музиканти зі своїми звуковими арсеналами. І ми починаємо йти разом: поступове, але щораз драматичніше входження в найчорнішу на світі ніч, вітер за стінами, тисячі відлунь полярної ночі, саксофони, що співають арктичними китами, дедалі жорсткіші й чіткіше промальовані ґруви…
Темп виконання теж дуже змінний: часом наростає до шаленства, в якому я мушу артикулювати з бездоганною виразністю, часом – розсипається, сповільнюється, розтягується, загусає.
Музично й інтонаційно все збудовано на контрастах, змінах, перепадах. На постійному розриві шаблонів. Моменти ніжні, тихі, інтимні, сповідальні різко змінюються щільними звуковими навалами – транс, блюз, гард-н-геві, построк, фріджаз…
Ти спитав, чи концерт. Між собою ми справді кажемо «концерт». Але щоб не дезорієнтувати читачів, додам: дуже незвичний концерт. Нетиповий цілком.
– Частина публіки вже знає Karbido і приходить до вас з чіткими очікуваннями...
– Але припускаю, ще більша частина могла й забути.
Фактично з 2018-го по 2024-й рік нас в Україні не було. Тобто я був в Україні, вони в Польщі, але в Україні ми не виступали. За шість років кого хоч можна забути. А з літа 24-го ми виступали в Україні аж… тричі. За цей час відбулися незворотні зміни у смаках та зацікавленнях – така собі тіктокизація чи щось подібне. Голови змінилися, рівень інтелекту. Я, боронь Боже, не хочу сказати, що так сталося, бо нáс тут не було, зовсім нє. Просто тепер нам набагато тяжче повернути собі хоч якийсь фрагмент тої ніші, в якій ми непогано почувалися 10–15 років тому, потроху призвичаївши певну найвідкритішу для всього незвичного аудиторію до свого неформату.
– Чому ж, є платівки, компакти, прослуховування яких нагадує цій обізнанній публіці про вас. До речі, ви є на стримінґових платформах?
– Це дуже своєчасне запитання! Наш виступ у Львові відбудеться за лічені години перед тим, як ми викладемо альбом «Радіо Ніч» (обидві версії – українську й польську) на одну з відомих платформ. На яку саме – оголосимо у Львові. Тобто з ночі 13 грудня альбом стає доступним у Мережі. Цими днями допрацьовуємо обкладинку, супровідні тексти, так звані кредитси, все-все-все, що має бути, – і вперід, по-львівському кажучи.
Ну, але живий звук є живий звук. А в нас – просто-таки апофеоз живого звуку, і живе виконання на дуже відповідальній львівській сцені мусить стати унікальним пережиттям.
– З цією посвяченою частиною вашої публіки все зрозуміло. Але є ще твоя публіка, яка йде на знаменитого письменника Андруховича і несподівано відкриває музику карбідів. Музику далеку від мейнстріму, не їхню музику. І аплодує стоячи. Я пригадую переповнений зал кінотеатру "Маяк" часів ранньої перестройки, Калинець в метелику читає свої верлібри, і публіка – по всьому видко далека від такої естетики поезії, вони прийшли на пошану політв'язня – аплодує стоячи саме його верлібрам. Чому так, Юрку? В чому полягає катарсис?
– То була геніальна епоха. Калинець був один з її геніїв. Той виступ у «Маяку» не був якимось поодиноким культурним ексцесом, його треба оцінювати в тодішньому просторі національного зрушення, піднесення, неймовірного оптимізму. Більше ніколи в новітній історії українці не були такими оптимістичними, як тоді, на зламі 1980-х і 1990-х. Ну хіба що (але меншою мірою) влітку й восени 2022-го.
Тепер у нас, умовно кажучи, емоційний занепад. Оптимізм є, бо як без нього витримувати війну, але він такий собі дещо хиткий, не певний себе.
Я не знаю, як воно буде у філармонії 12-го. Катарсис, на мою думку, дуже залежить від заповнення зали. Якщо вона повна, катарсис неминучий. Люди в публіці щасливі, що потрапили на щось вельми цінне, їх тут багато, може, аж кілька сотень, – отже, вони вчинили правильно, що сюди прийшли. В них відкриваються чакри, вони стають частиною дійства, віддають йому власну енергію. Тобто ми на сцені й вони в залі – це щось єдине. Але якщо їх у залі третина чи навіть і половина, то вони емоційно гаснуть, починають думати, що взагалі тут роблять і до чого це все, пропускають наші зусилля не в себе, а повз – ну й так далі. Ми, звісно, будемо грати з такою ж віддачею, як для повної зали, бо мусимо, це наш обов’язок. Але чи буде в такому разі катарсис – навряд чи. Свій катарсис, виконавський, ми в кожному разі проживемо.
Я хочу тут за нагоди окремо звернутися до тих, які вагаються, йти чи не йти. Не пропустіть щось таке, що може… Гаразд, за великим рахунком: що може наповнити ваші життя новим і важливим змістом. Таке, що наповнює світлом. Бо «Радіо Ніч» – це передусім про війну світла з темрявою. І ми даємо світлові шанс.
Розмовляв Орест Друль
знимки @fotosoom
09.12.2025