«Засуджувати чи вихваляти? Ось у чім питання». Ось так в стилі Гамлета можна сформулювати суть дискусії про «правильний» або «неправильний» народ (залежно від електоральних симпатій річної давнини) в українському публічному просторі з часу останніх президентських виборів.
Володимир Зеленський здобув перемогу за допомогою відверто популістських гасел, розрахованих на легковірність, наївність і подекуди відверте невігластво значної частини виборців. Цей факт, посилений масштабом підтримки чинного президента в другому турі, змусив значну частину інтелектуалів, головно симпатиків Петра Порошенка, затаврувати український народ як недалекий і дурний (звісно, спектр епітетів був значно ширшим).
Натомість інша частина, об’єднана передусім категоричним несприйняттям колишнього вже президента, твердо переконана в мудрості суспільства, яке, в їхньому трактуванні, висловило протест проти повільності й непослідовності реформ, корупції та загалом низького рівня життя.
Тобто в абсолютній більшості випадків маємо або дуже критичне, або надміру позитивне ставлення до середньостатистичного українця. Дещо перебільшуючи, можна сказати, що український «простий народ» у нас треба або засуджувати, або возвеличувати...
Історично в українському досвіді виразно переважає другий підхід. Опустимо радянський час з його лицемірним возвеличуванням «трудящих мас» пролетарів і колгоспників, з огляду на придушування будь-яких альтернативних поглядів. Куди важливішим і промовистішим прикладом є друга половина ХІХ й початок ХХ століття – ключовий етап формування української модерної нації. Інтегрованість українського дворянства до загальноімперської еліти Росії призвела до його політичної пасивності. Натомість представники інтелігенції, опинившись на чолі українського національного «проєкту», сповідували переважно «поступові», а іноді й виразно революційні ідеї. Центром їхніх історичних і суспільно-політичних теоретичних конструкцій стало селянство як найчисельніша категорія українців, тоді як еліти відкидались через їхню «класову» неправильність і нібито «далекість» від народу. Логічним наслідком стала ідеалізація тогочасних селян, їхнього способу життя й мислення. А Михайло Грушевський саме народ, а не державність чи еліту, зробив стержнем української історії.
Та українське селянство виявилося не готовим до покладеної на нього «високої місії» і в часи Української Революції часто підтримували не наших рідних «народолюбців» Грушевського, Винниченка і компанію, які, попри всі вчинені дурниці, творили українську державу. Що вже казати про «реакціонера» Скоропадського. Ні, симпатію багатьох селян здобував той, хто обіцяв найбільше, навіть якщо не збирався втілювати обіцяне. А у цій сфері абсолютними чемпіонами були більшовики. Коли ж селянство усвідомило реальний стан справ і вдалося до масових повстань, було вже надто пізно.
Червона хлібна валка. Одещина. 1930 рік
Що в 1920, що в 2020 можна сформулювати те саме ключове питання – хто винен? Винен у державотворчих хибах, економічних невдачах, суспільних проблемах. Винен «нерозумний» народ, що не оцінив намірів і мудрості керманичів – чи це провідники не зуміли «достукатися» до простолюду й загалом помилялися? Це питання – пастка, в яку ми радо потрапляємо. Бо винуватець не мусить бути єдиним і очевидним. У полемічному запалі легко забути, що істина часто посередині, а не в крайнощах.
Не існує ідеальних еліт і провідників, як не існує ідеального народу. Це якщо не зважати на загальну суб’єктивність будь-чиїх уявлень про їхню «ідеальність». Суспільство та його лідери завжди є в одному кораблі, взаємно впливають одне на одного. Тому й відповідають за долю держави завжди також спільно. І якою не була б спокуса всю вину покласти на «погану» еліту (президента, прем’єра тощо) чи «дурний» народ – це шлях до поглиблення проблем, а не пошуку їхнього розв’язання. Прості відповіді на складні питання не працюють. Ніколи.
Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центрі знимки — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. Листопад 1917 року.
Очевидно, що еліта – принаймні інтелектуальна – краще обізнана з багатьма справами за середньостатистичного громадянина. Підтримка багатьма з них Порошенка, а не Зеленського, можна вважати за переконливий аргумент щодо слабкості програми останнього (якщо можна так назвати набір лозунгів «за все хороше, проти всього поганого»). Усе це лише посилило шок від тотального розгрому Зеленським свого опонента і додало наснаги звинувачувати «простий народ». Тим паче, що виборці справді обрали популіста без програми і, як показав час, адекватних кадрових ресурсів.
Та чи привід це до невпинної вже протягом року критики суспільства? Ні, не привід. Поливання брудом не спонукає змінюватись, як і демонстрація власної інтелектуальної «вищості» (навіть якщо вона наявна). Якщо конкретно, то розчарований виборець Зеленського значно ймовірніше знайде ще якогось «месію», але через стіну цькування ніколи не визнає, що інший кандидат у квітні 2019-го був кращим вибором. Така вже людська психологія. Зрештою, природа демократії змушує миритись із вибором більшості, як би складно це не було.
Кадр зі стадіонних дебатів між Порошенком і Зеленським в переддень другого туру президентських виборів. Київ. 2019 рік
Та ідеалізувати «простий народ» – тим паче шлях у нікуди. Не лише тому, що історія демонструє ризики й небезпеки такої безкритичності. А тому, що він, не будучи гіршим за еліти, нічим і не кращий. Уявлення багатьох українців про політику, економіку чи міжнародні відносини є слабкими, що сприяє успіху популізму й простих відповідей. Їм бракує бажання шукати й фільтрувати інформацію. Вони некритичні, тому легко вірять як у «жити по-новому» чи «зробимо їх разом», так і в те, що коронавірус є всесвітньою змовою і приводом до «чіпізації». І популярний поділ на 25 відсотків «правильних» і 73 відсотки «неправильних» українців тут не працює. Адже серед тих, хто голосував за Порошенка (чи інших кандидатів), також вистачає осіб, які щиро вірять, що достатньо надрукувати більше грошей, щоб люди були багатшими, а за коронавірусом стоїть злий намір Біла Ґейтса.
Проблема не в колишніх чи нинішньому президентові, а значно глибша й загальніша. Любомир Гузар колись висловив дуже правильну думку у відповідь на численні скарги: «Дайте іншим вирости у свободі! Це все травмований народ. Він мусить навчитися жити у свободі. Ви не навчите його інакше – тільки через помилки». Я вже колись детальніше роздумував про історичні причини такої ситуації і чому очікувати швидких покращень не варто. Люди не стануть раптово мислити раціональніше і не навчаться зненацька критичного аналізу. Тим паче, коли для багатьох на першому місці стоять питання матеріальні, а не духовні. Немає сенсу вимагати постійної самоосвіти й читання розумних книг від людей, які перш за все зайняті пошуком роботи. Згідно з класичною пірамідою Маслоу, цінності самовираження завжди йдуть лише після забезпечення базових матеріальних потреб. Хоча в умовах загального виборчого права це жодним чином не знімає відповідальності з кожного українця.
В наших реаліях позбавлена сенсу і безоглядна критика, і наївне чи самовпевнене вихваляння народу. В умовах демократії більшість так чи інакше буде ключовим чинником. Тому вартує думати не про те, як дошкульніше її назвати (навіть якщо є за що), а як мінімізувати ризики й хиби масової участі в суспільно-політичному житті. В багатьох розвинутих демократичних країнах таку роль виконують давні й авторитетні інституції. В Україні, внаслідок перш за все історичних причин, такі інституції лише слід створювати чи розвивати, хоча за 29 років вочевидь можна було зробити більше. Та навіть інституції чи вищий рівень добробуту не є гарантованою панацеєю від популізму чи невігластва. Обрання Дональда Трампа чи «Брексіт» тому найочевидніші підтвердження. Що характерно, в обох випадках інтелектуальна еліта значною більшістю також опинилась у таборі, що програв. Тож Україна й українці аж ніяк не виняткові, а частина світової тенденції. Хоча від цього щось не легше.
Якщо брати за дороговказ слова владики Любомира, то народ – це колективний учень чи студент, що завжди вчиться. Його не треба любити чи зневажати, але варто хвалити за успіхи й вказувати на помилки. Давати простір для ініціативи, якщо не хочемо ще одного «совкового» патерналістського покоління. І, що важливо, не відбити взагалі бажання вчитися надмірним негативом. Більшість вчителів чи викладачів, думаю, погодяться, що не завжди успішність навчання залежить від них. Іноді справді педагогіка безсила. У деякі моменти відверто виникає бажання опустити руки від безсилля відчутно щось змінити на краще. Та здатися – не вихід. Навіть якщо більшість українців у своєму логічному прагненні кращого життя чинять очевидні дурниці.
Треба ширити знання, критичне мислення й поборювати фейки. Нехай це видається «сізіфовою працею» для інтелектуалів чи еліти в інших її формах. Але якщо подивитись на Сізіфа очима Альбера Камю, то його доля – це не кара, а сповнений сенсу фатум. Зрештою, навіть якщо зараз плодів такої праці не буде, посіяні зерна не пропадуть намарне. Толкін у знаменитому «Володарі перснів» символом людського королівства Ґондор зробив Біле дерево. Його загибель стала ознакою занепаду держави. Від дерева залишився лише один паросток, його вважали втраченим назавжди. Та через сотні поколінь паросток пішов у ріст, з’явилося нове Біле дерево, а Ґондор вступив у нову епоху розквіту.
15.05.2020