«Чуда не буде», — пише Павло Казарін й у притаманному йому блискучому стилі пояснює, що від нового Президента (навіть якщо ним буде нині чинний) не варто очікувати негайного прориву. На його думку, причинами будуть необхідність повертати старі борги, залежність від міжнародної фінансової допомоги та величезний антирейтинг усіх провідних кандидатів, відсутність реальних можливостей до встановлення миру на Донбасі (окрім капітуляції) та ймовірний успіх популістів і прокремлівських сил на осінніх парламентських виборах тощо. Ці аргументи звучать вкрай переконливо. Втім, існують й інші, фундаментальніші причини для скептичного погляду на майбутні вибори.
Корінь проблеми — в самому українському суспільстві на нинішньому етапі його розвитку. Якщо не займатися самообманом і відкинути ілюзії, то чітко вимальовується неприваблива картина – поточний стан країни та її еліти є логічним відображенням і втіленням українського суспільства. Надзвичайно поширене серед українців уявлення про «добрий народ» і «погану владу», яка заважає жити простим громадянам, є міфом і зручним виправданням. Дуже легко приписати комусь всю вину, перекласти відповідальність на владу як збірний образ всіх власних незгод. Українські владні еліти доби незалежності справді були і залишаються корумпованими, неефективними, непослідовними тощо. Але хіба ці самі терміни не характеризують усе суспільство з його звичками «вирішити питання» чи «віддячитись», творенням кумирів й розчаруванням у них та іншими не надто привабливими рисами?
Еліта є лише віддзеркаленням суспільства, яке, шляхом демократичних виборів, цю владу і формує. Тому нинішні непослідовні, половинчасті й далеко не завжди ефективні реформи у поєднанні зі збереженням «кумівства» й корупційних схем — це наш український максимум на сьогоднішній день. Зараз краще не буде, бо немає підґрунтя. Натомість є високі рейтинги коміка Зеленського, не згадуючи вже найвідоміших популістів.
Ця ситуація є цілком логічною й закономірною. Серед шляхів, якими суспільство формує еліти, ключовим є загальне виборче право. У його випадку маємо справу з суттєвою проблемою – більшість громадян України не готові ефективно здійснювати свій виборчий обов’язок. Найважливішою причиною є історія. Головне питання в історичному контексті – чи до 1991 року українці мали можливість впливати на формування владних структур шляхом волевиявлення? Якщо брати новітню історію, то, за винятком конституційної ери в монархії Габсбурґів і подій 1905-1907 й 1917 року в Російській державі, такого досвіду вони були позбавлені що в Російській імперії, що в радянський час. Адже радянські «вибори» були лиш фікцією. Тому зі здобуттям незалежності суспільство, яке не мало до цього можливостей реально впливати на долю власну й держави, не мало відповідного досвіду й підготовки, в один момент опинилося перед потребою виконувати завдання, до якого, не з власної вини, просто не могло бути готовим.
Результатом неготовності суспільства є низький рівень політичної культури, що проявляється у вірі в чудеса швидких і безболісних перетворень, у пошуку простих відповідей на складні питання — і, врешті-решт, у масових голосуваннях за гречку. Чи можна за таких обставин очікувати появи якісно нової еліти, що провела б необхідні в державі реформи? Відповідь надто очевидна. Теоретично ситуацію можна було змінити у перші роки незалежності, після Помаранчевої революції та Революції гідності, коли нові суспільно-політичні реалії творили «вікно» для реформ. Попри певні позитивні зрушення після кожної нової спроби, і еліти, і суспільство у своєму волевиявленні обрали фактично шлях консервації існуючого стану справ. Тому не варто дивуватися примітивності гасел нинішньої виборчої кампанії, яка де-факто вже стартувала. Попит породжує пропозицію — не навпаки.
Описані вище явища не слід сприймати як привід для нарікання на суспільство. Варто лише порівняти історичний досвід українців із розвитком виборчого права у знаних демократіях Заходу. Цей процес був еволюційним, з поступовим залученням все ширших верств суспільства до формування еліти, а отже й політичного курсу держави. До прикладу, британська виборча реформа 1832 р., вельми прогресивна на ті часи, збільшила кількість виборців до 5% населення країни. Лише у 1880-х було впроваджено загальне виборче право для чоловіків, а у 1918-му право голосу здобули британські жінки. Досвід Великої Британії є лише однією ілюстрацією, але фактично в усіх демократичних країнах виборче право ширилося поступово, хоч і не завжди без конфліктів.
Досвід українців за радянської, зовсім недавньої, доби є разюче іншим. До цього в австрійську добу вибори до Галицького сейму й віденського парламенту та боротьба за розширення виборчого права були важливими чинниками національно-політичної мобілізації українців, як і участь чи неучасть у виборах за міжвоєнної Польської держави. Навіть у Російській державі в коротку добу першої російської революції 1905-1907 років і в ще стрімкішому 1917 році українці здобули можливості для легальної політичної активності. Край цим паросткам політичного досвіду поклала перемога більшовиків у боротьбі за владу. Це добре підтверджує тезу американського історика Тімоті Снайдера, що «нормальність» українського історичного процесу була перервана встановленням комуністичної влади.
Події останніх років демонструють, що навіть еволюційність демократизації не є гарантією від хвороби популізму й падіння рівня політичної культури. Обрання президентом США Дональда Трампа, зростання популярності партії «Альтернатива для Німеччини» й Марін ле Пен, Брекзит, радикалізація риторики американських демократів і британських лейбористів — усе це симптоми однієї недуги популізму, що охопила провідні західні демократичні держави. Та все ж таки загальний рівень громадянського суспільства й стримуюча сила традиційних суспільних і політичних інститутів у цих державах дозволяє сподіватися на подолання проблеми — при уважному аналізі її причин.
Як діяти в українському випадку, де громадянське суспільство перебуває лише на стадії становлення, а про авторитет звичних політичних інституцій і говорити не варто? Неодноразово доводилося чути думку про необхідність обмежити виборче право через неготовність багатьох громадян. Реалізація цієї ідеї за умов прозахідної політичної й ціннісної орієнтації є виключеною. Не згадуючи вже проблему пошуку адекватних критеріїв такого обмеження. Інша популярна теза — потреба «твердої руки», яка фактично нав’язала б суспільству необхідні зміни. Регулярно наводять приклад сінгапурського справді успішного диктатора-реформатора Лі Куан Ю, який залізною рукою вів своє місто-державу «з третього світу в перший». Але тамтешня ментальність і традиції фундаментально відмінні від умов Центрально-Східної Європи, до якої історично належить Україна. А в цьому регіоні в новітню добу диктатури стали символом аж ніяк не позитивних явищ. Загалом, щоб зміни укорінились, потрібна не їх залежність від однієї людини, а органічне дозрівання всередині суспільства. Без активного громадянського суспільства (неможливого при необмеженій одноосібній владі) і без демократичних процедур, зокрема виборів, такої укоріненості досягти неможливо.
Добрий шлях — не велосипед, який потрібно винаходити. Він є на поверхні історичного досвіду й політичних традицій українців. Це так звана «органічна праця» — концепція, що набула поширення на західноукраїнських землях під владою Габсбурґів ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Її пропагували і успішно втілювали в життя як українці, так і поляки. Суть цієї концепції — у кропіткій щоденній праці з підвищення політичного і культурно-освітнього рівня суспільства. На практиці це означало творення політичних партій, кооперативів і споживчих спілок, культурних і освітніх товариств, досвід легальної виборчої і парламентської активності. Коли зараз, у 100-літню річницю проголошення ЗУНР, чути чимало хвалебних слів на адресу цієї держави — про її організованість, добре продумане демократичне законодавство, налагоджену систему управління, творення боєздатної армії (і все це в умовах війни) — потрібно пам'ятати, що без фундаменту, закладеного багаторічною просвітницько-організаційною діяльністю, нічого схожого у 1918-1919 роках не відбулося б.
Такої «органічної праці» ми потребуємо і сьогодні. Потребуємо кращої освіти. Зокрема, вкрай необхідними ще на шкільному етапі є курси з основ економічної теорії, які мали б ще в юному віці бути вакциною від віри в обіцянки зробити багатими й щасливими всіх і одразу. Необхідна як участь держави, так і подальший розвиток громадських ініціатив. Останні мають фокусуватися не лише на «топових» темах на кшталт корупції (наскільки б важливою вона не була), а насамперед на просвітницьких завданнях у різних сферах. Шляхи реалізації цієї ідеї вартують окремого тексту. Тут варто лиш зазначити, що цей процес має бути ґрунтовним, неквапливим, але незмінним і послідовним. За відсутності глобальних зовнішньополітичних потрясінь він займе чимало років. Хоч би як хотілося нам вірити в чудо, але не може бути надійною споруда без міцного фундаменту. Така основа твориться не революціями й заворушеннями (не йдеться про Революцію гідності), а саме «органічною працею».
Доки більшість українців через історичні й інші обставини легко йтимуть за популістами усіх мастей та ідеологій, доти не слід чекати жодних справді ґрунтовних змін на краще ані від «нових курсів», ані від обіцянок «жити по-новому». І точно не слід їх чекати у 2019-му. Ані президентські, ані парламентські вибори наступного року не змінять ситуацію на краще. Насправді, просто відсутність змін вже можна буде певним чином вважати за досягнення. Адже зміни на гірше — цілком імовірні. Тому громадянським обов'язком кожного є взяти участь у виборах наступного року й не допустити цього.
17.11.2018