Справи і смерть генерала Сікорського.

70 років тому, 4 липня 1943 р. трагічно загинув в авіаційний катастрофі прем’єр-міністр уряду Польщі в екзилі, головний командувач Польських збройних сил, генерал зброї Владислав Сікорський.

Літак з генералом, який вилетів з Ґібралтару на Лондон, упав у Середземне море у 23 годині 7 хвилин, через 16 секунд після старту. Разом з Сікорським в літаку Liberator II AL523 перебували: його донька, шеф його штабу генерал Тадеуш Клімецький, два депутати Британського парламенту та члени екіпажу.

За висновком офіційного розслідування, причиною катастрофи були технічні неполадки. Але досі деякі історики вважають, що генерал Сікорський був надто незручною особою як для Лондону, так і для Берліна та Москви. Не бракувало в нього недругівів і серед поляків. Тож не виключено, що генерала вбили. 2008 року в Польщі, куди перепоховали останки В.Сікорського (1993), здійснили їх повторну ексгумацію. Відтак судово-медичні експерти не знайшли ознак насильницької смерті і ствердили, що генерал загинув внаслідок авіакатастрофи. Але ж і катастрофи також бувають невипадковими... Ще 1942 року під час перельоту Сікорського через Атлантику в літаку виявили і знешкодили вибуховий пристрій.

Владислав Сікорський походив із Західної Ґаліції. Він народився 20 травня 1881 р. у с. Тушув Народовий (тепер Мєлєцький повіт Підкарпатського воєводства) в родині вчителя. Вчився у вчительській семінарії в Ряшеві та ІІІ гімназії ім. Франца Йосифа І у Львові. 1909 року закінчив факультет інженерії доріг і мостів Львівської політехніки, відбув службу як однорічний охотник в австро-угорському війську і отримав ранґ лейтенанта резерву. Відтак працював інженером у Галицькому намісництві. Став одним із організаторів польських патріотичних парамілітарних організацій – Спілка чинної боротьби (Związek Walki Czynnej) і Стрілецька спілка (Związek Strzelecki).

На початку І Світової війни В.Сікорський – один із творців Польських легіонів, комендант школи підхорунжих. 1916 році дійшло до конфлікту між ним як прихильником творення польських збройних сил при Австро-Угорщині, та Юзефом Пілсудським, що розумів потребу переорієнтації на Антанту з її більшими шансами на перемогу у війні.

З листопада 1918 року як генерал польського війська командував дивізіями й арміями в українсько-польській (1918–1919) і польсько-радянській (1920) війнах. В критичні для ІІ Речі Посполитої дні після вбивства президента Ґабріеля Нарутовича генерал Сікорський 16 грудня 1922 року очолив польський уряд.

Сікорський мав успіх у міжнародних справах. Зокрема, він скористався кризою початку 1923 року, коли литовське військо зайняло німецький порт Мемель (Клайпеду). Обіцяючи Лізі Націй військову інтервенцію у Литві, польський прем’єр вимагав якнайскорішого визнання східних кордонів ІІ Речі Посполитої. І йому це вдалося. 16 березня 1923 р. В.Сікорський доповідав: "Я сьогодні щасливий, бо можу повідомити Високий Сейм, що справа була успішно вирішена. Згідно з ухвалою Ради Послів від 14 березня цього року, головні Союзні держави визнали цілковито всі східні кордони Польської Республіки, визнаючи тим самим повний суверенітет Речі Посполитої щодо всіх охоплених тими кордонами теренів, без будь-яких застережень, без жодних обмежень".

Але уряд Сікорського не дав собі ради з гіперінфляцією й іншими внутрішніми проблемами й у травні 1923-го змушений був піти у відставку.

В.Сікорський був у 1924–1925 рр. військовим міністром, а з 1925-го командувачем 6-го військового округу у Львові.  Після військового перевороту у травні 1926 року до влади повернувся Ю.Пілсудський, з яким В.Сікорський не порозумівся й 1928 року був звільнений з посади командувача округу. 47-річний генерал відійшов від політики та війська. Писав книги й статті, закінчив військову академію у Франції, але під час вересневої кампанії 1939 року його досвід не був використаний.

В.Сікорський перебирається до Франції, де вже 28 вересня 1939 р. розпочинає організацію польських дивізій. За два дні стає прем’єр-міністром уряду Польщі в екзилі, а 7 листопада – головним командувачем Польських збройних сил в краю і на еміґрації. Після поразки Франції (червень 1940 р.) уряд Сікорського перебрався до Лондона.

Після нападу Німеччини на СРСР В.Сікорський розпочав перемовини з радянцями, а 3-4 грудня зустрічався у тимчасовій столиці СРСР Куйбишеві (тепер Самара) зі Сталіним. Тоді були встановлені дипломатичні стосунки між обома урядами та розпочалося формування польського війська в СРСР під командуванням генерала Владислава Андерса. Була оголошена амністія для частини поляків, ув’язнених в сталінських таборах. Нею скористалися також деякі українці з Галичини.

Але польсько-радянські стосунки погіршувала справа майбутнього східного кордону Польщі. Сталін не погоджувався на повернення до їх стану на 17 вересня 1939 року. Тим часом у 1942 р., коли СРСР конче потребував військових сил, 115 тисяч польських вояків армії Андерса перейшли через Іран на Близький Схід.

Сікорський марно домагався того ще 1941 року. Але коли цієї евакуації зажадав британський прем’єр Вінстон Черчилль, Сталін не міг відмовити. Бо Черчилль обіцяв визнати за СРСР право на приєднання територій, які були здобуті у 1939–1940 рр. на основі секретних протоколів пакту Молотова–Ріббентропа – Галичини, Волині, Західної Білорусії, Північної Буковини, Бесарабії, Литви, Латвії, Естонії...

Зима 1942-1943 років вважається початком "корінного перелому" в ході Другої світової війни. Оточення німецьких військ під Сталінградом, наступ британських частин під Ель-Аламейном, висадка британців та американців в Алжирі та Марокко, початок тотального авіаційного наступу союзників на Німеччину – означали, що німцям і їхнім сателітам доведеться перейти від захоплення нових територій до оборони на всіх фронтах і поступового відходу до своїх кордонів.

Хоча фактично Гітлер програв війну вже на її третій день, у вересні 1939 року, коли після атаки на Польщу Англія та Франція оголосили Німеччині війну. Були, щоправда, після того ще успіхи німецької зброї в Євопі, в Африці та на Сході. Але час уже працював проти нацистів. А втягнення у війну 1941 року СРСР та США з їхніми величезними ресурсами стало "другим дзвінком" для Гітлера. Хоча на його крах довелося чекати ще кілька років і покласти задля нього мільйони життів.

У січні 1943-го на конференції у Касабланці лідери західних союзників Франклін Рузвельт і Вінстон Черчилль ухвалили рішення, що кінцевою метою війни має стати повна та безумовна капітуляція Німеччини, Японії й Італії. "Які б перешкоди не стояли на нашому шляху, в нас є непереборна воля добиватися безумовної капітуляції злочинних сил, які втягнули світ у сум'яття та розорення", – сказав Черчилль 24 січня 1943 року на завершальній прес-конференції у Касабланці.

Отже, Німеччину позбавили "золотого мосту для відступу" та шансів на якусь домовленість з західними урядами. Про жоден сепаратний мир уже не було мови. А оскільки Червона армія мала зробити всю чорну роботу з розгрому Гітлера, то "дядечко Джо" міг розраховувати на дивіденди в повоєнній світобудові.

Одним із них мало стати визнання територіальних надбань Москви з 1939–1940 років.

Ще у 1941 р. Черчилль обіцяв це Сталіну, який не виключав укладення миру з Німеччиною за рахунок значних територіальних поступок, які значно б перевищували радянські надбання попередніх років.

У 1942 році Черчиллю вдалося переконати президента США Франкліна Рузвельта в необхідності погодження кордонів СРСР станом на 22 червня 1941 р. Тим більше, що Сталін "великодушно" погоджувався не домагатися західних кордонів Російської імперії 1914 року (з більшою частиною Польщі та Фінляндією).

В.Сікорський знав про ці домовленості. Але він і його уряд категорично домагалися повернення до довоєнних кордонів 1939 року. Не могли його переконати обіцянки приєднання після війни до Польщі німецьких Східної Прусії, Сілезії та Померанії.

13 квітня 1943 р. німці проголосили на весь світ про знайдені в Катинському лісі останки 4 тисяч польських офіцерів, закатованих НКВДистами у 1940 році. Більшовики відмовилися визнавати цей злочин, переклавши його на самих гітлерівців. В.Сікорський домагався створення комісії Міжнародного Червоного Хреста. Москва звинуватила його у співпраці з німцями і 26 квітня 1943 р. зірвала дипломатичні стосунки з польським еміграційним урядом.

Уряди Британії та США намагалися не втручатися у ці справи. "Міжнародна ізоляція польського уряду та підтримка Сталіна з боку Черчилля та Рузвельта почали схиляти Сікорського до деяких поступок у справі кордонів. Тому він розглядав можливість передачі Радянському Союзу Полісся, Волині та частини Поділля взамін на територіальні компенсації за рахунок Німеччини. Через це він мав намір вибратися до Москви для безпосередніх перемовин зі Сталіним. Але не встиг реалізувати запланований візит, бо трагічно загинув 4.VII.1943 р. Новим прем’єром еміграційного уряду став Миколайчик. Польський еміграційний уряд в новому складі надалі стояв на становищі утримання кордону визначеного Ризьким договором," – писав польський дослідник Пйотр Ебергадт (Eberhardt P. Polska granica wschodnia 1939–1945. Warszawa, 1993, S. 30).

У цих умовах українцям треба було визначитися зі стратегією в умовах неминучої поразки Німеччини. До того ж, у перші місяці 1943 року фронт знову наблизився до України, радянські війська перетнули східні кордони УРСР.

Тож не дивно, що на ІІІ конференції революційної (бандерівської) ОУН (17-21 лютого 1943 р.), крім зміни назви на ОУН СД (самостійників державників), йшлося про нову стратегію для нових умов. Довелося визнати, що суто національні гасла не знайшли відгуку за Збручем, і похідним групам ОУН, попри всі зусилля та жертви, не вдалося підняти Наддніпрянщину на боротьбу під синьо-жовтим прапором. Треба було однозначно визначитися з методами боротьби, позбутися останніх надій на зацікавленість котроїсь зі сторін в існуванні незалежної України. Якщо до кінця 1942 року ще мала сенс тактика накопичення сил і здебільшого пропагандистської роботи, то в новій ситуації посилення окупаційного режиму вимагало збройної боротьби. Причому не лише оборони, а й наступу.

У постановах конференції, зокрема, написано: "Сучасна війна на сході, що її розплутано в ім'я імперіалістичних інтересів німецького націонал-соціалізму і московського більшовизму, ведеться за протинародні, реакційні сили, за обернення країн і народів у предмет колоніальної експлуатації та грабунку... Це першою чергою війна за Україну, яку обидва імперіалізми трактують у своїх загарбницьких планах як центральну проблему її імперіалістичної політики на Сході Європи та випадову базу для дальших підбоїв... Стоїмо на становищі, що передумовою організації всіх політичних і національних сил України до боротьби проти московсько-більшовицького імперіалізму та приєднання до неї всіх зовнішньо-політичних сил, зокрема поневолених народів, є боротьба українського народу проти німецького імперіалізму.

Таким шляхом боротьби проти німецького імперіалізму можна:

а) відірвати від впливів Москви ті елементи українського народу, які під загрозою з боку німецького імперіалізму шукають охорони в Москві...

б) здобути для українського народу і для його національно-визвольної боротьби незалежну позицію на зовнішньому міжнародному відтинку...

Визнаємо, що тільки організований, політично-узброєний чин українського народу під керівництвом його революційно-визвольного проводу доведе до створення Української Самостійної Соборної Держави, а назверх принесе Україні визнання і респект всіх інших народів і держав".

Ці постанови сприяли розгортанню відділів Української повстанської армії (УПА) та Української народної самооборони (УНС), які до літа 1943 року стали реальною збройною силою, здатною контролювати цілі райони.

ОУН довго йшла до цієї "незалежної позиції", не покидаючи ілюзій щодо зацікавлення Німеччини в підтримці національно-визвольних змагань. Треба було пережити здачу Карпатської України, пакт Молотова–Ріббентропа, заборону відновлення української державності влітку 1941 року і наступний антиукраїнський терор, щоби почати відкриту збройну боротьбу проти гітлерівців на межі 1942-1943 років.

Щоправда, ті ж поляки, попри дієву підтримку Лондона, теж не поспішали до розгортання збройної боротьби проти Німеччини. Звичайно, існувало багато польських підпільних організацій всіляких орієнтацій, створювалися підпільні органи влади, що збирали податки та контрибуції, формувалися дивізії, громадилася зброя, проводилася активна пропаганда, велася розвідка, але, за винятком окремих атентатів і диверсій, поляки не проводили активних збройних операцій. Кількасот тисяч підпільних вояків Армії Крайової (АК), частини Польських збройних сил під командою В.Сікорського, чекали "зі зброєю біля ноги" слушного часу, щоби заявити про свою волю до боротьби з окупантом та права на довоєнні кордони Польщі на Сході.

Деякі польські історики вважають, що саме на ІІІ конференції ОУН СД нібито ухвалили рішення про "генеральну розправу з польським населенням", але не наводять переконливих доказів цього. А в умовах боротьби проти двох потужних ворогів – Німеччини та Москви – ОУН/ УПА не мала шукати ще одного ворога – поляків.

У 1942-1944 роках представники ОУН і АК проводили чимало перемов щодо спільної боротьби та врегулювання українсько-польських взаємин. Але незгода поляків з вимогою про право українців Галичини та Волині на життя у власній державі робила ці розмови марними.

Поляки були непорушні щодо збереження своїх східних кордонів станом на вересень 1939 року, хоча і погоджувалися на Україну "від Києва до Ростова". Ця позиція уряду В.Сікорського була проголошена у Лондоні 31 березня 1943 року.

Її автори обіцяли забезпечити українському населенню в польській державі "повне юридичне та фактичне рівноправ'я в політичній, культурній, мовній, економічній і громадській галузях", відкриття у Львові українського університету, фінансову підтримку НТШ... Навіть "спільну протидію новим імперіалістичним домаганням Совєцької Росії". Але те саме поляки обіцяли українцям ще від 1919 року, проте жодну з обіцянок за 20 міжвоєнних років не виконали. Ба більше – дуже зменшили український стан посідання в Галичині, здобутий за часів Австро-Угорщини.

Та навіть такі поступки лондонського уряду викликали несприйняття з боку проводу АК на "східних кресах". Наприклад, комендант Львівського округу АК генерал Казімєж Савіцький подався у травні 1943 року до димісії, бо вважав, що розмови з ОУН можна вести лише на засадах "застереження інтеґральності земель Східної Малопольщі та Волині, підпорядкування справ національних меншин на цих землях польським інтересам..."

Дехто з керівників польського підпілля вважав за потрібне усіх українців, які не погоджувалися жити в Польській державі, виселяти за Збруч. "Коли українці вперто домагалися підтримки своїх прав до свободи, польські націоналісти з Галичини та з Центральної Польщі погрожували їм притягненням до відповідальності за нелояльність до Держави та викиненням за Збруч. Одночасно планувалося переселення на їхнє місце та у залишені євреями місця поляків з СРСР та з Центральної і Західної Польщі. Натомість українці висунули гасло національної революції, метою якої було створення незалежної держави, а також усунення усіх тих, зокрема поляків, які не були схильні стати на їх сторону. Ворожнеча до польської влади, яка намагалася утримати українські етнічні землі, перенеслася також на польське населення... Акція деполонізації на Західній Україні перетворилася на жорстоку боротьбу, з якої не було виходу. Польське суспільство на Кресах, яке поборювало прагнення українців від часу створення їх національного руху або від них відверталося, зазнало важкої поразки", – визнав польський історик Ришард Тожецький (Torzecki R. Polacy i Ukraińcy: Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa, 1993, S. 308-309).

Польські політики та генерали самі створювали собі проблеми у польсько-українських взаєминах. І до сумного досвіду галичан і волиняків з 1919-1939 років (пацифікації, заборона мови, шкіл і культурних установ, нищення церков, осадництво на землях Галичини та Волині, випихання українців в еміграцію) додавали свої недалекоглядні вимоги.

А головні гравці, гітлерівці та більшовики, зробили все, щоб українці та поляки винищувалися навзаєм. І не так уже й важливо, хто і де зробив перший постріл. Це могли бути провокатори, переодягнені в українські чи польські однострої. А відтак десятки тисяч українців і поляків загинули на Волині, Холмщині, в Галичині та Надсянні...

Звичайно, будь-які злочини проти мирного населення, навіть скоєні в ім'я найшляхетніших цілей, мають бути засуджені. Та це не має бути "гра в одні ворота", що одних робить героями, а інших злочинцями. Бо винні були з обох боків. Тепер можна лише сперечатися, чия вина більша.

А на закінчення кілька слів, написаних польським дослідником Л.Ковалевським ще 1990 року у варшавському часописі "Зустрічі": "З одного боку виступив визвольний рух нації, яка історично належала до кола народів, що панували над українцями. З іншого ж – виступав визвольний рух уярмленого народу. Навіть якщо вважатимемо грубо, що в роки війни серед польського населення це спричинило в 3 рази більше жертв, ніж серед українців, то ми не повинні забувати, що з одного боку це було прагнення зберегти панування, а з іншого – його повалити. Якщо визвольний рух поневоленого народу чинить злочини щодо панівного народу, то причиною є національне гноблення, а не бажання звільнитися від нього..."

На жаль, від цієї боротьби постраждали не стільки політики-розпалювачі, а посполиті селяни, жінки, діти, старші люди. Їхня кров стала розплатою за короткозору (якщо не злочинну) політику.

Можливо, генерал Владислав Сікорський врешті-решт зрозумів потребу реалістичного діалогу з українцями і планував вчинити реальні кроки для припинення взаємного викидання за Збруч чи за Буг. Але трагічна смерть перешкодила йому це здійснити.

Його наступник Станіслав Миколайчик так і не домовився зі Сталіним, якому набридли клопоти з польським еміґраційним урядом. Щоби їх позбутися Сталін створив у Москві прокомуністичний польський уряд, що в липні 1944 року перебрався до визволеного червоноармійцями Любліна. Цей уряд погодився на польсько-радянський кордон по Західному Бугу, виселення поляків з Галичини та Волині, встановлення в Польщі комуністичного режиму, який проіснував до 1989 року. 

05.07.2013