Тараса Шевченка як великого митця й особистість завжди оцінюємо й аналізуємо з погляду його творчості. Бо що ж, як не творчість, розкриває нам його людську сутність, світогляд, життєві цінності й позиції, його духовний світ, найглибші закапелки розуму та серця? Саме заглиблюючись у творчість, намагаємося збагнути незбагненне, розгадати щось потаємне, сокровенне й суперечливе. Осмислити геніальну особистість через призму історії й епохи, через призму емоційних почувань та поглядів не стільки творця, що ставить його на п’єдестал недоступності, як звичайної людини.
Ніщо не викликало таких жвавих суперечок і дискусій у наукових та церковних колах, як ставлення поета до релігії. Михайло Драгоманов якось сказав, що Шевченко в своїй основі був біблейцем аж до смерті, а Микола Максимович припинив із ним дружбу тільки через якось почуті блюзнірства стосовно релігії. Одні Шевченкові твори просякнуті чимсь сакральним, відчутною духовною енергією, інші виказують релігійний скепсис і навіть негативізм.
Вже з самої його творчості можна зробити висновок, що Шевченко був схильним до протиріч. Внутрішній конфлікт раціонального розуму людини прогресивної, вільнолюбної, й емоційного серця, яке ввібрало в себе віру в Бога разом з молоком матері, підсилювався відчаєм, коли бачив, як терпить його народ кривду, гніт, соціальну жорстокість і національну несправедливість. У такі хвилини в усьому звинувачував Бога, що було виявом людського безсилля, гніву й розпачу. Тому такими зрозумілими є слова його «Заповіту»:
…Як понесе з України
У синєє море кров ворожу
Отойді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога!
У розмовах іноді вдавався до висміювань тогочасного духовенства як організму бездіяльного, застиглого, віддаленого від народу, що можна знайти і в деякій його поезії. Варфоломій Шевченко у своїх спогадах розповідав, як якось під час повернення із Корсуні Тараса запросило якесь панське товариство на полювання у Межирічі. За чаркою і веселою розмовою раптом зачепили тему про ченців, з яких Шевченко почав жартувати й підсміюватися. Хтось тоді доніс у жандармерію, і його арештували за богохульство. Тоді поета оборонив генерал-губернатор у Києві. Але його критика – переважно російської Церкви – зовсім не означала заперечення релігії. Міг сперечатися, провокуючи співрозмовника до дискусії, поводячись із викликом. Виступав проти воєн в ім’я релігії, з метою її насильницького насадження і проти деяких догм, не терпів будь-якого поняття рабства: «Ми не раби його, ми – люди». Критикував традиційне церковне малярство, яке не мало поступу, йому не подобалося ставлення Церкви до деяких гріхів – приміром, до самогубців, душі яких потребували прощення і яких не ховали священники. Перебуваючи на засланні, він згадує у своєму «Щоденнику» про знайомство з уральським козаком, який розповів йому про старий обряд на могилі самогубця, коли у поминальні дні родичі й небайдужі люди посипали його могилу пашнею, щоб її клювали птахи і молилися за відпущення гріхів. «За моєї пам’яті на Україні на могилах самогубців відбувався не менш поетичний і справді християнський обряд, та його як поганський наказали знищити наші вищі, освічені пастирі. На Україні самогубців ховали також у полі, але конче на роздоріжжі. Протягом року, коли хтось їхав повз нещасного покійника, повинен був щось кинути на його могилу. За рік часу, напередодні Зелених свят, сміття, що назбиралося, спалюють як очищальну жертву, правлять панахиду і ставлять хрест… Чи може бути чистіша, вища, Богові миліша молитва, як молитва за душу грішника, що не покаявся? Релігія християнська як ніжна мати не відкидає навіть злочинних дітей своїх. За всіх молиться і всіх прощає. А представники цієї лагідної, повної любові релігії відкидають саме тих, за яких повинні б молитися. Де ж любов, заповідана нам на хресті нашим Спасителем-чоловіколюбцем? І що поганське знайшли ви, лжевчителі у цій християнській жертві всепрощення?» Часто його сміливі й щирі висловлювання здавалися зухвалими чи різкими. Як, наприклад, в епізоді його знайомства із Володимиром Далем у тому ж «Щоденнику», коли той за розмовою запитав Шевченка, чи прочитав він Апокаліпсис, оскільки недавно його переклав: «Я відповів, що читав, та нічого не розумію. Він взявся з’ясовувати мені розум і поезію цієї богонатхненної нісенітниці…» Це й були ті блюзнірства, що так зачіпали Максимовича. Але бачимо, що в поглядах поета немає жодного святотатства, нічого протигуманного, і навіть висловлений ним щодо деяких біблійних речей сумнів є еклезіастичним. Адже часто це пошук, що й приводить до істини, до самоствердження у вірі.
Можливо, й сам того не усвідомлюючи, Шевченко завжди перебував дуже близько до Бога. Це доводить насамперед його моральний тип мислення, який визначило його прагнення справедливості, свободи і правди, віра в перемогу добра. «Філософію Святого Письма він зробив своєю філософією», – сказав про нього Василь Щурат. Бо ж Біблію перепустив через усе своє серце, нутро і розум. Тому мислив і творив християнськими категоріями.
Релігія сформувала Шевченка як особистість. Драгоманов мав рацію, назвавши його біблійним поетом. Саме з Біблії пізнав Слово. Першими книжками, які читав, були Четьї-Мінеї, Святе Письмо, Житіє святих, Псалтир… Малим бачив, як читав батько, який був письменним, і вдома у них була саме церковна література… А перебуваючи на службі у дяка Петра Богорського, а згодом у отця Григорія Кошиця, часто читав над померлими Псалтир, маючи з того, певно, не стільки задоволення, як добрий заробіток, і той Псалтир знав напам’ять. Біблія сприяла його уяві, чуттю образів. І перші малярські роботи його теж були на біблійну тематику. Брюллов, у якого навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, навіть заборонив йому брати для своїх полотен теми інші, окрім як з Біблії, історії греків та древніх римлян. Релігійний світогляд єднає його з іншими членами Кирило-Методіївського братства, яке постало саме на Біблійних ідеях й одним із планів якого був переклад українською мовою Святого Письма, що згодом втілив Пантелеймон Куліш.
Саме Біблія стає його розрадою під час арешту в Петербурзі й заслання в Орському укріпленні, коли було заборонено писати і малювати й інших книг для читання не було. З нею кріпиться, черпає духовні сили й натхнення. В листі до Варвари Рєпніної Шевченко прохає надіслати йому книжку Томи Кемпійського «О подражанії Христу»: «…Жахлива безнадійсність… І така жахлива, що лише філософія християнська спроможна боротися з нею… Єдина моя втіха тепер Святе Євангеліє. Я читаю Його щодня, щогодини… Новий Завіт читаю благоговійно, і в мене родилася думка описати материне серце за життям Пречистої Діви Марії… А друга думка – змалювати картину розп’ятого Її Сина».
Біблійний вплив помітний упродовж всієї творчості Шевченка. Насамперед у поезіях «Молитви», «Ісаія», «Во Іудеї во дні оні», «Саул», «Пророк», «Царі»… Особливо вражає, на мою думку, абсолютно новаторська за своєю ідеєю і свого роду апокрифічна поема «Марія», де Пречиста зображена наймичкою Йосифа, а далі покриткою, що, освячена материнством, приводить у світ Спасителя, проходить крізь усі Його страждання і Голготу. І саме завдяки їй, Матері, учні її Сина розносять згодом по світу правду й любов. Сама ж вона помирає з голоду під тином. Так змалював поет серце матері за життям Пречистої, про що й писав до Рєпніної. Шевченко секуляризує Богородицю, тобто надає Їй рис загальнолюдських, світських, і цим наближає до читача. І це зовсім не святотатство, не блюзнірство, не намагання перекреслити святеє святих. Це спроба наблизити до людини Бога, а також масштабно показати через образ Святої Діви стражденність свого народу. Дослідники стверджують, що то, ймовірно, позначився на ньому вплив Давида Штравса, який започаткував на Заході секуляритивну течію твором «Життя Ісуса». Невідомо, чи цей дуже популярний твір Шевченко читав, може міг чути про нього від членів Кирило-Методіївського братства або від російського художника Олександра Іванова, з яким був знайомим, який у творчості перебував саме під впливом Штравса (варто згадати відоме його полотно «Явлення Христа народу»). Хоча, як на мене, Шевченко просто був вільним від будь-яких канонів та догм.
По-новому осмисленою ним релігійною філософією сповнені «Неофіти», «Ян Гус», «І мертвим, і живим…», «Кавказ»… У його прозових творах «Наймичка», «Варнак», «Мандрівка з приємністю та й не без моралі» відчутна народна релігійність, змальовані Богослужби, церква, герої – люди віруючі… Навіть якщо не заглиблюватися в його твори надто глибоко, все одно можна відчути отой християнський гуманізм, людину, що вірить, українця із філософією серця, великою інтуїтивністю, підсвідомим чуттям, «третім оком». Недарма Оксана Забужко якось назвала його відьмаком – у значенні людини, яка відає, де приховане зло.
Біблійність помітна і в Шевченковому малярстві. Чудовою є серія офортів «Притча про блудного сина», «Смерть Марії», «Свята родина», «Притча про виноградаря», за яку Шевченко отримав звання академіка гравюри… А скільки було змальовано ним українських храмів!.. Варто згадати й Шевченковий «Южнорускій Буквар», виданий 1861 року з дозволу митрополита Петербурзького Ісидора (назва букваря, очевидно, була такою, аби уникнути втручання російської цензури). Складався він зі світської частини – народних приповідок і дум, але значну частину одразу ж за абеткою займав релігійний матеріал – молитви «Отче наш», «Символ віри» та інші, й Шевченкове пояснення до них у поетичній формі. Саме в букварі можна бачити Шевченкове розуміння християнської релігії. «Правда і любов – єдиний святий закон», – стверджує він просту народну істину. Це було в час, коли українська інтелігенція взялася за просвітництво народу, відкриваючи в Україні недільні школи, і такий Шевченковий буквар виявився чудовою ідеєю виховання українця-християнина та патріота. Так творити міг поет не просто геніальний, а поет глибокої духовності та віри.
За комуністичної доби у школах радянська ідеологія нав’язувала стереотип Шевченка як революціонера й атеїста. Але він почав витворюватися ще й до панування цієї ідеології, на початку минулого століття, коли після першої спроби революції Росія неприховано нищила прояви вільнодумства й українського духу. Тому відзначення роковин народження та смерті Шевченка саме з тієї причини закінчувалися арештами. Згодом образ безбожника був вигідний комуністичній ідеології й остаточно укорінився в українському суспільстві у 30-х, але якщо на східній, радянській, Україні це сприймалося як загальноприйняте трактування, що відповідало тодішній комуністичній системі, то на Україні західній такий новостворений стереотип поета витримував шквал критики. У тогочасній релігійній пресі з’являлися публікації, в яких автори виступали проти вшанування Шевченка в Галичині саме через його так званий атеїстичний світогляд. Як приклад наводилися рядки його поезії, з яких випливало його вороже ставлення до Бога і Богородиці. Нападків зазнавав митрополит Шептицький, який всіляко сприяв, щоби щороку відбувалися святкування й вечори читання Шевченкової поезії. Звісно, така критика мала під собою політичний ґрунт, а ще за тією архипобожністю ховалося звичайнісіньке невігластво й нерозуміння його творів та символів і сутності поета – того, що генієві часто притаманна роздвоєність думки, суперечливість щирої глибокої віри з раціоналістичними й філософськими ідеями. Такі публікації, що з’являлися в Галичині, належали переважно москвофілам і полякам, які, вихоплюючи певні Шевченкові рядки, вириваючи слова з контексту, зображали його богохульником і безбожником. Та митрополит Андрей Шептицький став радикально в оборону Пророка – вперше по смерті Шевченка 1912 року відправив за ним панахиду у київському костелі Святого Миколая. І жоден священник, окрім студентів семінарії та церковного хору, тоді не підтримав митрополита. Після панахиди він звернувся до учасників Служби з промовою, в якій сказав, що тільки вороги України можуть зображати Шевченка безбожником і мати з того політичну вигоду. А відтак, опустившись навколішки, митрополит заспівав «Вічную пам’ять», а за ним – увесь костел і люди, що стояли на вулиці. Навіть жандарми, що пильнували з багнетами, готові до арештів, познімали шапки, а опісля розійшлися.
Саме завдяки Шевченковому духовному слову і пророчому візіонерству «Кобзар» уже давно став для нас, українців, особливою книгою. Бо є в ньому ота глибинність, незбагненна древня екзистенція нашого народу, водночас простота та доступність слова і змістів, незаперечна істина, ідеалістичне прагнення навчити свою націю бути вільною і мудрою, а також оптимізм щодо її майбутнього. Вся творчість Шевченка пронизана глибинною сакральністю. Пробуджуючи патріотизм, рядки його поезії закликають не тільки до боротьби, а й до віри, народжуючи в наших душах свідоме християнство. Тому «Кобзар» біблійного поета, поета-Пророка, що як Христос пережив у серці всі біди й страждання свого народу, давно вже став українським Євангелієм, другою Книгою Книг. На всі часи…
09.03.2025