“Вогненні стовпи” — чи не перша художня повість про УПА, яка вийшла в незалежній Україні. А той факт, що вона була написана на основі спогадів старшого брата автора, Романа Іваничука, а частково і на спогадах дитинства самого автора, то інтерес був цілком закономірним. І лишилися б “Вогненні стовпи” відкриттям теми (бо, правду казати, “Вишневі ночі” Бориса Харчука залишилися на узбіччі уваги громади), якби не вставка у вигляді другого розділу, зміст якого точно не є плодом споминів ані Іваничука, ані його брата. Йдеться про притчу “Вогненні стовпи”.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Видимий сюжет простий — зненацька у селянській хаті на Щедрий вечір 1945 року з’являється енкаведист лейтенант Шпола, якому потрібно, аби хтось пішов до місцевої “веселої панни” і забрав його зброю та шинелю, позаяк офіцер, якого зненацька захопив напад повстанців, втікав у чому був. А за втрату зброї у “бандитському” регіоні запросто можна було скласти компанію тим самим “бандьорам” — “за сприяння бандитизму”. По зброю йде молодший син господарів Василько, залишаючи батьків фактично в заручниках. Далі прямолінійність сюжету уривається: три розділи притчі є фактично трьома варіантами розвитку подій, у центрі яких незмінно опиняється Шпола — син петлюрівського офіцера, вихованець совєтського “дєтдома” і лейтенант НКВС.
На цих шістдесяти сторінках його постать нагадує калейдоскоп — автор обертає лейтенантом навсібіч, показуючи його і дитиною, і забито-безправним вихованцем “дєтдома”, і “ісполнітєлєм” у Лук’янівській тюрмі саме в розпал “Розстріляного відродження”, і катом серед кривавого червня 1941 року, і чимось на кшталт Савла, який перемінюється у Павла серед Щедрого вечора. Зайве казати, що час, місце та й імена героїв вибрані символічно: Щедрий вечір — це 18 січня, вечір перед Богоявленням, тобто моментом, коли Господь являється. Імена господарів прості і власне тим символічні — це Іван і Марія, традиційне “посполите” українське поєднання. Але в тому і символізм “конкретно-предметний” — адже “загальні” Іван і Марія цілком пасують під персоніфікацію України “взагалі”. Другий символізм уже радше загально-цивілізаційний — ”Івани” та “Марії” чи не повсюдно в європейській цивілізації є аналогом “звичайних” батька-матері. Є й третій вимір — Марія як Богородиця, всепрощаюча заступниця грішників.
Втім, не випадкові не тільки імена господарів, а й прізвище родини — Андрусяки. Воно відоме не те що фахівцям, а просто практично кожному, хто цікавиться Українською повстанською армією — Василь Андрусяк (“Грегіт”, “Різун”) був одним із найвідомішим і найуспішніших командирів Армії Безсмертних.
Усе це разом натякає — маємо сюжет поновної зустрічі зі собою, тільки не героя, а радше антигероя. Ця зустріч несе момент остаточного вибору на користь “свого” чи “чужого”, причім сенс вибору повністю вписується у вибір колонізованого — чужа метрополія чи своя країна-колонія. Але от можливості й мотивації поведінки повністю зі сфери тоталітарної деформації, конкретні прояви якої завжди залежать від особистого досвіду, позиції в суспільстві, особливостей характеру і темпераменту. Понад те, від настрою.
Отож, тут вимальовуються три сценарії. Перший — Василько йде до Олени, де його ловлять партизани, які зупинилися там же, вибравши її хату свого роду опорним пунктом для оборони. Повстанський командир, почувши, з чим прислали Василька і хто, зрозуміло, суворо його вичитує та врешті пропонує на доказ, що він не зрадник, піти і застрелити лейтенанта. Другий сценарій — Василько без пригод добирається до Олениної хати і повертається звідти з наміром віддати лейтенантові револьвера, торгуючись, щоби батьків залишили вдома. Третій — Василько застає Олену саму і залишається в неї на всю ніч, а зранку, забравши зброю, повертається до батьківської хати. Перед самою хатою йому ще треба буде зробити вибір — вбити Шполу чи віддати йому зброю, натомість виторгувавши звільнення від вивозу рідні.
Основні змінні у всіх трьох сценаріях — логіка та поведінка лейтенанта Шполи та Василя. У першому лейтенант за той час, що Василь іде до Олени й повертається, проходить свого роду катарсис. А Василь, повернувшись, убиває лейтенанта, виконуючи наказ повстанського командира, чий загін тим часом розташувався в Олениній хаті, й у відповідь чує: “Що ж ти наробив, сину?.. Він — не ворог...”. У другому сценарії лейтенант під спогади господаря хати, Івана, згадує власне не так дитинство, як зрілішання у “дєтдомі” і весь шлях перетворення у “солдата імперії”. Зрештою, не витримуючи усвідомлення власної вельми неприглядної поведінки, він нападає на господаря — саме в цей момент заходить Василько, який вирішив віддати лейтенантові зброю. У третьому сценарії Василько, по суті, не приймає жодної з альтернатив — він утікає зі зброєю в ліс, а очікування лейтенанта завершуються тим, що на світанні він разом із господарями опиняється беззбройний перед лінією стрільців, які наступають на беззахисне село.
Два останні сценарії мають характерні деталі. У другому Василько стає на порозі батьківської хати зі своїм рішенням віддати зброю, вбраний у лейтенантову шинелю. Натяк зрозумілий: якщо бодай чимось допомагаєш тоталітарній системі, навіть із добрими намірами когось від неї врятувати, — ти стаєш її частиною.
У третьому сценарії інша прикметна деталь — у момент відходу Василя до лісу без повернення додому автор перестає називати героя ласкаво-дитячим “Васильком” і називає його цілком уже дорослим “Василем”. Бо це фактично описується момент досягнення раптової зрілості. І тут прикметний варіант, що ця зрілість передбачає гранично чітке визначення меж і усвідомлену непримиренність. Це не просто зрілість — це зрілість постколоніальна, яка завжди передбачає гранично гостре сепарування від групи-колонізатора за формальною ознакою мови, релігії, походження, звичаїв і так далі.
Єдине, що спільне в усіх випадках, — поведінка Марії. Незалежно від її мотивів — чи ненависть, чи цікавість, чи бажання “забалакати” потенційну небезпеку — жінка опиняється у позиції людини, яка питає, по суті, совість лейтенанта. Вона у цій історії виступає тригером. Тригером усього — і спогадів про сім’ю, і тригером повернення, за великим рахунком, до себе.
Усі “Стовпи” є розвитком теми яничарства, яку Роман Іваничук почав за 36 років до “Вогненних стовпів” — у “Мальвах”. Тільки вже у вигляді насамперед прозорому. А з іншого боку, якщо у “Мальвах” ішлося про три варіанти яничарства як феномена, то у “Стовпах...” — про три механізми, які можливі в одній особі. “Мальви” — про зовнішнє, “Вогненні стовпи” — про внутрішнє. А також про те, що з цим усім робити.
Парою антагоністів тут виступають, очевидно, Шпола і Василь. Перший із них — це “солдат імперії”, але водночас і її жертва, “покоління катів і жертв”, за висловом Оксани Забужко. Другий — покоління, яке має давати собі раду зі спадщиною попереднього. Їхній конфлікт перебуває цілком у колоніальній оптиці — це конфлікт умовного “совєтського українця” й умовного “незалежника”. Але механізми, які його формують і ведуть до того чи іншого розв’язку, — зі сфери тоталітарних деформацій, до явної травми включно.
“Вогненні стовпи” — це три можливі варіанти розвитку подій. Перший — “повільне прозріння”, проблема якого в тому, що воно не встигає за темпом відродження молодшого покоління. Як наслідок — відбувається свого роду ефект Хроноса. У тексті Василько зрештою фізично вбиває Шполу, незважаючи на всі метаморфози останнього, які довели його до прозріння — але і це прозріння не рятує від кулі. А все чому? Тут насправді зашито ще два важливі моменти. Насамперед — що людина, яка так чи сяк стала частиною тоталітарної системи насильства, ще й у імперській редакції (втім, а чи можливий не імперський тоталітаризм?), перш ніж дійде до розкаяння чи можливості виправити, бодай частково, завдану шкоду — наробить незмірно більше зла, навіть мимоволі.
І другий — натяк на те, що наступне покоління українців буде приречене не тільки на боротьбу з ворогом, а й на протистояння з усіма й усім, що залишилося від тоталітаризму. Не в буквальному сенсі — хоч і тут можна сперечатися у відношенні принаймні людському, а передусім змістовому: тоталітарні сенси мають бути знищені, аби можна було віднайти себе.
Другий випадок — це, на щастя, не реалізований, але все ще можливий на момент написання твору (а це час перед Помаранчевою революцією 2004 року) варіант, якби отакі недобиті “слуги імперії” таки закріпилися при владі в Україні. Тут особливо добре прописано механізми, які перетворили Шполу на слугу імперії, — вони ж таки провокують його нападати на своїх господарів-українців, які у цьому випадку пробують його раціонально переконати “перейти в українство”. Ці механізми описані через історію лейтенантової “школи життя” у совєтському “дєтдомі”, де синові петлюрівського полковника прищеплюють відчуття власного безсилля, меншовартості, нав’язують комплекс вини і гостре бажання показати “начальству”, що він нічим не гірший — що зрештою виливається у повноцінну асоціацію з насильником. А повернутися назад до себе заважає як спогад про систематичну зневагу, яка супроводжувала його до переходу у “совєтську” ідентичність, так і підсвідоме розуміння, що поза тою ідеєю, яку йому нав’язали, у нього немає нічого за душею. Просто тому, що душа перегоріла і що забагато вчинено злочинів у прагненні дорівнятися до своїх “вихователів” і тим самим позбутися відчуття “гіршості” та “безсилля”. Тут натяк — основним джерелом формування “совєтських людей” була саме освіта, точніше муштра з додатком знань. Недаремно стільки сцен у притчі — саме з буднів “дєтдомівського” колективу і специфічної “школи”.
І, зрештою, третій сценарій виявляється найправильнішим — а саме катарсис і досягнення зрілості, яке автоматично сепарує посттоталітарне покоління від конфліктів попередніх епох, дає можливість подивитися на них максимально безпристрасно. Це, втім, не відбувається безболісно — невипадково Василя перед тим, як він рушає в ліс, мучить болісна дилема за участю духів людей із його попереднього життя. Це не що інше, як катарсис.
Наостанок варто відмітити одну особливість авторського стилю — розповідь емоційна, швидка, насичена епітетами і синонімами, від чого може виникнути враження деякої надмірності. Що ж, у даному разі такий стиль — це не що інше, як показник глибини зраненості тих, хто був свідком Другої світової війни та боротьби проти совєтського режиму впродовж десяти років після її закінчення, а ще тривалої заборони на озвучення тієї зраненості.
22.10.2022