Коли береш до рук «Кобзаря» і починаєш читати, то відчуваєш, як рядки віршів спалахують – авторськими прозріннями теперішнього і минулого, а також передбаченнями майбутнього (й наш час підтверджує сказане). Усвідомлюєш дивовижні авторські осягнення дійсності – людини, суспільства, усього світу загалом. І від цих спалахів-осягнень перехоплює дух. І ти в якомусь сумʼятті відкладаєш «Кобзаря» убік і скеровуєш свій погляд десь удалину, намагаючись пережити прочитаний рядок, додумати сказане, усвідомити те, що Шевченко увиразнює своїм могутнім словом.
Це слово має колосальну енергетику, що зроджена авторською пристрасністю – любовʼю до того, що ознаменовує в собі життя, і ненавистю – до того, що втілює в собі смерть. І ця енергія передається тобі, і тоді ти повніше, виразніше відчуваєш життя. Існує дивовижна магія в цих рядках. Магія справжнього. Бо побачене справжнє завжди манить, така його природа. А також є магія власне авторського мовлення – шевченківського тону, ритміки, звукопису. В одних випадках поет слідує законам побудови фрази, а в інших – порушує їх. І перше, і друге викликає захоплення. Рядки Шевченка кличуть за собою… І ти йдеш за ними і в цьому русі нехай на якийсь час знаходиш себе самого…
Магію й силу Шевченкового слова не розгадати, якими б програмами ми не користувалися: gpt, Gemini, DeepSeek. Єдине ймовірне пояснення – і тут звертаєшся до авторитета Платона, – що через Шевченка, його магічну поезію сам Бог «тягне душі людей, куди йому заманеться»1. Допомагає йому в цьому Муза, яка, власне, «держить» поета і в такий спосіб робить його натхненним, «одержимим», коли він у нестямному стані говорить «важливі речі». Сам Шевченко настільки цінував свою Музу, що у передсмертному вірші «Чи не покинуть нам, небого» звертається до неї і сподівається бачити її біля себе і після своєї смерті.
Про які ж важливі речі сповіщає нам поет? Варто зупинитися на кількох висловлюваннях Шевченка. В поемі «Гайдамаки» він каже:
Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм –
Так було і в Трої.
Так і буде2.
Дійсність тут усвідомлюється як така, в якій завжди проливається кров – в часи Трої, в часи Гайдамацького повстання і в наші часи. Шевченкове бачення далеке від того бачення, яке було поширене в українському суспільстві в 1990-х рр. і яке проіснувало до 2014 р.: ми доброзичливий до всіх мирний народ, тому на нас ніхто не нападе; і тому можна віддати ядерну зброю (а на той час Україна мала третій у світі арсенал цієї зброї) комусь й скорочувати армію; все буде добре, нам пообіцяли підтримку. Наслідки такого недалекоглядного мислення ми всі бачимо і відчуваємо зараз. Шевченкове мислення близьке до мислення Геракліта, який казав, що через війну протилежностей виникає саме становлення життя, і ця війна-змагання триває вічно3. Давньогрецький філософ також казав, що війна – батько всього і всього цар: одних вона зробила богами, інших – людьми; одних вона зробила рабами, інших – вільними… Відомі Шевченкові рядки «І вражою злою кровʼю Волю окропіте» промовляють про те ж: справжня воля здобувається у боротьбі. Світ жорстокий, і ніхто нікому нічого просто так не віддає. Особливо коли йдеться про сусіда, який маніакально хоче відродити свою колишню імперську велич.
Покоління, яке народилося після проголошеної у 1991 р. незалежності України, а також попереднє покоління сприймало ці рядки як абстрактну метафору – аж поки не настали події Революції Гідності. Однак згодом ця метафора стала відображати конкретну реальність. Ворог прийшов на українську землю вбивати, ґвалтувати, руйнувати. Путінська ідея «денацифікації» України – це прагнення знищити українську ідентичність як таку. «Зла» кров ворога – завдяки мужній протидії ЗСУ – щедро проливається в Україні. Але тут є і зворотній бік, який свого часу означив Дмитро Донцов: «Народ, який хоче порвати кайдани і “вражою злою кровʼю волю окропити”, проливає і потоки власної крові». Кожен день українські мас-медіа, соціальні мережі приносять звістки про загибель того чи того захисника. І часто у Львові можна побачити як їдуть від Площі Ринок до Марсового поля чорні катафалки із тілами загиблих та автобуси із їхніми родичами, знайомими, побратимами. Кожен день проливається «кров добра, не чорна»; кров людей, які взяли на себе відповідальність за державу, виправляючи ціною власного життя або здоровʼя масштабні упущення, зумовлені недалекоглядною поведінкою політиків, підривною діяльністю куплених чи добровільних зрадників. Багато хто з цих людей не вчилися на військових, однак вони відчули в собі той внутрішній імпульс свободи, гідності та завзяття, який проявився в Шевченкових «Гайдамаках» у рядках: «бо незгірше Й ми ляхів караєм»4. Здатність ЗСУ протидіяти чисельнішій армії ворога, мужність та сміливість українських солдат визнається та поціновується багатьма західними експертами. І тут варто висловити глибоку повагу тим, хто воював і зараз воює, даючи всім нам змогу бути тут і робити свою роботу. Безпосередній досвід війни веде до зміни бачення дійсності, до глибшого розуміння життя, тоншого відчуття ситуацій і більш уважного та відповідальнішого ставлення до слова. І це те, чого треба нам вчитися у наших військових.
Шевченко фіксує відсутність колективного самоусвідомлення серед своїх земляків. На засадниче питання: «Що ж ти таке?» (тобто: Хто ти? Яка твоя суть? Яке твоє призначення у світі?) лунає відповідь: «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм»5. Оце незнання себе, невпевненість у собі, покладання на чужі авторитети – є свідченням світоглядної незрілості колективного Я. Ця незрілість, дитинність бачення передається з покоління в покоління, дітям від батьків. Тому Шевченко звертається до останніх:
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!6
Шевченко гостро критикує світоглядні ілюзії, які передаються від покоління в покоління, і натомість високо поціновує справжнє самоусвідомлення, яке не дає іншим маніпулювати тобою. Знову ж таки, бачимо метафору жорсткого світу, де «немудрі» (але які здатні більш адекватно бачити речі) «одурюють» «мудрих» (які перебувають у полоні вигаданих уявлень). Окрім нерозумних батьків є ще хитромудрі сусіди, які закликають йти «до нас в науку», а потім як результат лунає промовисте: «Чом ви нам Платить за сонце не повинні!»7.
Аби прийти до самих себе, усвідомити свою справжню ідентичність, почати бачити дійсність більш адекватно необхідно, вважає Шевченко, поглянути в минуле і провести важливі розрізнення в вольовому та морально-етичному вимірах. І тоді:
Розпадеться лýда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх,
І батьків лукавих8.
Минуле є основою теперішнього. Правильно побачити минуле – це адекватно усвідомити теперішнє і віднайти відповідну траєкторію руху в майбутнє. Шевченко продовжує:
Не дуріте самі себе,
Учитесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь9.
Ці Шевченкові рядки становлять один із найбільш відомих крилатих висловів поета. Його легко вивчити на памʼять, однак слідувати цій пораді не так вже й просто. В українській гуманітаристиці часто трапляється, що людина зосереджується або на «своєму», або на «чужому»; і її мало цікавить, що ж відбувається на іншому «полі». Віднайти потрібний баланс у навчанні між «своїм» та «чужим» – складний і тривалий процес . Власне треба йти до того рівня навчання, коли «чуже» стає «своїм», а «своє» – «чужим» (коли воно набуває статусу цікавого та значущого не лише для себе).
Наприкінці свого життя у сповідальному вірші «Доля» поет пише:
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До пʼяного дяка в науку.
– Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, не лукавий!10
У цих рядках можна побачити свідчення і невисокого соціального статусу родини автора, і несприятливих умов його навчання, і відсутності омріяних привілеїв, які мали би зʼявитися в наслідок навчання. Але є тут і інше, і воно – найголовніше. Це ввіряння себе усього своїй долі; довірливе слідування її спонукам, поцінування того, що між автором і його долею немає ніякого лукавства, хитрощів, недомовок. Автор не нарікає на долю, а йде поруч із нею. Вже згадуваний Геракліт писав, що характер людини – це її доля. Тобто у вірші йдеться про те, що автор не розминувся із самим собою, що він щиро та послідовно слідував своїй природі, своєму внутрішньому голосові, своїй Музі. Показово, що таке слідування повʼязується із рухом, адже рух є проявом життя; але він має здійснюватися за відповідною траєкторією.
Обставини можуть схиляти людину до однієї траєкторії руху, а доля – спрямовувати до іншої. У власному щоденнику («Журналі») Шевченко згадує період свого навчання в майстерні Карла Брюлова, який був найбільш значимим та впливовим художником епохи російського імператора Миколи І. І ось що Шевченко пише: «Дивне, одначе, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопис – моя майбутня професія, мій хліб насущний, та замість того, щоб вивчити її глибокі таїнства та ще й під проводом такого вчителя, яким був безсмертний Брюлов, я компонував вірші, за які мені ніхто й шага не заплатив і які врешті позбавили мене волі та які, не дивлячись на всемогутню нелюдську заборону, я все таки нишком ліплю і навіть подумую іноді про те, щоб надрюкувати…»11. Ці вірші передавали на папері те, що поставало в уяві поета в майстерні Брюлова: «В сутіні його вибагливо-розкішної майстерні, наче в гарячому дикому степу наддніпрянському, передо мною снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів. Передо мною стелився степ, засіяний могилами. Передо мною пишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна в усій непорочній меланхолійній красі своїй… І я задумувався, я не міг одвести своїх духових очей од цієї рідної, чарівної краси»12. Шевченко пішов за покликом долі, за власним внутрішнім імпульсом, а не за обставинами, які обіцяли йому визнання, славу, багатство. Існує серйозна небезпека розминутися зі своїм життям, своїм покликанням, своєю долею. В драматичній поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції» старий скульптор Джованфранческо Рустичі ставить собі питання «На що ж потратив я своє життя?!» із глибоким сумом констатує: «На риштування біля порожнечі»13. І це не просто образна літературна гра. Ці питання та відповідь відображають поширену та глибоку екзистенційну проблему людини як минулих часів, так і сьогодення. Шевченко своєю поезією і своїм життям дає нам приклад того, як треба реалізувати власну екзистенцію.
І ще один уривок із вірша Шевченка «Ісая. Глава 35»:
Тойді, як, Господи, святая
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить,
Незрячі прóзрять, а кривиє,
Мов сарна з гаю помайнують.
Німим отверзуться уста;
Прорветься слово як вода…14
Шевченко дає зрозуміти, що прихід на землю «правди», тобто настання часу, коли закон проявляється справедливо й тотально, призводить до суттєвих змін в навколишній суспільній дійсності. Однак цей час не триває довго. «Небесний вогонь гасне» і тоді в силу вступають інші закони. Так відбувається одвічна боротьба між законом і беззаконням, ладом і безладдям, гармонією та хаосом. І Шевченкові слова, його розуміння, його енергія допомагають нам ставати на бік закону…
1 Див.: Платон. Діалоги. Харків: Фоліо, 2008. С. 76, 74.
2 Шевченко Т. Зібрання творів: в 6 т. Київ: Наукова думка, 2003. Т. 1. С. 180.
3 Див.: Ніцше Ф. Повне зібрання творів: критично-наукове видання у 15 т. Львів: Астролябія, 2004. Т. 1. С. 684.
4 Шевченко Т. Зібрання творів: в 6 т. Київ: Наукова думка, 2003. Т. 1. С. 170.
5 Там само. С. 350.
6 Там само.
7 Там само. С. 345.
8 Там само. С. 353.
9 Там само.
10 Шевченко Т. Зібрання творів: в 6 т. Київ: Наукова думка, 2003. Т. 2. С. 261.
11 Шевченко Т. Твори: в 14 т. Чікаґо: Вид-во Миколи Денисюка, 1960. Т. ІХ. С. 46.
12 Там само.
13 Костенко Л. Вибране. Київ: Дніпро, 1989. С. 503.
14 Шевченко Т. Зібрання творів: в 6 т. Київ: Наукова думка, 2003. Т. 2. С. 283–284.
11.03.2025