1. Чи Франкова передмова до «Анни Русинки»?
Гортаючи підшивку річника львівської газети «Народне Слово» за 1910 рік, я натрапив на матеріал «Анна Русинка, королева Франції і ґрафиня Валюа», в якому подано «коротенький зміст» однойменної «цікавої книжочки» – розвідки французького історика Ке де Сент-Емура у Франковому перекладі з оригіналу. Насамкінець стислого рекламного викладу, автора якого не вказано, газета радила читачам придбати недорогу книжечку, видану у Львові накладом Українсько-руської Видавничої Спілки наприкінці 1909 р.¹
Цей переклад, що не ввійшов до «Зібрання творів» Івана Франка у п’ятдесяти томах, уміщено в 51-му томі нашого видання «Додаткових томів»². Сам том прозових перекладів Франка було підготовано у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України далекого вже 2006 р., а видано 2008-го. Знахідка рекламної газетної публікації спонукала переглянути те давнє упорядкування тексту й коментар до нього.
Виявилося, що в тій републікації Франкового перекладу помилково зазначено, наче розділ І – це Франкова передмова [т. 51, с. 629, 630 (текст), 923, 924 (коментар)]. Насправді ця передмова, яка у французькому оригіналі не має ні назви, ні, замість неї, числової позначки римською цифрою «І», належить авторові розвідки – Амедеєві де Ке де Сент-Емурові (Amédée de Caix de Saint-Aymour, *1843–†1921). Франковою у перекладі передмови є лише фраза: «А друге окреме видання, яким користуємося тут, вийшло окремою книжечкою в 1896 р. Автор ось як говорить про се друге видання:» [т. 51, с. 630].
Тепер у цьому легко переконатися, звіривши переклад з оригіналом, адже електронна копія французького видання 1896 р., з якого перекладав Франко, є в Інтернеті: Caix de Saint-Aymour, le vicomte de. Anne de Russie, reine de France et Comtesse de Valois au XIe siècle. Deuxième édition. [Paris], 1896. 117 p.³ Са́ме лише щойно наведеної фрази немає у французькому оригіналі [1896, p. 10].
Власне, перший розділ у Франковому перекладі і є передмовою Ке де Сент-Емура до другої публікації його розвідки окремим виданням. Як зазначено в цій передмові [оригінал: 1896, p. 9–10; переклад: т. 51, с. 630], уперше розвідка була оприлюднена в паризькому журналі «La Revue hebdomadaire» («Тижневий огляд») 4 листопада 1893 р., а також вийшла окремо мізерною кількістю примірників. Цей тижневик, зокрема число з публікацією статті Ке де Сент-Емура, також є в Інтернеті⁴, тож маємо змогу переглянути її першу редакцію: Caix de Saint-Aymour, vᵗᵉ de. Une princesse russe, reine de France au onzième siècle // La Revue hebdomadaire : Romans, Histoire, Voyages. 1893. T. XVIII. № 76. 4 novembre. P. 114–128. Першодрук мав іще тільки п’ять розділів і теж супроводжувався передмовою [1893, p. 114–115], фактичну основу якої автор потім використав у новій, відмінній од першої, передмові до публікації другої редакції розвідки, що складається вже з восьми розділів.
Франків переклад не повний: перекладено (з деякими пропусками) текст до кінця першого абзацу сторінки 84-ї другого французького видання 1896 р. (розділ VII), а далі не перекладено закінчення розділу VII (від другого абзацу сторінки 84-ї до кінця сторінки 85-ї) і всього останнього розділу VIII [1896, p. 86–88]. Випущено деякі посторінкові примітки, а окремі з них перенесено в текст [пор.: 1896, p. 38, 39, 58; т. 51, с. 638, 643]. Не подано значної частини покликів на джерела (в одному місці сам Франко пояснив, що вважав «занадто спеціяльні збірки документів та монографії поодиноких монастирів <…> менше важними для українських читачів» [т. 51, с. 641]); деякі поклики перенесено в текст.
Зовсім не подано в українській книжечці джерелознавчих матеріалів «Pièces Justificatives» («Супровідні документи»), уміщених наприкінці французького видання [1896, p. 89–110], не передруковано й ілюстрацій та пояснень до них.
І ще такий нюанс. У французькому оригіналі 1896 р. є передмова і вісім нумерованих розділів. У Франковому перекладі нумерація починається з передмови, тож далі номери розділів у порядковому ряді збільшено на одне число. Проте два останні розділи в перекладі чомусь мають однаковий номер – VII⁵. Таким чином, розділ VII в оригіналі та другий розділ під номером VII у першодруку перекладу за нумерацією збігаються, і справді є тими самими розділами (у перевиданні перекладу в 2008 р. номер другого розділу з числом VII виправлено на VIII [т. 51, с. 645]).
До речі, з глибокої джерелознавчої та аналітичної монографії Євгена Луняка, який застосував критичний підхід до пам’яток і попередніх студій, зокрема французьких, завдяки чому спростував низку історичних міфів навколо Анни Ярославни, видно, що хоча допитливий дослідник і зазначив у списку літератури обидва французькі видруки розвідки Ке де Сент-Емура (1893-го і 1896 р.), проте користувався лише журнальною публікацією, яку не раз цитує, а другого, значно доповненого, видання не бачив⁶. Тому й не мав змоги звірити з оригіналом Франків переклад, відомий йому за першодруком 1909 р. та репринтом 1991-го, через що хибно зазначив, начебто переклад Франка «доповнений його змістовними коментарями»⁷.
2. Переклад як знеросійщення оригіналу
Невеличкого восьмого розділу Франко не переклав, певно, тому, що в ньому французький історик стереотипно та з огляду на політичну кон’юнктуру перекидав місток від доньки київського князя Ярослава Мудрого Анни, королеви Франції, до імперської Росії та її царів:
«<…> cette princesse qui, tant de siècles avant Pierre le Grand, est venue demander notre hospitalité et créer un premier lien entre la France et la Russie; et nous sommes heureux que la visite amicale de Leurs Majestés le Tzar Nicolas II et l`Impératrice Alexandra-Féodorovna, nous ait fourni l`occasion de rappeler la mémoire de la princesse Anne, fille de son lointain prédécesseur, Iarosslav Iᵉʳ le Grand, épouse de notre roi Henri Iᵉʳ <...>» [1896, p. 87–88];
«<…> це наша князівна, яка за стільки століть до Петра Великого прибула прохати нашої гостинности і створити перший зв’язок між Францією та Росією; і ми раді, що дружній візит Їх Величности царя Миколи II та імператриці Олександри Федорівни надав нам можливість згадати пам’ять князівни Анни, доньки його далекого попередника, Ярослава I Великого, дружини нашого короля Анрі I <…>» (тут і далі, якщо не зазначено перекладача, переклад мій. – Є. Н.).
Утім, прив’язка до очікуваного візиту містилася вже в передмові до другого видання розвідки, як про це свідчать французький оригінал [1896, p. 10] і Франків переклад:
«Буде се для нас спосіб віддати почесть достойній царській парі, яка в хвилі появи отсеї книжечки гоститиме у Франції <…>» [т. 51, с. 630].
Саме 1896 року Микола II, який вступив на престол 1894 р., та імператриця Олександра Федорівна здійснили велику подорож Західною Європою, де мали зустрічі з монархами Францом Йосифом І, Вільгельмом II, Королевою Вікторією, а насамкінець на борту яхти «Полярная Звезда» прибули до союзної Франції. Упродовж візиту, який тривав 5–9 жовтня, ця країна переживала шалений «російський тиждень».
Атмосфера була на диво гостинною: молода Французька республіка, яка понад століття тому почала криваве повалення абсолютизму й завершила його щойно двадцять п’ять років тому, захоплено вітала не обмеженого у своїй владі наймогутнішого самодержавця на світі. Однак глибше вникнення у цю парадоксальну ситуацію дає змогу догледіти своєкорисливий французький інтерес: відроджувана велика країна виходила з довголітньої міжнародної ізоляції, у якій опинилася внаслідок поразки у війні з Прусією 1870–1871 рр., оговтувалася від шоку через втрату Ельзасу й Лотаринґії та жадала реваншу. В Російській самодержавній імперії, з якою Французька республіканська імперія не мала тоді конфлікту інтересів, французькі політики вбачали природного союзника. Демонстрування на вулицях Парижа, якими проїжджала кортежом вінценосна пара, велелюдної шани до неї французів, які позбулися свого короля, але палко вітали чужого царя, мала слугувати зміцненню союзу Франції з Росією, такого потрібного для реалізації реваншистських намірів.
Разом із президентом Третьої республіки Феліксом Фором Микола II та Олександра Федорівна відвідали старовинну каплицю-релікварій – Святу капелу (Сент-Шапель, фр. Sainte Chapelle) на території колишнього Королівського палацу, що на острові Сіте в Парижі, де їм показали рукописний раритет на пергаменті – старокиївське церковнослов’янське Євангеліє Анни Ярославни⁸. Імператорська пара побувала також на засіданні Французької академії, де голова, геть старенький академік і письменник Ернест Леґуве (Legouvé, *1807–†1903) нагадав про приїзд до Парижа Петра І 5 травня 1717 р. як знак давньої дружби між Францією та Росією¹⁰.
Саме до візиту Миколи ІІ й було приурочено друге видання розвідки про Анну Ярославну.
Та й перша публікація з’явилася з нагоди візиту посланців російського імператора – військових моряків під проводом «адмірала Авеляна», про що є згадки в передмовах до обох видань – другого [1896, p. 7–8; т. 51, с. 629] і першого (там – без називання прізвища командувача). Власне, журнальний першодрук (нагадаю, від 4 листопада 1893 р.) побачив світло денне вже як відгомін ще свіжої в пам’яті та емоціях резонансної події:
«Les drapeaux et les oriflammes dont toutes les maisons avaient été pavoisées pour recevoir nos hôtes, les marins russes, flottent encore à nos balcons; les acclamations qui les ont accueillis à Paris et en province retentissent encore à nos oreilles, et les derniers échos des salves qui ont salué à Toulon leur départ des eaux françaises, viennent à peine de nous arriver» [1893, p. 114];
«Прапори та транспаранти, якими були прикрашені всі будинки, щоб прийняти наших гостей, російських моряків, досі майорять на наших балконах; оклики, якими їх вітали в Парижі та в провінціях, як і раніше, звучать у наших вухах; і щойно дійшли до нас останні відлуння залпів, якими вітали в Тулоні їхній відхід із французьких вод».
А наприкінці журнальної публікації, підсумовуючи її, Ке де Сент-Емур знову актуалізував свою історичну розвідку прив’язкою до цієї щойно минулої міждержавної події, такої важливої для відроджуваної Франції:
«<…> nous sommes heureux que la visite amicale des marins du noble tsar Alexandre III nous ait fourni l`occasion de rappeler la mémoire de la reine Anne, fille de son lointain prédécesseur, Jarosslaff Iᵉʳ le Grand» [1893, p. 128];
«<…> ми раді, що дружній візит моряків високодостойного царя Олександра III надав нам можливість згадати пам’ять королеви Анни, доньки його далекого попередника Ярослава I Великого».
Візит до Франції російської Середземноморської ескадри на чолі з її командувачем, контр-адміралом фінського походження Федором Авеланом відбувся 13–29 жовтня (н. ст.) 1893 р., в рамцях святкування французько-російського союзу, укладеного в 1891–1892 рр. (21 серпня 1891 р. підписано політичну угоду, а 27 серпня 1892 р. – військову конвенцію). Ескадра прибула в головну середземноморську базу французького флоту – Тулон. 17–25 жовтня контр-адмірала Авелана та російських морських офіцерів урочисто приймали в Парижі, зокрема в тодішнього президента республіки Саді́ Карно. 25 жовтня гості зупинилися в Ліоні, а 27 жовтня президент Карно дав російським і французьким офіцерам обід у Тулоні.
Не може не вразити те, що Ке де Сент-Емур майже послідовно ідентифікував Київську Русь із Росією («la Russie») або південною Росією («la Russie méridionale»), а руських – із росіянами («les Russes»), у силу тієї французької етнонімічної термінології, яка зазвичай не диференціювала князівську Русь і царську Росію, руських і росіян. Французи сприймали ці назви так, як росіяни сприймають етнонім «русский», тобто в сенсі етнічної тяглости від князівської доби до сучасної Росії.
Щоправда, коли Ке де Сент-Емурові треба було сказати про сучасних росіян, то він уживав паралельні етнонімічні означення: «des marins russes» [1896, p. 7] – «російських моряків» [т. 51, с. 629]; «nos hôtes moscovites» [1896, p. 8] – «наші московські гості» [т. 51, с. 629]; «les érudits moscovites» [1896, p. 84] – «московські вчені» (у Франковому перекладі цю фразу випущено).
Лише зрідка використовував Ке де Сент-Емур історичний етнонім «Ruthéniens» [1896, р. 22], «des Ruthènes» [1896, p. 23] – рутени (русини), похідний од французької форми (Ruthénie) середньовічної латинської назви (Південної) Руси (Ruthenia) та її народности (Rutheni).
Натомість Франко в перекладі корегував неконкретизовані й неточні назви етнонімічного походження, вжиті у французькому оригіналі. Назву країни «la Russie», «la Russie méridionale», що стосувалася Київської Руси, етнонім «les Russes» на позначення тогочасної народности та відповідний етнонімічний означальний прикметник «russe» послідовно тлумачив як «Русь», «Південна Русь», «русини» (в одному випадку – «русси»), «руський» або навіть «південноруський».
Наприклад, фантастичне припущення про те, що «la femme d`Henri Iᵉʳ appartenait aux Russes ou Ruthéniens d`Aquitaine» [1896, р. 22], Франко переклав так: «<…> жінка Анрі І належала до роду руссів, або рутенів з Аквітанії» [т. 51, с. 633] (себто історичної области на південному заході сучасної Франції). Хвалебний вислів про Ярослава Володимировича («Iaroslav Vladimirovitch»): «<...> grand-prince (velikii kniaz) des Ruthènes ou Russes, qu`un historien appele (1) le Charlemagne de la Russie <...>» [1896, p. 23] (дослівно: «<…> великого князя рутенів, або росіян, якого історик називає (1) російським Карлом Великим <…>»; у дужках – поклик на відомого французького історика Альфреда Рамбо) – Франко переклав так: «<...> великого князя Руси, якого Рамбо називає руським Карлом Великим <...>» [т. 51, с. 633]. А фразу «des missionnaires de Bysance avaient bien tenté de convertir les Russes» [1896, p. 29] витлумачив у такий спосіб: «візантійські місіонери не раз пробували навертати русинів» [т. 51, с. 635].
Етнонімічне означення «Nestor, l`historien national des Slaves» [1896, p. 66] («Нестор, національний історик слов’ян») Франко уточнив: «Нестор, національний історик Руси» [т. 51, с. 646]. Далі в тому-таки абзаці подібне означення «du chroniqueur slave» [1896, p. 66] («слов’янського літописця») перетворено у Франка на конкретніше – «руського літописця» [т. 51, с. 646], а співвітчизники-сучасники Анни Ярославни «les Russes» [1896, p. 66] фігурують у перекладі як «русини» [т. 51, с. 646]. Характеристику власноручного підпису королеви Анни («АNA РЪНNA», тобто «Ана Рѣина» – «Anne Reine» – «Анна Регіна» – «Анна Королева»): «l`un des plus anciens spécimens d`écriture russe» [1896, p. 84] («один із найдавніших зразків російської писемности») – Франко, по суті, виправив: «один із найстарших зразків південноруського письма» [т. 51, с. 650]¹⁰.
Ке де Сент-Емур навіть ужив у передмові анахронічне і явно кон’юнктурне означення «une princesse moskovite» («московська князівна»: «cette “alliance russe” <...> qui fit reine de France une princesse moskovite» – «той інший “російський союз”, <...> який зробив королевою Франції московську князівну») [1896, р. 10], хоча за часів Анни Ярославни Москви ще не існувало. Франко замінив його на етнонім «руська князівна», водночас усунувши анахронічне означення середньовічного франко-руського союзу: «сей старезний руський союз <...> руська князівна сталася королевою Франції» [т. 51, с. 630]. Щоправда, незрозуміло, чому Франко переклав означення «autre» (інший) як «старезний»: чи тому, щоб підкреслити історичну давність згаданого союзу (властиво, ще князівсько-королівського) і відокремити його від царської Росії, якої тоді ще не існувало, чи тому, що сприйняв слово autre як ancien (стародавній)?
Так само («руська князівна») Франко переклав етнонім «une princesse russe» в цитаті з паризької газети «Le Gaulois» [1896, р. 8; т. 51, с. 629] і в самому кінці передмови: «la figure de cette princesse russe» [1896, р. 11] («постать цієї російської князівни») – «сю фігуру руської князівни» [т. 51, с. 630].
Правди ради, зазначу, що далі в самій розвідці (у розділі ІІІ французького оригіналу) Ке де Сент-Емур у своїх геоетнонімічних блуканнях мимохідь ужив історично точне означення «une princesse kiévite» [1896, p. 32] – «київська князівна» (так і в перекладі Франка [т. 51, с. 636]). До речі, у першій редакції розвідка французького історика мала назву «Une princesse russe» – дослівно: «Російська князівна». І цю назву, і назву другої редакції «Anne de Russie» французи сприймали так само, як росіяни в російському перекладі: «Русская княжна», «Анна Русская». А тимчасом Франко переклав назву книжечки не ближче й відповідніше до оригіналу («Анна Руська»), а так, щоб підкреслити південноруське походження князівни Анни, королеви Франції: «Анна Русинка».
Показово, що вже за наших часів, 29 вересня 1996 р., аби уникнути російськоцентричного сприйняття королеви Анни, на запит української громади у Франції та заходами Посольства України й муніципалітету міста Санліса (поблизу Парижа) напис на цоколі тамтешньої скульптури Анни Ярославни (ще від XVII ст.) «Anne de Russie Reine de France», що прочитувався як «Анна з Росії», «Анна Російська», було змінено на напис: «Anne de Kiev Reine de France» («Анна Київська Королева Франції»)¹¹.
Доцільність такого формулювання узасаднив майже за чверть століття до того інший французький історик – католик о. Роже Аллю (Roger Hallu) у ґрунтовній монографії під промовистою назвою «Anne de Kiev Reine de France» (1973)¹². Цю книжку ще 1974 р. переклала письменниця Марія Струтинська (*1897–†1984), яка від 1949 р. жила у Філадельфії (США), проте через брак коштів Світова Федерація Українських Жіночих Організацій змогла видати український переклад щойно 2002 р. Щоправда, назва в перекладі чомусь без пояснень дещо змінена: «Анна Ярославна – королева Франції»¹³.
Роже Аллю розглянув різні патроніми королеви: «Anne de Russie» («Анна з Руси»), «Anne de Ruthénie» («Анна з Рутенії»), «Anne d`Ukraine» («Анна з України»), «Anne d`Esclavonie» («Анна зі Склявонії») та інші, досить надумані, й обрав найкоректніший, на його думку, «Anne de Kiev Reine de France» (у перекладі Марії Струтинської: «Анна з Києва, королева Франції»)¹⁴. Стосовно найпоширенішого у Франції двозначного патроніма «Anne de Russie» зауважив: «Il semble donc tout-à-fait inexact de nommer Anne de Russie, la fille de Iaroslav. Elle ne pouvait être originaire d`une nation qui n`existait pas encore»¹⁵ («Тому видається цілком неточним назвати Анною Російською доньку Ярослава. Вона не могла походити з нації, якої ще не існувало»; варіант перекладу першого речення: «Тому видається цілком неточним уживати назву Анна Російська, донька Ярослава»¹⁶).
Відтак кілька років тому з’явилася нова французька книжка про Анну Ярославну, де в назву винесено найменування її Анною Київською: «Histoire des Reines de France. Anne de Kiev : Épouse de Henri Iᵉʳ» («Історія королеви Франції. Анна Київська : Дружина Анрі I»)¹⁷. А вже наступного року вийшов її український переклад¹⁸. Автор цієї науково-популярної книжки, французький історик Філіп Делорм (Philippe Delorme) в інтерв’ю «Українській правді» зазначив:
«<…> було б помилкою називати Анну Українською або Руською. Натомість абсолютно правильно називати її Київською (Anne de Kyiv), бо вона належала своєму часу, на який припав розквіт Київської Русі»¹⁹.
Повернімось до розвідки Ке де Сент-Емура. Коли в ній ішлося про сучасну Росію та росіян, то Франко слушно переклав «la Russie» як «Росія»: «les souvenirs communs à la France et à la Russie» [1896, p. 7] («спогади, спільні для Франції та Росії») – «спомини про зносини Франції з Росією» [т. 51, с. 629], «la France et la Russie» [1896, p. 11] – «між Францією і Росією» [т. 51, с. 630]; прикметник «russe» – як «російський»: згаданий приклад «des marins russes» [1896, p. 7] – «російських моряків» [т. 51, с. 629], також «un pèlerinage franco-russe» [1896, p. 8] – «французько-російське паломництво» [т. 51, с. 629].
А. де Ке де Сент-Емур написав і двічі видав історичну розвідку про Анну Ярославну не лише з дослідницькою метою, а й з нагоди російсько-імперських візитів та з політичним наміром – сприяти Франції заручитися підтримкою самодержавної Росії. А Франко зробив корегувальний переклад книжечки про київську князівну, королеву Франції, з науковою метою – для ознайомлення українських читачів з яскравою особистістю і дивовижною долею славетної землячки, в інтересах правдивого пізнання історії князівської Руси-України та її давніх зв’язків із далекою королівською Францією.
Текст «Анни Русинки» виявляє характерну особливість тогочасної української практики перекладу суспільної літератури, передусім самого Франка: корегування оригіналу, його термінологічне та інтерпретаційне «уточнення», «виправлення» відповідно до розуміння предмета нарації вдумливим перекладачем. Не досягти адекватного перекладу, а подати читачеві удосконалений, на власний розсуд, зміст оригіналу – таким був перекладацький порив мислячого Франка. Так він у своєму непомірному завзятті пробував перекладати навіть біблійну Книгу Буття, домислюючи та переосмислюючи її²⁰. Так само вчинив і зі студією про Анну Ярославну, прагнучи не так відтворити семантику перекладаного тексту, як передати невикривлену суть досліджуваних речей і явищ.
Унаслідок появи нових монографій про Анну Ярославну – о. Роже Аллю, Євгена Луняка та Філіпа Делорма – рання книжечка Амедея де Ке де Сент-Емура «Анна Руська, королева Франції і графиня Валуа (ХІ століття)» нині вже застаріла і залишається пам’яткою свого часу, котра показує, як крізь її призму тогочасні французи сприймали свою королеву, що походила з київського князівського роду. Завдяки Франковому перекладові ця книжечка довгі десятиріччя залишалася для українських читачів найповнішим джерелом відомостей про далеку вінценосну співвітчизницю.
Франків переклад політизованої історичної розвідки Ке де Сент-Емура є, безперечно, вартісною і, за браком інших її перекладів, досі затребуваною пам’яткою українського наукового перекладу в галузі гуманітарних наук. Поза сумнівом, досвід Івана Франка в роботі над цим перекладом є корисним і повчальним для сучасних перекладачів.
__________________
¹ Анна Русинка, королева Франції і ґрафиня Валюа // Народне Слово. 1910. Ч 353. 21 цьвітня. С. 7–8. Першодрук перекладу: Ке де Сент-Емур, граф де. Анна Русинка, королева Франції і ґрафиня Валюа / Граф де Ке де Сент-Емур ; З француського переклав Іван Франко. У Львові : Накладом Українсько-руської Видавничої Спілки, 1909. 31 с. Також див. репринтне перевидання: Сент-Емур Ке, де. Анна Русинка, королева Франції і графиня Валюа. Київ : Обереги, 1991. 36 с.
² Ке де Сент-Емур, де. Анна Русинка, королева Франції і графиня Валуа / Упоряд. та авт. комент. Андрій Д. Франко // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ : Наукова думка, 2008. Т. 51 : Прозові переклади. 1876–1912 / Ред. тому Є. К. Нахлік. С. 629–650 (текст), 923–929 (коментар). Далі покликаюся на це видання в тексті, зазначаючи у квадратових дужках том і сторінку.
³ gallica.bnf.fr URL: Дата звернення: 26.03.2020. Далі покликаюся на це видання в тексті, зазначаючи у квадратових дужках рік і сторінку.
⁴ gallica.bnf.fr URL: Дата звернення: 8.04.2020. Далі покликаюся на це видання в тексті, зазначаючи у квадратових дужках рік і сторінку.
⁵ Ке де Сент-Емур, граф де. Анна Русинка, королева Франції і ґрафиня Валюа / Граф де Ке де Сент-Емур ; З француського переклав Іван Франко. У Львові : Накладом Українсько-руської Видавничої Спілки, 1909. С. 20, 24.
⁶ Луняк Євген. Анна Руська – королева Франції в світлі історичних джерел // URL. С. 13, 14, 19, 24, 25, 38, 71, 72, 112, 113. Дата звернення: 02.05.2020). Також див.: Луняк Євген. Анна Руська – королева Франції в світлі історичних джерел. Київ ; Ніжин : Міланік, 2010. 96 с.; Луняк Євген. Анна Руська – королева Франції. Київ : Книга, 2012. 203 с.
⁷ Луняк Євген. Анна Руська – королева Франції в світлі історичних джерел. С. 19.
⁸ Євген Луняк трактує як «міф» поширене твердження, наче «Анна привезла до Франції Євангеліє, на якому відтоді присягали всі королі, так зване Реймське Євангеліє»: «Насправді, цей старовинний манускрипт постійно знаходиться на терені Франції лише з середини ХVІ ст. Точно відомо лише, що він був переданий імператором Священної Римської імперії Карлом ІV в середині ХІV ст. Емауському монастирю в Празі, потім вивезений гуситами до Константинополя, а вже звідти через Італію потрапив до Франції. Присягати на ньому могли королі лише з кінця ХVІ ст., хоча й цей факт не є доведений. Приналежність Євангелія Анні припустима, але дискусійна» (Там само. С. 79).
⁹ Ольденбургъ С. С. Царствованіе императора Николая II. Бѣлградъ, 1939. Т. І. С. 67–72.
¹⁰ До речі, букви Реймського Євангелія «дуже подібні до букв», що їх використала Анна в цьому підписі (див. ілюстративне порівняння: Луняк Євген. Анна Руська – королева Франції в світлі історичних джерел // URL: С. 56–57).
¹¹ Відновлення історичних коренів французько-українських відносин // Народна Воля. Скрентон, 1996. Ч. 39. 10 жовтня. С. 6 (Те саме // URL: Дата звернення: 9.04.2020); Union des Ukrainiens de France. Cérémonie en l'honneur de la. Reine Anne de Kyïv (фр.) // L'Est européen. 1997. Vol. 245–248. P. 6. Див. поряд дві світлини – зі старим написом на постаменті пам’ятника і зміненим: Луняк Євген. Анна Руська – королева Франції в світлі історичних джерел. // URL: С. 15.
¹² Hallu Roger, s. m. Anne de Kiev Reine de France. Рим – Romae : Видання Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи – Editiones Universitatis Catholicae Ucrainorum s. Clementis Papae, 1973. 247+21 p. Сер.: Праці філософічно-гуманістичного факультету. Т. ІХ. Також див.: URL: Відвідано: 02.05.2020.
¹³ Аллю Роже, о. Анна Ярославна – королева Франції / Переклала д-р Марія Струтинська. Торонто : Видання Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, 2002. 269 с. Також див.: URL: Відвідано: 02.05.2020.
¹⁴ Hallu Roger, s. m. Anne de Kiev Reine de France. P. 43–49; Аллю Роже, о. Анна Ярославна – королева Франції. С. 36–41.
¹⁵ Hallu Roger, s. m. Anne de Kiev Reine de France. P. 44.
¹⁶ Переклад Марії Струтинської літературно невправний: «Отже, здається зовсім неточним, коли називають Анну – “Анна з Росії”, дочкою Ярослава. Вона не могла походити з народу, який ще не існував» (Аллю Роже, о. Анна Ярославна – королева Франції. С. 37).
¹⁷ Delorme Philippe. Histoire des Reines de France. Anne de Kiev : Épouse d'Henri Ier. Paris : Pygmalion, 2015. 276 p.
¹⁸ Делорм Філіпп. Анна Київська : Дружина Генріха І / Пер. із фр. І. Рябчія; Наук. ред. В. Ричка. Київ : Laurus, 2016. 208 с.
¹⁹ Похід за Анною Київською. Історик Філіпп Делорм про те, чому дочку Ярослава Мудрого неправильно називати Анною Руською / [Інтерв’юерка] Анастасія Рінгіс // URL : Опубліковано на сайті: 4 лютого 2019. Відвідано: 02.05.2020.
²⁰ У спробі концептуального перекладу першої та другої глав Книги Буття Франко не так перекладав, як на свій розсуд тлумачив перші три (а почасти й інші) стихи (див.: Нахлік Є. Віражі Франкового духу : Світогляд. Ідеологія. Література. Київ : Наукова думка, 2019. С. 175–181).
12.05.2020