Людина, яку убив страх

Артуро Перес-Реверте

Він був австрійським євреєм, освіченим, багатим, вишуканим і малодушним, і наклав на себе руки в Бразилії двадцять чотири роки тому. Усього цього я не знав, коли натрапив на нього в бібліотеці моєї бабусі Марії Крістіни. Мої бабуся і тітка Пура дуже захоплювалися сучасною літературою, і Стефан Цвайґ був їм до вподоби. “Лист незнайомки”, “Двадцять чотири години з життя жінки” і біографічний роман “Марія Антуанетта” мені дуже сподобалися; але я завзято читав усе підряд, і цей автор лишився позаду, як лишаються скільки книжок і авторів, коли юний читач більше думає про те, щоб жадібно проковтнути, ніж про те, щоб поволі переварити.

Я заново відкрив його пізніше, коли Хосе Рамон Сабала, якому я завдячую великими літературними знахідками, порадив мені “Шахову новелу”. З нею Цвайґ повернувся в моє життя. Я придбав повне зібрання його творів видавництва “Хувентуд”, а потім “Плеяди”, і жадібно проковтнув її декілька разів. Його надзвичайні біографії – отой віртуозний “Фуше” – разом з біографіями Людвіґа і Моруа складають велику частину мого сприйняття світу. Мене також захоплювало те, як глибоко він розумів жіночі персонажі. Тому мене дивувало, що іспанські літературні критики вважали Цвайґа попросту автором успішних романів, хоча мені він здавався великим письменником, на рівні моїх обожнюваних Манна, Стендаля й особливо Конрада, яким тоді також нехтували наші літературні цабе. Але у 80-ті роки, завдяки його інтелектуальному визнанню у Франції, ті ідіоти перестали піднімати брову, перейшли до оплесків, і нині ніхто не оспорює незаперечне.

Я ніколи не забував Стефана Цвайґа – час від часу перечитую якусь його річ, але дуже часто згадую його у цей важкий для Європи і світу час: його, відомого, багатого, прихід наці витіснив у вигнання, позбавивши батьківщини, дому, бібліотеки, мови, друзів і надій. А ще – бажання жити. На відміну від інших німецькомовних інтелектуалів, як-от Манна чи Йозефа Рота (автора надзвичайного “Маршу Радецького”), Цвайґ захотів триматися осторонь. Спочатку він думав, що тоталітарна гроза над Європою є минущою і що все скоро повернеться до нормальності. До його зручної, освіченої й вишуканої нормальності. Тому він уникав вв’язуватися. “Полеміка не є способом виражати свої переконання”, – писав він. Його голос не піднісся навіть для того, щоб викрити нацистські злочини чи захистити інших євреїв, які йшли у табори смерті. Він забрався від гріха подалі, втік у Велику Британію, звідки також дав драла, коли туди прийшла війна. І коли інші писали статті або читали лекції, викриваючи жах, в який занурювалася Європа, він прагнув дивитися здалеку, думаючи, що світський денді, яким він був, виживе, склавши руки, в трагедії, що розгорталася.

Ця нереальність того, хто десь відсиджується, наївного пацифіста, протривала для нього недовго. Вступ Сполучених Штатів у війну, капітуляція Сингапуру перед японцями змусили його зрозуміти, що він ніде не буде у безпеці. І пізно було приєднуватися до інтелектуалів, які вже довго боролися у вигнанні з нацизмом. Його книжки були заборонені в окупованій Європі, його комфортного раю не існувало, і він думав, що краще майбутнє, якщо воно прийде, проявиться нескоро. Він про це сказав у листі до своїх друзів: “Все, що я зробив, звелося до нічого. Європа, наша батьківщина, лишатиметься спустошеною довше, ніж триватимуть наші життя”. Тож у 1942 році разом зі своєю молодою дружиною він прийняв надмірну дозу вероналу і назавжди зійшов зі сцени. Томас Манн, автор “Зачарованої гори”, написав йому сувору епітафію: “Він не усвідомлював свого обов'язку перед своїми товаришами по нещастю у цілому світі, для яких вигнання було значно важчим, ніж для нього: відомого, обласканого і вільного від матеріальних турбот”.

На щастя, в нас залишилися його книжки. Одна з них, остання, неперевершений “Вчорашній світ” – це сумне прощання з ущент зруйнованою в його переляканих і немічних очах Європою. Я раджу прочитати її з багатьох причин: одна – це її висока літературна якість; інша – болюче прощання з культурною та історичною географією, старою республікою мистецтв і красного письма, кантівською людською природою, що знайшла злагоду в любові до прекрасного і справедливого. Заповіт напрочуд талановитого чоловіка, що знищив сам себе, для якого життя було пріоритетом; і цей самий пріоритет, у поєднанні зі слабким характером, не дав йому кричати і боротися. Тому “Вчорашній світ” Стефана Цвайґа не є насправді кінцем світу. Це кінець його світу. Зворушливий, попри все, заповіт людини, яка померла без боротьби, тоді як інші боролись.