Польські театральні ангели

Дискутуючи сьогодні над тим, чи стане світ іншим після пандемії, ми не можемо оминути впливу карантину на наше теперішнє життя, яке або повністю точиться в інтернеті, або все більше нагадує дауншифтинґ. Більшості не уявлялося таке ще декілька місяців тому. Я й подумати не могла також, що якимсь чином дві вистави, про які хочу розповісти далі, здаватимуться у чомусь суголосними одна з одною, а також із сьогоднішньою реальністю.

 

Бути почутими. Здається, тепер ця потреба зазвучала максимально голосно. Із самоізоляції кожен волає свій сигнал «SOS» онлайн, голосять-нагадують про себе невирішені суспільні питання. Від надміру культурного інтернет-контенту хочеться сховатися під японською вишнею, вчорашні екстраверти стають інтровертами в цьому суцільно інтернетному житті. Порожні площі вулиць нагадують сценографічні вирішення вистав, які планував подивитись в Новому театрі, а сам в якийсь момент відчуваєш себе всередині якогось фільму Ларса фон Трієра, особливо, коли на Варшавою здіймається шалений вітер. Хештеґ, який придумав для свого проекту, здається, на жаль, вже має відповідь, що у батлі сцени VS вулиці переможе в цьому сезоні театр вулиць, чи то пак, пандемії, який тепер доводиться фотографувати.

 

Наші вуста прикривають маски (у чомусь тут так багато театрального), але безмовний крик звучить максимально голосно й резонує на спорожнілих вулицях. Тиша вміє бути промовистішою за звук. Часто мова жестів буває зрозумілішою за крик. Якраз перед тим, як почати писати цей текст, я, здається, невипадково натрапила на свіже відео, у якому акторка Театру Лесі Українки Ісабель Меркулова читає поезію вербально та мовою жестів й це так підсилює її звучання…

 

Домініка Козловська у виставі «Війна в небі».

 

 Отож, вистава «Війна в небі» Домініки Фейґлевич залишається для мене найзворушливішим театральним враженням обірваного сезону у Варшаві. Для чесності звісно треба зазначити, що після цього були ще лише дві вистави. Власне цей проект є створений спільно глухими, слабочуючими і чуючими людьми, й автори ставили собі за мету показати, що театр може бути простором для зустрічей різних світів.

 

Мова йде про пошук власної ідентичності, проблеми нерозуміння та соціальні труднощі, що виникають внаслідок бар'єрів у спілкуванні. Пластика цього дійства поставала з мови жестів та перетікала в неї, часом з неї народжувався звук, чи крейдою вимальовувалась лінія, яку пластично завжди можна вигнути у форму серця, чи крила ангела, або птаха. Тобто, слово не було лише жестом. Творцям вдалось висловити те, що найважливіше є завжди поміж словами, будь-якими.

 

Домініка Фейґлевич і Катажина Анна Малаховська під час розмови в Мазовецькому інституті культури.

 

За основу автори взяли твір американського режисера, актора та драматурга Джозефа Чайкіна, котрий через розлад мовних функцій внаслідок ураження мозку опинився поза звичним життям суспільства, але не припинив творити, що стало його терапією та шляхом до одужання. Він також почав вивчати мову жестів. Власне текст «Війни в небі» перекладено польською мовою жестів таким чином, аби збереглась його поетична форма і щоб водночас вона була повністю зрозумілою для глухих. Поруч із Домінікою Фейґлевич працювала над режисурою також Катажина Анна Малаховська, відповідаючи за сценічний рух, цю чутливу ламану пластику на пів дотиках, пів тонах. Чорне тло й сірий та чорний одяг, які загострюють сприйняття, та актори: Домініка Козловська, Патриція Носович, Рафал Болдис, Кристіан Маліґлувка. Для усієї творчої групи надважливим є те, аби проторувати стежку для людей з інвалідностями до професійного театру, аби вона мали змогу здобувати вищу спеціалізовану освіту і, як підтвердила ще раз дискусія після вистави в Мазовецькому інституті культури у Варшаві, це питання є дуже актуальним тепер у Польщі, бо багато людей вболівають та очікують позитивних результатів у його вирішенні.

 

 Рафал Болдис і Домініка Козловська у «Війні в небі».

 

Друга вистава, здавалося б, зовсім інша. Вони не співмірні за хронометражем та матеріальною базою. Краса «Війни в небі» дуже тендітна та ніжна, «Ангелів в Америці» Кшиштофа Варліковського — масштабна, потужна та сильна. Побачивши її, можна вже не так фатально сумувати, що театральні куртини опустив карантин.

 

П’єса американського драматурга та сценариста Тоні Кушнера, написана на початку 90-их розповідає про життя американських геїв за часів правління Рональда Рейгана в США 80-их, СНІД та нездатність чути один одного. Про страх смерті, який сьогодні зазвучав по новому у світі. 

 

Яцек Понєдзялек і Томаш Тиндик в «Ангелах в Америці».

 

У самій п’єсі є дуже багато нашарувань історій, їх переплетень, що у виставі все ще молодого (!) Варліковського творять неймовірну динаміку та вражаюче видовище, яке поза тим залишається мінімалістичним та рафінованим. Це практично неможливо пояснити, але якимсь чином його театр продовжує мати енергію зрілої інтелектуальної молодості та актуальності.

 

Сценографкою «Ангелів» є незмінна творча партнерка режисера Малґожата Шченсьняк. Щойно було ток-шоу, як ми вже опиняємо в одному з нью-йоркських помешкань, де «правильний» мормон (неймовірне перевтілення Мацєя Штура, особливо, якщо хтось його знає лише з романтичних комедій та серіалів) не наважується зізнатись своїй дружині про свою гомосексульність, раз-два і це вже палата лікарні, знову ток-шоу, якісь офіси, вогні великого міста… Сонячні зайчики на обличчях. Ритм Америки, яка «не є країною для слабаків», під який автори розповідають також про самотність сучасної «успішної» Варшави.

 

Мацєй Штур і Дорота Колак в «Ангелах в Америці».

 

В інтерв’ю для видання «Dziennik», цитованого на сторінці Нового театру, режисер говорить, що хоче спитати цих людей, що буде з ними, коли вже всього досягнуть. «Що буде з їхньою самотністю, мисленням та вірою, у якій виховались?». Здається, сьогодні для багатьох вже міг настати той час питань до самих себе, коли довелось якось призупитись та зустрітись зі самим собою перш за все.

 

Ангели Тоні Кушнера й Кшиштофа Варліковського падають з неба на брудну вулицю, Домініка Фейґлевич та Катажина Анна Малаховська у «Війні в небі» Джозефа Чайкіна закликають шукати ангелів у собі, аби чути поміж словами. Ці дві роботи відлунюють мені у театрі спорожнілих вулиць. Й розумію, що для мене все ж театр теж неможливий без спільного дихання. Й цю думку несподівано повторив нещодавно в одному онлайн інтерв’ю режисер Євген Чистоклетов, коли я відчайдушно шукала надвечірнього театру на набережній над Віслою, у місті, де чорні та білі птахи-ангели літають між хмародерами.     

 

Поклони в переповненому залі, коли ще відбувались живі вистави, а люди чекали на місця при вході та сиділи на сходах. «Ангели в Америці» Кшиштофа Варліковського в Новому театрі.

 

Фото: Анастасія Канарська

 

 

 

 

 

 

08.05.2020