пам’яті моєї Мами
Устя
Дідо постійно повторював: «До 2000-го з Папою». Йому було 87. Інтелігент, поліглот з вишуканою сецесійною каліграфією, навіть, коли неоперована катаракта лише дозволяла ввічливо усміхатись при зустрічі з “незнайомцями”, імена яких йому дискретно на вухо шепотіла Устя. Устею її назвав дослідник з Музею етнографії за виразні, природою окреслені, вуста.
Сухоти не дозволили дідові закінчити класичну філологію, але грека та латина посіли почесне місце в його пам'яті, тож останні слова в житті, які промовляв за день до міленіуму, були латиною. Він розповідав про Антонича, якого зустрічав в університеті з розпрасованим «на кант» штанами. Дідові руки з видовженою формою нігтів та веснянками (знаєте такі у старших людей?) вправно чистили яблука. «Оббирати», – казав дідо. Ці руки завжди будуть у неї перед очима. Більше ніхто не розділяв яблука на шматочки без зернят. Устя їла цілі яблука із серцевинами.
Щось про два балкони читала з дідом 5-річною в польському «Елементажі». Один був заквітчаний, інший мав «pelno śmieci, jakby to był skład rupieci». Напередодні міленіуму вперше поїхала до Варшави. На Сильвестра втратила голос. 30 січня 1999 року діда у Львові не стало.
* * *
Я знімаю фільм про руки. Вони бувають промовистішими за очі. Триматись за них, обрізати комусь нігті, цілувати лінію долі. Нерідко бачила як тремтять пальці у чоловіків. Малювала своїм червоним лаком для нігтів блискавку — символ протесту жінок у Польщі на роговій пластинці великого пальця правої руки колишнього бойфренда експата, народженого в Чилі.
Своїм героїням пропоную вибрати сюжетну лінію сну. Вони — єдине зовсім невигадане в цій історії. Перший назвімо умовно: школа. Устя обирає її, бо ми завжди, в той, чи інший спосіб повертаємось на місце злочину. Вона не любила школу. Або навпаки. Дитина з даними вищими за середні, з талантом до мов та мистецтв, була першою у техніці читання та надавала перевагу заняттям, які вимагали індивідуального підходу. Хімічні формули та рівняння з алгебри на дошці, завжди наче всіяній борошном, розпливались перед недостатньо гострим зором, фруструючи виразного гуманітарія, якого вчителі не прагнули зацікавити точними науками. Без великого ентузіазму Усті якось вдавалось зараховувати ці предмети, але було в цьому завжди мало радості й багато тривожності. Отже, сон: дорослій жінці, яка, на щастя, давним-давно закінчила школу і здобула ступінь магістра гуманітарних наук, з амбіціями та проектом докторської дисертації, регулярно сниться, що кінець чверті, а в неї недостатньо поточних оцінок з алгебри, чи геометрії, бо ніколи не піднімала руку, аби відповісти, а вчителька викликала до дошки тільки тих, які розв'язують рівняння, наче лускають соняшникове насіння, аби вони цілісінький урок сіяли крейдяне борошно перед класом. Але їй потрібна оцінка за чверть, півріччя... й треба здати, аби її отримати. Кожного разу вона прокидається наче після нічного жахіття із зіпрілим лицем. Регулярно. 10, 20... років після школи. «Боже, мені ж ще треба надіслати 3 домашні завдання», — усвідомлює вона крізь сон і цього разу сон настільки міцно переплітається з дійсністю, що Усті вже й годі їх розділити.
Три домашніх завдання на емейл невідомого викладача поліцеальної школи. «Агов, там ще хтось є?», — запитує в пандемічному онлайні, коли ні вчителів, ні колег по навчанню в житті не бачила.
Сиренка
Нічні декламування української поезії напам'ять. “Поїзд із Варшави мчить крізь моє серце, / Сто доріг між нами, а печаль одна.” Скільки усього бачили стіни “Гери”, цього своєрідного Вавилону, де на спільній кухні сусідка по кімнаті смажить печериці, зібрані в одному з варшавських парків, якими потім нагодуємо одного львівського режисера, а Іван, з яким випадково познайомилась на сходах, почувши телефонну розмову українською, на світанку таки зробить coming-out. Що не кажи, а ділити парасолю утрьох з ним та його юною пасією із Сянока було весело. Литовська мистецтвознавиця з канапками з домашньою ковбасою та редискою з приватних магазинчиків десь біля бібліотек, в яких шукала матеріали для наукової роботи, іспанка, яка завжди зустрічала на коридорі так, наче знались усе життя, смаглявий студент, польські слова у виконанні якого набували особливого шарму…
Перша наукова конференція, в якій брала участь Сиренка, закохала її у Варшаву з тим польським ніби Нью-Йорком скляних хмародерів. В ту ніч вони слухали джаз на м’яких фотелях якогось клубу не зовсім їм по кишені, пили сангрію, їли моцареллу, потім кроками вимірювали нічне місто. Варшава ранніх полуниць в Старому місті, суконь та торбинок з маленьких індійських магазинів, Стасюка з вуличної книжкової розкладки, міських божевільних та їхніх великих псів, зелених джунглів університетської бібліотеки, нескінченних залів Національного музею, шопенівської музики та предовгої черги в ніч музеїв до сецесії Мухи. “Proszę Pana o 5 złotych”, — таким був тодішній тариф у жебраків, які знали в оригіналі поезію Єсєніна, вважаючи за потрібне декламувати гостям з України. Взагалі її усе життя просять про допомогу. Навіть, якщо в гаманці Сиренки порожньо, на людній вулиці звернуться саме до неї, наче нікого більше поруч нема.
“Мене одного разу поцілувала дівчина”, — на лавці в амфітеатрі Лазєнок зізнається Іван. — “Занадто м’яко. Чоловічий поцілунок твердіший, як тобі це пояснити”, а вона дивиться на павичів на східцях й уявляє, як би тут курбасівці в “Хвалу Еросу” чи “Silenus Alcibiadis” побавились, обігравши простір довкола сцени. Одного вечора у спальному районі Варшави, де поїхала в торгівельний центр по сандалі, бо старі зносила, вимірюючи кроками місто, побачила приголомшливо страшну картину, як мама тягнула за волосся свою дитину. Не ідеалізувала це місто, але чомусь любила. Як там у Жадана? “З травневих верлібрів, дощів і полюцій / ми завжди виходимо якось миршаво. / Дитинко, ми наслідки цих революцій, / поглянь, як нам світить зогнила Варшава”.
* * *
Мій сон — 2 і 3 можна об'єднати, принаймні так наполегливо радить Софія, яка згодом просить дарувати їй цю ідею для її власного фільму. В одному сні героїня на сто відсотків знає, що вона у Варшаві, адже в сумі не один місяць провела в цьому місті, ночувала в різних районах, навіть, одного разу в редакції видання, для якого писала зі Львова. І ось знайома пропонує зустрітись у місці, яке вона зовсім не впізнає, наче в реальності вийшовши із трамваю не можна бачити жодних лебедів посеред міста,. Знана незнана Варшава.
У другому сні героїня вирушає в дорогу й, наближаючись до місця призначення, розуміє, що не має зі собою ані грошей, ані багажу. П’ємо каву з цинамоном в “Pożegnaniu z Afryką”. Софія: “Це ж просто дежавю з мого життя, але я не впевнена, чи час про це все розповідати. Я просто живу в цьому кіно.”
Софія
Молода жінка, з тих, які виглядають дитинно, а за спиною вже чималий життєвий досвід втрат, любові, болю, знань. Десь в переломний момент її життєва дорога пролягає до Варшави. Емоційно поспіхом зібрана валіза. Близький кадр: вологі очі, жовтогарячий светр, важка фіалкова валіза. Чоловіки з обвітреними лицями та прокуреними куртками в автобусі. В такі моменти розумієш, чому не часто приїжджають друзі з того боку кордону, коли нема рейсів лоукостів. Готель. Біла постіль, тепле світло настільної лампи… Аж раптом ми бачимо, що валіза згубила коліщата. Колись вона стане експонатом виставки й підтвердженням знаку неповернення. А зовсім скоро широкі проспекти і площі Варшави станують схожими на кадри з фільму Трієра. Пощастило тому фотографу, який у березневий день, коли все спорожніло, наче звіяло тим шаленим вітрищем, зафіксував пару, яка цілувалась під Палацом культури.
"Driving home for Christmas", — звучить з кімнати-печери, де на підлозі матрас, одяг, папери, горнятка із залишками кави чи чаю. Проходячи по коридору помешкання, молодий чоловік насвистує мелодію. Надворі жовтень. — "Поговори зі мною". Він їздить у відрядження, повертаючись пізно, залишаючи гори брудного посуду. — "А чому Україна не хоче об'єднатись з Польщею?! Це ж усім вигідно? Що Ти про це думаєш, Соню??"
На світлині насиченого кольору очі над боксерськими рукавицями, які затуляють обличчя. Згодом писала:
"Одного разу незнайомці
в новому місті
Будуть здаватись кимсь,
Кого ти добре знаєш.
Зловиш себе на посмішці
До сивих кучериків,
Чи ледь не попрямуєш
За схожим плащем.
Наша ніжність занадто ніжилась,
Легкозаймисте шаленство,
Зам'яке "л" для любовi
І всюди ті очі,
Наче дивишся в одні,
А на дні бачиш перші.
Навіть в біґля зі Старої мілосної
Такі самі
Сумні
Очі. "
Мама тоді прийняла його за свою доньку. Загалом ніхто не знає, чи був він насправді, цей власник увиразнених контактними лінзами морських глибин на місці очей. Ніхто його не бачив й люди подейкували, що він — темна сторона Софії, яка радше спокійна та врівноважена назовні. Вона ж себе скоріше асоціювала з Аґнєшкою, з якою познайомилась в невідомій зі сну Варшаві з озером з лебедями, не маючи ані речей, ані грошей, як у моєму сценарії. Віддала їй для її кіно, яке вона сама знімала, режисерувала та дивилась своїми очима. “Na całych jeziorach ty / O wszystkich dnia porach ty”, — завжди так, до нестями, коли кожна наступна історія емоційніша, вибуховіша. Красивіша. Це ж все наче кадри геніального фільму!
— Якби в тебе був ніж біля горла, крайня ситуація, то робила би що-небудь. Я мив підлоги у Канаді.
— "Мене запросили до Польщі, як науковицю. Мені вже не 20 років", — наче сама перед собою оправдовувалась. Буває, що в переломний момент життя концентрація подій та переживань робить ефект менструальної чаші, коли самій стає млосно від власних секрецій зібраних у такій кількості.
Любила це місто, бо воно вміє сказати чиїмись устами:
— Coś pani zgubiła!
— ?
— Uśmiech!. І простягнути паперову хустинку. І це, коли зовсім цього не очікуєш.
* * *
Я знімаю фільм про руки. Я обрізаю йому нігті на довгих пальцях, а він не може уявити, що я думаю про маму, яка робила це для діда. Я купую "Aspargin", кардіограма двох моїх найближчих людей зупинилася, коли я була у цьому місті. В мене ковід, я бачу діда, коли він помирає в лічниці Шептицького у Львові, його тіло висохло, а на язику опік від залізного вина, бо не дали трубочки, бачу пані Ліду, яка приходила сидячи ночувати в палату мами в Медінституті… Людина-павук сиділа на матраці, який бачив нескінченну кількість сліз, поту, крові, сечі й сірим туалетним папером обгортала ноги, по яких стікала цукровиця. Приїжджала на діаліз, в лікарняний холодильник ставила калорійну просту їжу...
Я не маю апетиту, не відчуваю запаху щойно подарованих мені парфумів. О восьмій ранку я наче провалююсь кудись, мої думки густі, темні, мені здається, що вони мене хочуть забрати. Мої ноги ніби з пластиліну. Я наче буквально кудись не йду, а повзу скрізь лихоманку, літери, які пливуть на моніторі та в голові. Раптом розумію, що хочу ялинку в цій новій винайнятій квартирі з чоловіком, з яким ми кашляємо тут дуетом. Водій Міріан з Батумі врешті знаходить нас із нею на стоянці торговельного центру.
Ми замикаємо двері на чотири оберти. Я накручую музичну скриньку, яка буквально впала на мене у відомому магазині побутової хімії та косметики. 10-го грудня вже знижка, комерціалізація свят, пандемія, інфляція… Участь в тому життєвому атракціоні продовжують найвитриваліші. “Хто залишився, займаємо місця, защіпаємо пояси безпеки! Раз, два — рушили! Наступна станція: “Різдвяна Варшава". І все, наче спочатку, тільки від ваги багажу все більше осідаєш.
Варшава — кардіограма, червоною ниткою крізь моє серце.
Фото: Анастасія Канарська.
18.04.2022