Мирослав МАРИНОВИЧ
Виступ на під час дискусії «Гідність і солідарність: як творити відповідальне суспільство», організованої БФ «Єзуїтська служба біженців в Україні» та Інститутом лідерства, управління і коучингу.
Львів, 20 грудня 2024 року
ГІДНІСТЬ
Почнімо з азів: Яке коріння людської гідності? Звідки постав цей концепт?
Гідність сьогодні вважається універсальною цінністю, але її триєдине коріння – в європейській цивілізації.
По-перше, гідність виростає з юдео-християнської традиції, якій характерно вважати кожну людину створеною за образом Бога: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її» (Бут. 1,27). А оскільки вона є образом Божим, то й має гідність особи, тобто є не «щось», а «хтось». Людина не може бути засобом чи інструментом для реалізації різних планів. Лише визнання гідності людини уможливлює всебічний розвиток кожної особи.
По-друге, гідність виростає з ідеалів грецької демократії, яка ставила особисту свободу вище за все. І по-третє, гідність закорінена в римському праві, яке вимагає рівності усіх перед законом. Образно кажучи, Єрусалим, Афіни і Рим – ось три кити, на яких постала європейська цивілізація з її центральною цінністю – гідністю людини.
У преамбулі Загальної декларації прав людини стверджено: «Визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їхніх прав є основою свободи, справедливості й загального миру». Отже, травмуючи гідність людини, ми не захистимо свободу, не встановимо справедливість і не забезпечимо бажаний мир. Тут рівень гарантування гідності людини є мірилом безпеки – безпеки і державної, і духовної.
Отже, почнімо з поняття гідності людини. І поставмо питання руба:
Чи шанують у нас людську гідність?
Те, що гідність людини в радянський час не шанували, можна було підмітити з усього: з відсутності стільців у державних установах (навіть у лікарнях!) чи з потреби оббігати десятки кабінетів за однією довідкою. На рудименти цього радянського минулого ви можете натрапити й сьогодні.
Водночас я розминувся б з істиною, якби не відзначив позитивних змін. Ось, для прикладу, в більшості банків сьогодні ви знайдете при вході апарат, через який фіксуєте номер своєї черги. Тоді сідаєте в крісло як гідна людина і спокійно чекаєте, коли вас викличуть до якогось віконця. Так само позитивним є принцип «єдиного вікна».
Отже, що більше в нас є прикладів пошанування людської гідності, то більше ми віддаляємося від радянської епохи.
Чи може людина втратити свою гідність?
Оскільки гідність дарована Богом кожній створеній Ним душі, тому вона, гідність, не є нашим надбанням. Це не наша приватна власність, а Божа. А тому жодна земна влада ані жодна інша людина не сміють на неї зазіхати і не можуть її позбавити. Саме це й було одним із головних гасел Революції Гідності.
Так-от, оскільки гідність – це Божий дар, то людина не може цю гідність втратити. Це дуже складний момент для розуміння. Бо в нас у народі є вислів, який ні в кого не викликає сумніву: «Він втратив свою людську гідність». Втратити можна честь, бо честь – це те, що набуте людиною. А гідність дарована Богом, а тому з людиною завжди.
Але я не сліпий і добре розумію, що, звичайно ж, чинячи зло, ми затемнюємо свою гідність. Ми її принижуємо. Вона зіщулюється і стає невидимою. Але це не означає, що шляху назад немає. Людина завжди може зробити добро іншій людині, і її гідність одразу спалахує великим сяйвом.
Я досвідчив це не раз під час ув’язнення. Але про один випадок хочу розповісти. Після моєї 20-денної голодівки офіцер КГБ вирішив мене покарати і відправив на етап. А під час етапу на добу дають пів буханця хліба і оселедець. По-перше, це зовсім не та їжа, яку треба їсти після голодівки. А по-друге, такої порції замало. Минула година-дві, і я пережував увесь хліб, і їсти хочу знову. Привозять мене в пересильну тюрму, заводять у камеру, де були троє кримінальних злочинців. Я привітався і сів у куточку. А вони глянули на мене і поклали передо мною свої хлібини. Ви собі не уявляєте, який я був приголомшений. Я їв той хліб і просив у Бога: «Я не знаю, який злочин вчинили ці люди. Але прости їм, Боже, за цей святий для мене хліб!» І в цьому людяному вчинку просто спалахнула їхня людська гідність.
Отож так, людина може стати негідником. Але немає такої ями, з якої людина не могла б піднятися і відновити свою гідність. І якщо вас усе-таки не переконує моє твердження, що гідність можна занапастити, але не втратити, то я порівняю це з іншим Божим даром – голосом сумління. Людина може заглушити той голос, і тоді ми кажемо, що така людина безсовісна. Але вона не може позбутися того голосу – він промовлятиме в ній завжди.
Які є найбільші загрози для гідності людини?
Кожна людина прагне захистити себе, свою родину і свій край. Загроза цій безпеці породжує страх – перед владою, перед грішми, перед сильнішими та впливовішими, страх перед війною і поразкою. І, що головне, страх найшвидше вбиває у нас гідність, бо змушує нас мовчати перед лицем зла, заплющувати очі на злочини й несправедливість, боятися дорікнути за негідну поведінку, роблячи вигляд, що не бачимо і не чуємо.
На одній конференції я почув розповідь про жахливий експеримент, що його якось зробили нацисти. Вони захотіли покарати двох в’язнів концтабору – і покарати тим, щоб закопати їх живцем. Але доручили це зробити іншим двом в’язням. Ті почали закопувати, але в якийсь момент не витримали і відмовилися. Тоді нацисти викопали тих напівзакопаних і наказали їм закопати тих, що відмовилися. І ті це зробили. Що ними керувало? Дикий тваринний страх смерті, що його вони пережили. Отож страх паралізує слабких і перетворює їх на іграшки, якими шарпають злочинці.
Що робити, коли твою гідність свідомо принижують?
Придивімося до того, як ми діємо, коли вважаємо, що нашу гідність принижують. У відповідь на приниження намагаємося принизити кривдника, причому якнайдошкульніше. Спроба принизити нас неначе звільняє нас від моральних обов’язків щодо ближнього. Я мушу захиститися, а тому відкидаю всі гальма і принижую кривдника у відповідь. Я бачив це мільйони разів – це наша форма самозахисту. Але насправді ми гірко помиляємось. Бо принижуючи когось, ми уподібнюємося до своїх кривдників і плямуємо свою гідність і честь.
Отож самі не принижуймо гідності будь-якої етнічної, релігійної, соціальної чи гендерної групи і не будьмо терпимі, коли в нашій присутності це роблять інші. Зневаження гідності людини бʼє рикошетом по гідності як самого кривдника, так і того, хто змовчав.
У таборі гідність в’язня принижували численними способами. Але з першого випадку в мене виробилась інша форма самозахисту: «Їм не вдасться мене принизити!» Це ніби захисний екран, який ти подумки одягаєш на себе. І це допомагало зберегти спокій.
СВОБОДА
Досі ми начебто не говорили про свободу, але насправді ця тема підспудно була присутня. Бо виявити свою гідність може лише духовно вільна людина. І тут слово «духовно» є визначальним. В ҐУЛАҐу я багато разів переконувався, що можна бути безправним в’язнем, фізичну свободу якого обмежено, але при цьому почуватися вільним і мати людську гідність. Я можу засвідчити, що, перебуваючи п’ять місяців у камері-одиночці, я ніколи не був настільки духовно вільним, як тоді. Таким чином, духовну свободу не можна звести до свободи фізичної – як, для прикладу, до свободи переміщення.
Сьогодні ми переконані: українці – свободолюбивий народ. А звідки вона в нас береться? Адже ми стільки років існували в неволі під гнітом імперії.
Ще в таборі ми, політв’язні брежнєвської епохи, намагалися зрозуміти, чому в ҐУЛАҐу було так мало ув’язнених білорусів. І зійшлися ми на тому, що в них не було за плечима такої потужної історії національного спротиву, яка була в українців. Тому в усіх трьох політичних таборах українці завжди були в більшості. Цікавою є й така деталь: їхні вироки були завжди найжорстокіші. Це свідчить про те, що радянська влада нутром відчувала, що від українців для комуністичної імперії іде головна небезпека. Офіцери КГБ не раз похвалялися: «Ось скосили націоналістичну поросль – і тепер буде спокій років на десять». Припускаю, тепер головний кагебіст/феесбешник Путін з дружками лікті кусають, що дозволили цій «порослі» розростися на всеньке українське поле.
Рушійною силою української любові до свободи є усвідомлення несправедливості. Позитивний приклад – перетворення Євромайдану в Революцію Гідності. Народ сприйняв побиття невинних студентів на Майдані як кричущу несправедливість – і сам потягнувся до Майдану. Негативний приклад – козацькі Чорні ради. Гетьман прокрався – а значить вчинив козакам кривду. Це несправедливо, а тому «я не буду терпіти над собою того злодія!» А те, що поруч стоїть ворожа армія і тільки чекає на внутрішні заворушення – не так важливо. Звідси й програш. Отож пам’ятаймо: українське свободолюбство часом буває настільки стихійним, що перетворюється на «пропащу силу».
Свобода – це «что хочу, то и ворочу»
Ви вже розумієте, до чого я хилю: на жаль, у посткомуністичному суспільстві є все ще дуже багато духовно травмованих людей, які переконані, що їхня свобода дорівнює вседозволеності та сваволі. Вони не хочуть визнати, що справжня свобода – це відповідальна свобода. Бо людина має не лише права, а й обов’язки перед Богом і людьми.
Європейська традиція також поєднує свободу з відповідальністю. Про це саме говорить і українська Хартія вільної людини: «Бути вільною людиною – це насамперед означає брати на себе відповідальність». І далі: «Відповідальність за своє життя, а отже його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе»[1].
Цікавими були докори людей під час обговорення цієї Хартії: «Та чого ви до нас звертаєтесь з вимогою бути відповідальними? Ви до них, угорі, її спрямуйте!» Слухати таке було страшенно прикро, бо це звучав голос патерналізму. Якщо ти делегуєш відповідальність за своє життя тим, що «нагорі», то ти визнаєш, що ти – лише раб, суспільний «гвинтик». Індивід стає людиною не лише тоді, коли реалізує свою вільну волю і відчуває свою людську гідність, а й тоді, коли бере на себе відповідальність за свої вільні дії.
Ще одне. Недавно я почув дуже песимістичну констатацію: «В нас раби виховують рабів». Це, звичайно, почасти справедливе спостереження. Але не до кінця. Бо
хибно було б уявляти собі, що перехід від стану раба до стану вільної людини може бути одномоментним.
Між «хотіти» і «бути» є певна дистанція. Покійний Блаженніший Любомир Гузар напоумлював: «Дайте людям вирости у свободі». А дієслово «рости» передбачає тривалість у часі.
Іншими словами, перетворення раба на вільну людину чимось нагадує пологи: дитина не народиться з одного лише зусилля матері. Проте в цьому нема песимізму. Просто вміймо побачити не лише перейми, які видаються безконечними, а й той дивовижний шлях громадянського змужніння, що його з часу незалежності Україна все-таки пройшла. Боротьба за незалежність, українські Майдани, а тоді духовне піднесення після вторгнення Росії були фантастичними етапами отого зростання українців у свободі. Пройдено багато, але ще не ввесь шлях – треба зростати у свободі далі! Таке зростання врешті-решт має призвести до формування нового суспільного договору.
Вважається, що для зміни суспільного договору потрібні мінімум два покоління. А певність ця походить, звичайно ж, від Мойсеєвих сорока років, упродовж яких він водив ізраїльський народ по пустелі. Отже, щоб ми струсили зі своїх підошов порох рабства, нам залишилося ще років сім. Але є тут одна заковика: справа не в магії числа сорок. Поміж виходом із Єгипту і входженням у землю обітовану відбулася подія, яка мала засадниче значення для подальшого життя біблійного народу: Мойсей зійшов на гору Синай і отримав від Бога скрижалі Завіту. Кажучи сучасною мовою, народ отримав засади нового суспільного договору, за яким йому відтоді треба було жити. Звичайно, прийняли його не відразу – і біблійні арони таки потанцювали біля наново відлитого золотого тельця (Вих. 32,1–6). Але врешті-решт саме новий суспільний договір остаточно відрізав пуповину, якою народ був прив’язаний до країни свого рабства.
Так-от, досі ми вже тридцять років блукали по своїх пустелях, але на свою гору Синай так і не зійшли. Тому ми й повинні оновити нашу країну на основі якісно іншої концепції управління державою і на основі нового суспільного договору. А обидві ці зміни мають вирости з нових ідей та одвічних духовних цінностей. Тому сьогодні ми й мусимо наново переосмислювати їх.
СОЛІДАРНІСТЬ
З солідарністю у нас ситуація також двояка, неоднозначна. З одного боку, впродовж 30 років нашої незалежності ахіллесовою п’ятою для нашого суспільства був брак солідарності. У нас було багато чесних і незіпсутих людей, але кожен із них почувався «одним у полі воїном». З іншого боку, під час Майданів і на початку повномасштабки наше суспільство виявляло чудеса міжлюдської солідарності. То де тут правда?
Як відомо, ланцюгова реакція суспільного діяння розпочинається з Божих заповідей: любов до ближнього → міжлюдська довіра → міжлюдська солідарність → енергія солідарної суспільної дії. Цей ланцюжок взаємозалежностей і творить один із вимірів того, що ми називаємо Божим ладом. Заповідь «люби ближнього свого, як самого себе» справді лежить в основі суспільної довіри. Відберіть у людини здатність до емпатії, до співчуття – і з істоти суспільної вона перетвориться на самотню бджолу, яка згубила шлях до свого вулика і вже не тямить про існування рою.
Альтернативою до Божого ладу є те, про що так яскраво говорив Блаженніший Любомир кардинал Гузар:
Однією з найбільших перешкод для нормального суспільного життя в Україні вважається брак довір’я. Кому вірити? Багато громадян, не довго думаючи, відповість – нікому. Це жахливий закид, який, якщо б він був беззастережно правдивий та стовідсотковий, зробив би суспільне спілкування цілковито неможливим, став би справжньою руїною суспільного ладу [2].
Той самий Блаженніший Любомир Гузар назвав і джерело довіри: «Якщо хочемо створити середовище, в якому панує довіра, постановімо собі не торгувати правдою»[3].
Що ж, як бачимо з ситуації в Україні, це легше сформулювати, ніж цього дотримуватися. У нас іще надто багато тих, хто вважає, що жити чесно й правдиво – це жити собі на шкоду, стати лузером. І навіть війна, як бачимо, не зламала цю поставу: логіка матеріального зиску й життєвої вигоди все ще домінує в душах багатьох над авторитетом Божих заповідей.
То як братися за відновлення довіри? Що ж, ми всі є свідками того, як на наших очах така довіра встановлюється між волонтерами й воїнами нашої армії. Саме вони потягнули за той «шнурочок», яким розплутується увесь клубок: любов до ближнього, оперта на правду, породжує міжлюдську довіру, а та, своєю чергою, уможливлює міжлюдську солідарність, що стає живильною енергією солідарної суспільної дії. Для цього не потрібно йти військом на Київ чи громити палаци чиновників, натомість треба лише зазирнути у власну душу й відновити правильну ціннісну матрицю.
Про те саме мовиться й у зверненні Синоду єпископів УГКЦ до вірних від 2005 року:
Дорогу до кращого майбутнього пройде народ, який об’єднаний почуттям солідарності... Христос навчає нас любити ближнього свого й приходити йому на поміч. Ця любов і готовність допомогти є духовною основою солідарності. Тому, йдучи дорогою правди й духовної обнови, вчімося «нести тягарі одне одного», бо тоді й дорога буде коротшою, і тягар не буде таким важким [4].
Пам’ятаймо: якщо люди вміють бути солідарними, то жертви, які потрібні для виправлення шляху, будуть невеликими. Важко доводиться тоді, коли солідарності немає. Адже зло ніколи не зупиняється саме собою – його потрібно зупинити. А для цього потрібна максимальна мобілізація жертовних людей. У класичній демократії жертви ціною свободи чи життя не потрібні. Громадянське суспільство уважно стежить за владою і не дозволяє їй вдаватися до незаконного насильства. А коли влада все-таки перетинає якусь червону лінію, суспільство дружно повстає проти такого зловживання – і все обходиться, як-то кажуть, малою кров'ю. Отже, якщо навчимося бути солідарними, тягар необхідної жертви буде розподілено на багатьох – та так, що дехто цього навіть і не помітить. Як сказав відважний кримськотатарський правозахисник і в'язень Кремля Сервер Мустафаєв, «зламати палець легко – кулак зламати неможливо. Коли ми єдині, ми непереможні».
Донедавна вважалося, що бути єдиними і солідарними нам не дозволяли наші регіональні відмінності. Відомо ще з княжих часів, що наша ідентичність не гомогенна, а мозаїчна, плюралістична. Всі ми пам’ятаємо з курсу історії про феодальну роздробленість Київської Русі – і про знаменитий плач Ярославни. Це проявлялося емпірично в усі віки. І ще донедавна ми сприймали цю мозаїчність як Божу кару, бо вона була незмінною причиною наших історичних поразок у той час, коли суспільними домінантами були уніфіковані імперії. І плач Ярославни тривав донедавна!
Тому ми поколіннями співали відому молитву «Боже, нам єдність подай!», розуміючи під єдністю гомогенність, однорідність, однаковість «від Сяну до Дону». А Бог такої гомогенної єдності нам не давав, вичікуючи, коли ми нарешті усвідомимо, що наш шлях – це «єдність у багатоманітті», і що це не фатум наш, а благо.
Усвідомлювати це ми почали тільки на наших Майданах, коли зі здивуванням побачили біля себе тих, кого традиційно вважали якщо не ворогами, то підозрілими суперниками. Це Бог через Майдани подарував нам оте «чуття єдиної родини». На українських майданах вільно звучали християнські, юдейські й мусульманські молитви – розмаїтість етнічної палітри вражала. А першими героями Небесної сотні стали етнічний вірменин Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський. Так Майдани стали важливою школою політичної нації, пам’ять про яку вже не стерти ніколи.
Отож це спонукає нас змінити також і формулу нашої єдності. Раніше єдність передбачала гомогенність: «Все буде як Галичина – або ‘все будет Донецк’». Тепер, оскільки ми усвідомлюємо, що наша мозаїчність нікуди не дінеться, наша єдність можлива лише в «єдності у багатоманітті».
Як стверджував Митрополит Андрей, народ єдиний, коли «оживлений одним духом». Але ця оживленість одним духом зовсім не означає радянську одноголосність, відсутність діалогічності – тому ми можемо дискутувати і не погоджуватися одне з одним. У хоровому мистецтві прекрасно знають оцей ефект, як можна співати поліфонічним багатоголоссям і водночас триматися однієї тональності. Нинішня війна витворила дивовижний ефект отієї «оживленості одним духом», коли вся активна частина українського суспільства була в одну мить наелектризована одним прагненням захистити країну. Причому без команди згори, а воістину, вживаючи вислів Митрополита, «з внутрішньої життєвої сили розвинулось».
Тому навіть якщо співатимемо поліфонічним багатоголоссям, але при цьому триматимемося однієї тональності (у громадянському сенсі – однієї патріотичної тональності, в духовному сенсі – тональності Євангелія), тоді й зуміємо перебувати в загальнонаціональній солідарності.
Підсумовую: завдання громадянського суспільства – зростати у гідності, розсердитися на себе, що дозволяємо негідникам помикати нами… Але не кидатися на них з сокирою і не кидати їх у смітники, а взятися за руки і творити нові мережі довіри. Не зраджувати одне одного за найменшої вигідної нагоди, дотримуватися прийнятих правил гри і нарощувати кола солідарності.
Подібно до того, як у пошкодженому організмі нервова система регенерує нервові волокна і зв’язки, так і громадянське суспільство повинне регенерувати міжлюдські контакти і спроможність діяти разом. Ліком від вірусних інфекцій суспільства є саме те, у що вони цілять: наші цінності. Саме скріплення цінностей дає імунітет.
Отож візьміться за руки, окресліть коло і скажіть всюдисущому злу: «Це – моя територія. Тут панує Добро, яким є Правда і Любов. Тут тобі входу нема».
Повірте, це не утопія. Майже 50 років тому мої побратими-дисиденти реалізували саме цю формулу: «Живучи в невільній державі, вони поводилися так, начебто вони вільні» (Андрєй Амальрік). Тож і ви, живучи в державі з травмованими цінностями, поводьтеся так, щоб люди бачили: ви – ціннісно інші. Тому я й завершу своє слово відомим закликом: якщо хочете змінити Україну, то прислухайтесь до слів Махатми Ґанді і «станьте тією зміною, яку хочете здійснити!»
----------------------------------------------------------------------------------
[1] http://1-12.org.ua/ukrajinska-khartija-vilnoji-liudyny
[2] http://catholicnews.org.ua/potreba-govoriti (виділення моє. – М.М.)
[3] http://kyrios.org.ua/news/ugcc/16919-ljubomir-guzar-schob-stvoriti-seredovische-v-jakomu-panue-dovira-postanovimo-sobi-ne-torguvati-pravdoju.html
[4] Звернення Синоду єпископів УГКЦ до вірних 31.08.2005
http://www.ugcc.org.ua/ukr/library/appeal2005/synod_2005/