Микола Курцеба – письменник-борець

 

Що більше ми знаходили творів Миколи Курцеби, відомостей та матеріалів про нього, то більше дивувалися, що досі його літературна спадщина майже невідома і що про нього не написано жодної спеціальної статті.

 

Деякі біографічні відомості про М. Курцебу подано принагідно в статті Майї Гарбузюк¹, а неповну бібліографію його публікацій – у біобібліографічній антології Юрія П’ядика², хоча в ній (як, до речі, й щодо інших персоналій) закралися неточності, та й не враховано публікацій у газеті «Народне Слово». Поет, новеліст, драматург, перекладач, театральний критик, журналіст, редактор і громадський діяч перших двох десятиріч ХХ ст. Микола Курцеба заслуговує на докладне висвітлення його життєвого та творчого шляху.

 

 

Професійна та громадська діяльність

 

Ілько Максимів (*1884–†1954), родом із с. Коропця (тепер селище Монастириського району Тернопільської обл.), дворазовий війт цього села (після 1908 р.), засновник читальні «Просвіти» на Перевозі (присілку Коропця), місцевого товариства «Січ», згодом член Української Національної Ради в Станиславові (1919 р.), згадував, що під час його відвідин Ольги Курцеби в галицькоукраїнському Крайовому Товаристві «Сільський Господар» у Львові прийшов її «брат Микола Курцеба, дуже поденервований», і показав телеграму від 6 лютого 1908 р. з Коропця про те, що три жандарми пробили баґнетами тамтешнього активіста Марка Каганця (засновника й голову читальні «Просвіти» і «Каси позичкової», члена Народного комітету Української національно-демократичної партії – УНДП). Розплакана Ольга промовила: «Пропав наш Коропець, хруні [запроданці. – Є. Н., О. Н.] знову опанують наше село», а Микола її заспокоював: «Ни плач сестро, одного зарізали, а сто вродиться». За спогадами Ілька Максимова, вони з Курцебами не один раз тоді збирались у «Просвіті»³. З вислову Ольги «наше село» напрошується здогад, що Коропець був рідним селом не лише Ілька Максимова, а й Ольги та Миколи Курцеб. Там він, правдоподібно, народився десь другої половини 1870-х – першої половини 1880-х років, як можна судити з його публікацій і трудового шляху.

 

Відомо, що М. Курцеба працював у Львові відповідальним редактором газети «Вісти з Запорожа» (1910, натоді – тижневик, виходив на останніх сторінках номерів «Народного Слова»)⁴, «начальним» редактором популярно-просвітньої, політичної та літературної газети «Народне Слово» від № 287 за 1909 р. до кінця 1911 р.⁵ Згодом змушений був опублікувати вибачальну «Заяву» як колишній відповідальний редактор «Народного Слова» стосовно судового процесу, що його ініціював проти нього д-р Полохайло, лікар у Любачеві (тепер адміністративний центр Любачівського повіту Підкарпатського воєводства у Польщі), ображений публікаціями в газеті, «за провину обиди чести». 13 вересня 1913 р. Курцеба заявив «перед трибуналом і судиями присяглими», що з «акциєю і замітами, піднесеними проти д-ра Полохайла» в «Народному Слові», він «ніколи не солідаризувався» і визнав, що через його «недогляд» уміщено проти д-ра Полохайла «заміти неоправдані і безосно́вні, а в високій степени його честь і добре ім’я як горожанина і українського патріота нарушуючі»⁶. Йшлося про Івана Полохайла (*1874–†1959), лікаря-терапевта в Любачеві, а після Другої світової війни – у Львові, українського громадського діяча⁷.

 

Зневажливий вислів в анонімній репліці газети «Руслан»: «редактор “Народного Слова”, недокінчений нормаліст, п. Микола Курцеба»⁸ – наштовхує на здогади, що він навчався на вчителя так званої нормальної школи і працював учителем у нормальній школі в Бережанах (бо там написав великодній вірш у квітні 1906 р.), а відтак у чоловічій головній нормальній школі у Жовкві, де перебував у 1906–1907 рр., як свідчать вказівки на місце видання (у тамтешній друкарні оо. Василиян) його релігійних творів – п’єси для дітей «Сьвята Гостина» (1906) і поетичної збірки «Перші цьвіти» (1907), а також датування деяких його віршів березнем 1907 р. (див. далі). Можливо, державного іспиту на вчителя нормальної школи з якихось причин не склав, тому й полишив учительську працю і став редактором, а недоброзичливці називали його «недокінченим нормалістом».

 

Є відомості про М. Курцебу як діяча товариства «Просвіта». На урочистому заході до 100-ї річниці народження Маркіяна Шашкевича, що його провела читальня «Просвіти» 1911 р. в с. Зашкові (тепер Жовківського району Львівської обл.), з доповіддю виступив «журналіст, поет і драматург Михайло Курцеба»⁹. Згодом він опублікував статтю «Як оживити народні читальні?» (Письмо з Просвіти. 1912. № 7: Липень). А в допису «З наших гір. Дора» в газеті «Діло» за 9 липня 1914 р. Курцеба сповістив, що у зв’язку з початком літнього сезону в с. Дорі (поблизу м. Яремча, тепер входить до його складу) і прибуттям літників (відпочивальників) тут засновується «українське касино» при місцевій читальні «Просвіти» з метою «згуртувати всіх укр. літників», зокрема підготувати «ряд популярних викладів для гуцулів». Перший такий виклад (лекція) відбудеться вже найближчої неділі (тобто 10 липня 1914 р.): «Буде реферувати редак. Микола Курцеба на тему: “Що таке ґазета?”»¹⁰.

 

У ході передвиборчої кампанії до Державної Ради у Відні на підтримку кандидата Народного комітету УНДП о. Йосифа Фолиса, греко-католицького пароха в с. Скнилові (тепер Пустомитівського району Львівської обл.), Курцеба видав власним накладом брошуру «Писанка : письмо до виборців 64 округа (Львів – Городок – Винники – Щирець). Львів, субота 22 цьвітня 1911. Виборча Одноднівка». З нагоди Великодніх свят одноденка відкривалася непідписаним віршем «Христос воскрес!», автором якого був сам Курцеба (раніше вірш опубліковано за його підписом у газеті «Руслан»: 1909. № 70. 29.ІІІ/11.IV). Уміщено статті, агітаційний вірш Леся Щирецького «На ярмарку». На останній сторінці – гімн Михайла Вербицького на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Інформовано, що в усьому окрузі всі організації затвердили, а виборці підтримали одноголосно кандидатуру о. Фолиса¹¹. Священник Йосиф Фолис (*1862–†1917) уже був обраний до австрійського парламенту по цьому окрузі на виборах 1907 р.; на нових виборах 1911 р. його обрано вдруге.

 

На українському вічі, що відбулося на початку липня 1912 р. в містечку Янові (тепер селище Івано-Франкове Яворівського району Львівської обл.), Курцеба виступив з рефератом (доповіддю) про український університет у Львові¹².

 

 

Борець проти російсько-імперської інвазії (вторгнення) у Галичину

 

Під час російської окупації Львова (3 вересня 1914 р. – 22 червня 1915 р.) особа М. Курцеби привернула увагу Тимчасового жандармського управління військового генерал-губернаторства Галичини. Його начальник, полковник Александр Мезенцев у донесенні від 17 січня 1915 р. товаришеві міністра внутрішніх справ – командувачеві Окремого корпусу жандармів доповідав у першій частині «А. – Об украинских организациях», пункт «г) Украинская национал-демократическая партия», що редакторами «Нового Слова» були «Логвин Цегельский и Николай Курцеба – оба социалисты-революционеры»¹³. Йшлося про одного з провідних діячів УНДП Лонгина Цегельського, офіційного відповідального редактора львівської національно-патріотичної газети «Нове Слово» (1913 № 273–390, 1914 № 447, 577–584, 1915 № 2–19)¹⁴, який був самостійником, до соціалістів не належав і до соціалізму симпатій не мав¹⁵.

 

А про інтерес Курцеби до соціалістичного руху свідчить публікація в редагованій ним газеті «Народне Слово» непідписаної замітки «Соціялістичний з’їзд в Копенгазі» – докладного повідомлення про конгрес Другого Інтернаціоналу (міжнародної організації соціалістичних партій), що відбувся у Копенгагені 28 серпня – 3 вересня 1910 р. За цим дописом, у з’їзді взяли участь соціал-демократи (один зі Львова) та представники інших соціалістичних і навіть напівсоціалістичних партій. У замітці виявлено неоднозначне ставлення до соціалістичного руху: констатовано його зростання, але водночас зауважено, що

«рівночасно з чисельним зростом приклонників провідники соціялістичного руху зачинають вести політику, вигідну для них. Се викликує звичайно невдоволенє між бідним народом і часовий занепад руху, котрий по якімсь часі знов підноситься»¹⁶.

 

Інтерес до соціалізму був зумовлений у Курцеби, ймовірно, національно-демократичними переконаннями – він співчував знедоленим трударям, біднякам і стояв на боці українських селян («хлопів») у їх соціально-національному протистоянні з польськими поміщиками («панами») та урядовцями. Зрештою, серед провідників центристської УНДП були й діячі з соціалістичними поглядами, як ось М. Грушевський, В. Будзиновський. А загалом діяльність Курцеби, навіть якщо він і мав якісь симпатії до соціалістичних уявлень, визначав пріоритет національної ідеї над соціальними потребами; його літературна спадщина виявнює, що він дотримувався радше правих поглядів – консервативно-релігійних та національно-радикальних і соціалістом-революціонером аж ніяк не був.

 

Що стосується його як редактора «Нового Слова», то офіційно Курцеба такої посади не обіймав¹⁷, але, мабуть, був одним із редакторів, бо не раз у згадках різних осіб, зокрема тих, які знали його особисто, він фігурує як редактор цієї газети.

 

У другій частині того самого донесення – «Б. – О Соколах», у пункті «а) Сечовые и сокольские мазепинские организации» – «в числе оставшихся во Львове» «видных членов мазепинских стрелецких дружин» на першому місці зазначений «Николай Курцеба, редактор “Нового Слова” и инструктор Сечовых Стрельцов»¹⁸.

 

Курцеба брав активну участь у діяльності Союзу Визволення України, утвореного в серпні 1914 р. Його голова Микола Залізняк з допомогою Курцеби (а також Дмитра Донцова і Володимира Дорошенка) керував підпільними осередками в Галичині, окупованій російсько-імперською армією. Під час конспіративної наради 7 листопада 1914 р. у Львові на приватному помешканні за участи Донцова, Курцеби та інших Залізняк заявив, що, за його відомостями, Курцеба й Дорошенко погано керують підготуванням підпільної групи, бо працюють без певного плану й дуже необережно, вимагав, щоб члени групи Курцеби – Дорошенка з конспіративних міркувань улаштовувалися на підприємства й у торговельні заклади, провадили таємні наради лише з керівниками груп і підпільниками, яких готували до терористичних актів, і щоб наради проходили вдень на конспіративних помешканнях, а ввечері – у людних кафетеріях, наприклад, у «Віденській кав’ярні». Курцеба був учасником також таємної наради, що відбулася 23 листопада 1914 р. в передмісті Львова – Клепарові, у будинку колишньої читальні «Просвіти». Подаючи ці відомості за архівним донесенням російського жандармського агента, Юрій Лавров зазначив, що на цій нараді репрезентував львівських підпільників, зокрема, «соціаліст М. Курцеба»¹⁹. Таке означення його, як вище вже зауважено, видається своєю суттю хибним, адже він був націонал-демократом. За донесенням Мезенцева «А. – Об украинских организациях», у пункті «д) Союз Освобождения Украины», Курцеба брав участь також у нараді молодих представників львівських підпільних груп на приватному помешканні 20 грудня 1914 р.²⁰

 

А 12 серпня 1915 р. американська газета «Свобода» під рубрикою «Вісти зі Львова» сповістила:

«Редактора “Нового Слова” п. Миколу Курцебу арештували московські жандарми ще дня 17 лютого с[ього] р[оку]. У львівській тюрмі тяжко, по-варварськи знущалися над ним, піддаючи його побоям за те, що не захотів виявити назвиск оставших у Львові українців. Дня 28 мая с. р. вивезено його разом з д-ром Володимиром Охримовичем, о. д-ром Мироном Горникевичем, д-ром Миколою Шухевичем, о. д-ром Осипом Боцяном і п. Неділкою на Сибір – в Єнісейську губернію»²¹.

 

Показово, що в цьому стислому повідомленні зроблено акцент на поведінці в арешті Курцеби, який виявив мужність і незламність характеру.

 

В іншій інформаційній нотатці «Станиславів», уміщеній у тому самому числі «Свободи» під рубрикою «Вісти з освободженого краю», зазначено, що у львівських «поліційних арештах при Казимирівській улици, ч. 34», куди привезли «станиславівських арештантів» 19 лютого 1915 р.²², вони застали близько «50 виднійших львівських українців, яких арештовано вночи з 17 на 18 лютого. Вони мали дві казні [камери. – Є. Н., О. Н.], а кромі того окрему казню мали українські інтеліґентні жінки». Серед ув’язнених, яких утримувано в «нехлюйних» умовах, був «редактор Курцеба»²³. Далі з тюремних буднів згадано релігійні відправи:

 

«О. д-р Боцян кождого вечера відправляв в одній більшій казни молебні, на які сходилися всі арештовані українці, заносячи мольби до Всевишного, щоби їх виратував з московської неволі; молебні серед темної ночи, до того в в’язничних мурах, робили дуже сильне вражінє на присутних, нагадуючи їм часи перших переслідувань християн»²⁴.

 

Частину заарештованих львів’ян і станіславівців невдовзі випустили на волю²⁵.

 

За спогадами Константини Малицької, уперше надрукованими в газеті «Діло» за 28 березня 1937 р., вночі з 17 проти 18 лютого 1915 р. російська окупаційна влада почала арешти львівських українців, так званих мазепинців, і запроторила їх «у тюрму, спершу при вулиці Казимирівській, опісля на Баторія», де їх утримувано в «поганих санітарних умовах» до 28 травня²⁶. Ішлося про тюрму в будинках на вул. Стефана Баторія, у яких за австрійських часів розміщувався Палац Справедливости, або Вищий суд Галичини (тепер вул. Князя Романа, № 1, 3). Через три й пів місяця після арешту «тринадцятку мужчин», серед яких був «редактор Микола Курцеба», та з ними її, єдину жінку, – вивезли до Києва в Лук’янівську тюрму, відтак заслали за Урал, до Єнісейська²⁷. Видно, для російських окупантів Курцеба становив неабияку небезпеку, раз вони з п’ятдесяти заарештованих львів’ян відправили його на заслання лише в числі тринадцятьох.

 

Ще один засланець Володимир Охримович, галицький громадсько-політичний діяч, правник і журналіст, серед «13 товаришів неволі – всіх зі Львова», яких везли першої половини червня 1915 р. «зелізницею з Києва на Сибір», у числі інших, названих поіменно й за посадами та місцями навчання, також згадав «редактора “Нового Слова” п. Миколу Курцебу»²⁸. Їхали під охороною двох київських конвоїрів (з українських селян), але власним коштом, бо так змогли сісти в пристойне купе (тікати в чужій країні ніхто не наважувався). Шлях пролягав через Москву, далі північною лінією через Ярославль, Вологду, Вятку й Перм до Єкатеринбурга, відтак через Тюмень до Омська, звідти головною сибірською залізницею до Красноярська, куди прибули 15 червня, за 12 днів після вибуття з Києва²⁹.

 

Щоправда, інший засланець, студент прав Львівського університету Осип Неділка майже відразу по прибутті на місце поселення (у село Ярки Єнісейського повіту) в листі до співредактора американської «Свободи» Володимира Лотоцького від 6 серпня 1915 р. сповіщав, що львівські засланці вирушили етапом у Росію 27 травня і прибули до Красноярська 16 червня, також через 12 днів після виїзду з Києва³⁰. За свідченням В. Охримовича, в пересильній тюрмі у Красноярську до них приєдналася «сьвіжа партия галичан», серед якої був директор українського кооперативу «Народна Торговля» Микола Заячківський³¹.

 

Зворушливим спомином про характерний епізод з Курцебою поділилася К. Малицька. Коли львівських засланців разом зі «збунтованими» петроградськими студентами («молодими, дуже симпатичними хлопцями») перевозили (від 27 червня) Єнісеєм у корабельному трюмі «дві ночі та два дні», «вивчив Курцеба “русских” студентів співати пісню “Ми гайдамаки”, що їм дуже припала до вподоби, і співали її, парафразуючи зміст»³². На початку липня, коли «далеко за Єнісейськом» засланці «на підводах» в’їхали «в тайґу», «пронеслася тут уперше хорова пісня “Ми гайдамаки…”. Співають наші хлопці та російські студенти»³³.

 

Дещо точніше й докладніше подію з «гайдамацькою» піснею у тайзі описав В. Охримович. Засланці під конвоєм двох «городових» «єнісейським трактом (гостинцем)» «йшли піхотою», бо їм дали тільки одну підводу – на багажі, й на ній – власне, на багажах – їхала лише пані Малицька та ще дехто зі старших мужчин час від часу по черзі сідав на фіру. П’ятеро студентів університету та інших вищих шкіл у Петрограді належали до російської соціал-демократичної партії; мовою та вихованням усі були росіянами, хоча прізвища двоє з них мали німецькі, ще двоє – польські, а один – грузинське. До соціал-демократів належали також троє русифікованих молодих людей – один білорус і два українці з Харкова. З ними та іншими засланцями галичани провадили жваві розмови – про війну, політику, російські та галицькі відносини. Познайомившись ближче (згадував В. Охримович),

«ми сьпівали разом всілякі пісні: найбільше народні українські, але також росийські революцийні та українські патриотичні. Деякі українські народні пісні були їм добре знані, але українські патриотичні пісні були для них новиною; з тих пісень найбільше подобалася їм та, що починаєся словами: “Ми гайдамаки, ми всі однакі…”, і вони залюбки сьпівали цю пісню разом з нами»³⁴.

 

Так завдяки ентузіазмові Курцеби стрілецька пісня на вірші й мелодію Осипа Маковея в музичній обробці галицького композитора Ярослава Ярославенка залунала в сибірській тайзі, єднаючи в душевному пориві львівських, петроградських та, певно, й інших борців проти царизму³⁵.

 

13 червня 1915 р. львівські засланці приплили човнами по Ангарі до селища Богучан (центру Пинчузької волости). В. Охримович конкретно зазначив, куди звідти відправили на поселення десятьох чоловіків-львів’ян та К. Малицьку; зокрема, Курцебу – в селище Бєдобу³⁶. За спогадами К. Малицької, 15 липня з волосного селища Богучан засланців розкидали поодинці по віддалених селах Ангарського краю, лише її та Юліяна Балицького (редактора видань «Просвіти») скерували в одне село – Пінчуґу³⁷. Як і вони, Курцеба також потрапив на поселення вниз по Єнісею, ближче до Єнісейська³⁸.

 

У згаданому листі від 6 серпня 1915 р. О. Неділка подав імена, посади та місця навчання у Львові, а також місця поселення у Єнісейському та Мінусінському повітах 15 засланців (разом із К. Малицькою; додано не згаданого в її переліку М. Заячківського), розселених по місцях призначення між 15 і 20 липня. «Курцеба Микола, редактор “Нового Слова” зі Львова», опинився у Єнісейському повіті, волость Пінчуга, с. Бідоба [рос. Бедоба]³⁹.

 

На початку Української Революції галицькі засланці – В. Охримович, М. Заячківський, М. Шухевич, М. Курцеба і К. Малицька – надіслали із с. Чадобського (Чадобское, також Чадобец) Пинчузької волости Єнісейської губернії на адресу новозаснованої Української Центральної Ради в Києві палке вітання, датоване 7 квітня 1917 р., в якому висловили свою «найбільшу радість із-за визволення українського народу в освободженій, обновленій Россиї»⁴⁰.

 

У зверненні до голови Центральної Ради (Президента) Михайла Грушевського від 3 вересня 1917 р. Народний комітет Національно-демократичного сторонництва у Львові прохав допомогти поверненню із Сибіру до Галичини «наших визначних людий, ув’язнених і вивезених в російський полон», брак яких «тепер дуже прикро» відчувається і від яких війною «знищений і розбитий край потребує на всіх областях найбільшої помочі». У доданому списку із 36 прізвищ «цивільно-полонених, котрих поворот до Галичини є конечний», четвертим значився «редактор Микола Курцеба»⁴¹.

 

Навесні 1918 р. більшовицький уряд дав офіційний дозвіл усім засланцям повертатись додому, проте цьому письменникові не судилося вернутися в рідну Галичину – «ред. Курцеба кінчив життя в заведенні для божевільних в Томську»⁴². Точна дата смерти не відома, судячи зі спогаду К. Малицької, яка виїхала з Сибіру на початку червня 1919 р.⁴³, він помер у 1918–1919 рр. Факт смерти Курцеби на засланні підтверджується браком відомостей про його дальшу діяльність, а також тим, що після арешту не з’явилося його жодної нової публікації – лише самі передруки.

 

У спогадах Стефана Чарнецького «Моя мандрівка з Мельпоменою» (першодрук у львівській газеті «Новий Час»: 1933. № 272–280. 8–17.ХІІ) рецензент його вистав згаданий як уже «пок[ійний] Микола Курцеба»⁴⁴. Про «пок. Миколу Курцебу» йдеться також в іншій тогочасній праці Чарнецького – «Нарисі історії українського театру в Галичині», виданому у Львові 1934 р.⁴⁵

 

М. Курцеба став однією з перших жертв російської окупації Галичини серед українських письменників і чи не першим галицьким письменником, який поклав життя за Україну в сибірському засланні.

 

 

Літературна творчість

 

Поетичні, новелістичні та драматичні твори М. Курцеба публікував у 1906–1914 рр. (передруковувались у 1915-му – 1930-х роках, зрідка й пізніше). Рання добірка віршів оприлюднена у книжці «На шляху : Літературний альманах, виданий Академічним товариством “Союз” в Чернівцях в пам’ять 30-тих роковин свойого заснованя, 1875–1905» (Чернівці, 1906): «Зоря сходить», «Тобі!» («Тобі, мій народе збіджений…»), «Сівач», «Спомин», «Таким, як я», «Із циклю “В осінню ніч”» («Боюсь тебе, осіння чорна ноче…»), «Із “Цвіти в’януть”» («Знов листя жовкне, знов цвіти в’януть…»), «На народні мотиви» («Скажи мені, дівчинонько, чому у садочку…», «Ой вдарили три морози на зелені лози…»). Вірш «Зоря сходить» передруковано у виданнях «Розвага : Український декламатор» (уклав Олекса Коваленко, Київ, 1908. Т. 2), «Маленький декляматор для “Просвіт”» (укладач Гнат Хоткевич; Харків, 1918), український тижневик «Канадийський Русин» (Вінніпег, 1916. № 36. 6.ІХ).

 

Невдовзі побачила світло денне єдина поетична збірка М. Курцеби – «Перші цьвіти. В’язанка пісень Пр[е]ч[истій] Діві Мариї» (Печатня оо. Василиян в Жовкві, 1907), з присвятою: «Найдорожшій Мамусі Зофії присьвячує Микола». До книжки ввійшов 31 релігійно-ліричний вірш. У рецензії на дві поетичні збірки – «По дорозі» Костя Курилла і «Перші цьвіти» Курцеби – Гнат Хоткевич зазначив, що «другий автор – також священник»⁴⁶. Кость Курилло – справді греко-католицький священник⁴⁷, а здогад Хоткевича щодо Курцеби не має підтвердження (у його збірці не зазначено, що автор – священник; імовірно, присвята її, місце друку та релігійне спрямування віршів наштовхнули критика на думку, що автор належить до греко-католицького кліру). Та істотніше інше: в негативній рецензії Хоткевич закинув Курцебі, що його вірші – «без чутя, з набором фраз, як можна пишнійше та голоснійше»⁴⁸. З роками Курцебина поезія більше наповнювалася особистісним запалом, зростала й версифікаційна майстерність автора.

 

Чимало поетичних творів Курцеби опубліковано у львівських часописах. Вірші національно-релігійного спрямування та проби пейзажної лірики друкувались у газеті «Руслан» – пресовому органі християнських суспільників-консерваторів на чолі з Олександром Барвінським:

 

1906 року – два вірші «Із глубини душі»: «Душі моїй полекші я прошу в Тебе, Боже…» (№ 1. 1/14.І) і «Що я, як рання птиця…» (№ 3. 4/17.І), пейзажний вірш «Весні в привіт» (№ 16. 20.І/2.ІІ), великодній вірш «Обнови клич» (№ 69. 2/15.IV; зазначено місце й час написання: Бережани в день Благовіщеня; із десяти строф чотири починаються анафорою «Христос воскрес! Христос воскрес!»);

 

1908-го – великодній вірш про омріяне об’єднання українського народу та воскресіння України «В сей день!..» (№ 85. 13/28.IV);

 

1909-го – національно-релігійний вірш «На Новий рік» («Із україньских нив, із україньских піль…», № 1. 1/13.І), вірш на тему розп’яття Христа «Осанна! – Распни!» (№ 68.25.ІІІ/7.IV), новий великодній вірш «Христос воскрес!», три шестирядкові строфи якого починаються анафорою «Христос воскрес, воскрес Христос!» і завершуються такою самою епіфорою (№ 70. 29.ІІІ/11.IV), пейзажний ліричний вірш «Встає з мрак ранніх день…» (№ 165. 25.VII/7.VIII).

 

Однак далі шляхи Курцеби з редакцією «Руслана» розійшлися, оскільки газета «Народне Слово», яку він тоді редагував, була органом Народного комітету УНДП – політичного противника Католицького русько-народного союзу Ол. Барвінського, реорганізованого навесні – влітку 1911 р. в нову консервативну політичну партію Християнсько-суспільний Союз. Через те газети друкували їдкі випади одна проти одної та своїх політичних опонентів.

 

Зокрема, «Народне Слово» 1911 р. за редакції Курцеби публікувало вірші, у яких висміювано газету «Руслан», О. Барвінського, Кирила Студинського й Осипа Маковея з глузливим обіграванням їхніх прізвищ: «Маніфест сконсолідованих хрунських рил», що його підписали начебто «За комітет сконсолідованих хрунських рил: О. Фарбінський, голова, Ки. Рило Студило, заст[упник] голови, Витовт Обманчук, секретар» (№ 497. 8.IV); «Кирило Шкаралупник» (№ 505. 29.IV); віршоване звернення «Д-ру Осипови Лакомеєви в альбом», під віршем – дворядкове звернення «Від Редакції» «Народного Слова» до «Руслана» (№ 532. 8.VIII).

 

«Народне Слово» за 6 травня 1911 р. вмістило також глумливий фабульний вірш «Кир Рило, написав Немаковей, фотоґрафію прислав Струсьманчук» – сатиру (з нарисованою карикатурою у вигляді свині) на Кирила Студинського, редактора відділу фейлетонів газети «Руслан», який пробував стати послом до австрійського парламенту й нібито за порадою свого кума Маковея подався до Відня благати «благословеня» в барона Бінерта (міністра-президента Цислейтанії в 1908–1911 рр.). Починається цей бурлескний вірш алюзійними ремінісценціями з першої строфи «Енеїди» Івана Котляревського (як і ця бурлескно-травестійна поема, він також складений чотиристоповим ямбом):

 

Кир Рило хлопець був моторний

і хоть куди собі козак;

підсадкуватий, вусик чорний,

письмака вчений ще й сьпівак⁴⁹.

 

У відповідь «Руслан» уже за три дні опублікував насмішкувату репліку «Собачий куток», у якій навів «виїмок з сеї “елєґантної поеми”», не вказавши, однак, її образливої назви та замінивши в цитаті слова про Кир Рила на евфемістичні, а головне – потрактувавши наведений уривок, навпаки, як «ілюстрацію» «“хожденія”» самих «национально-демократичних кандидатів за мандатами у бар[она] Бінерта». Зазначивши, що «при кінци “поеми” доданий образок безроги, який має бути портретом автора чи одвічального редактора» «Народного Слова» – «недокінченого нормаліста» Курцеби, «Руслан» подав свою карикатуру на них у вигляді свині⁵⁰.

 

Проти партії та газети О. Барвінського вміщено в «Народному Слові» 1911 р. й дописи «Ще про “Христіянсько-суспільний Союз” (Стаття надіслана)» (підписано псевдонімом Справедливий, № 536. 18.VII) і «Клопоти з промовою Е[ксцеленції] Митрополита» (без підпису, № 585. 11.ХІ). В анонімному повідомленні «Домашне сокільське сьвято» (№ 576. 17.Х) «одного з шефів христ[иянської] суспільної партії» К. Студинського названо «репрезентантом тої хрунівської партії», однак така звинувачувальна наличка, навішана на християнських суспільників, була тенденційною і несправедливою.

 

У редагованому ним «Народному Слові» Курцеба надрукував у 1909–1911 рр. й низку своїх поезій. 1909 року під власним прізвищем – вірш «Листопад» (№ 292. 27.ХІ; передруковано у львівській газеті «Свобода»: 1911. № 55. 23.ХІ), прикметний паралелізмом явищ природи («Вже впало листє з деревини») і суспільного становища українських селян у Галичині («Паде недоля в руські хати»); під псевдонімом М. Кропива – «Байку (для старших нечемних дітий)» (№ 291. 27.ХІ), глузливий засуд ловеласа; під криптонімом Ку-ба – сатиричну гумореску «Не тяжка!» (№ 293 і 294. 3.ХІІ), що нагадує народну казку про Лисичку та Журавля: «Просив бідний богача / до себе в гостину, / кликав богач бідака / у сьвяточну днину».

 

1910 року під власним прізвищем опублікував вірші «День Воскресеня» (під цією назвою передруковано вірш «Христос воскрес, воскрес Христос!») і «Мій краю, тебе…» (№ 357. 30.IV).

 

1911 року також під власним прізвищем – релігійно-пейзажний вірш «В різдвяну ніч» (№ 459. 5.І) і закличний вірш «Послідний клич!» («Послідний клич вже впав до бою!..») (№ 524. 17.VI). Кілька віршів оприлюднено під криптонімом Ку-ба. Диптих «“Печальное событие”» та «“Comedia finita”» (№ 463. 20.І) і вірш «Преславний оборонець (Промова г[осподи]на Лысяка, виголошена в обороні Дудикевича)» (№ 466. 26.І) спрямовані проти галицьких москвофілів. «Приказ кошового батька (в теорії і практиці)» (№ 555. 31.VIII) – це насмішкувато-викривальний випад проти засновника і провідника руханково-пожарного товариства «Січ» Кирила Трильовського, радикала, соціаліста й атеїста, який заборонив «січовикам» брати участь у першому крайовому Сокільському Здвизі (з’їзді), що мав відбутися у Львові 10 вересня 1911 р., через те, що там «попи» виконували б церковні обряди, а проте, сам поїхав як делегат «Січі» на всеслов’янський здвиг «Соколів» до Загреба, де гостював у руській духовній семінарії. Сатирично-гумористичні віршотвори досить добре вдавалися Курцебі – вони дотепні, жваві, складені версифікаційно вправно.

 

Чимало поезій Курцеби надруковано в інших львівських часописах:

 

у літературно-науковому двотижневику «Сьвіт» (1907. Т. 2) – цикл із п’яти біблійно-алюзійних віршів «З-над вавилоньских рік…» (№ 6; датовано: Жовква, 8 марта 907) і диптих «Строфи»: «Проклятий той, хто людови мойому…», «Я рад би, єдина, у чарах з кришталю…» (№ 7; датовано: Жовква, 27 марта 1907; другий вірш із присвятою: М. М. присвячую);

 

у літературно-науковому журналі «Бжола» 1908 р. – три вірші під назвою «Сьпіваночки, гуляночки!»: «Ви так майнули перед мною…» і диптих «І. Горе ж, моє горе…», «ІІ. Мої любі сьпіваночки…» (№ 2)⁵¹; ліричний триптих «В жнива»: «І. По сірім загоні…», «ІІ. Гей, пекучі, важкі сльози!..», «ІІІ. Я за тобою колись тужив…» (№ 9/10, під віршами дата: 20.VII.08);

 

у газеті «Свобода» 1912 року – національно-патріотичні вірші, складені у стилі бойових маршів, «Вірли, Соколи!» (№ 35. 29.VIII) і «До бою!» («До бою, до бою, орли України…») (№ 51. 12.ХІІ), а також «Український катехізм» (№ 52. 19.ХІІ); 1913-го – релігійно-національні та національно-патріотичні вірші «Різдвяна казка» («У віковій тюрмі, у зелізнім ярмі…», № 1. 2.І), «Воскресні дзвони» («Гей, пробудися, сліпий Самсоне…» – патетика воскресіння українського народу, № 17/18. 24.IV), «Позір» («Лунають кличі вічеві…», № 25. 19.VI, надруковано тільки першу шестирядкову строфу, далі на двох газетних шпальтах видрукувано помітки: Сконфісковано), «Побіда!» (№ 27. 3.VII; датовано: У Львові, дня 30 червня 1913; написано з нагоди виборів до Галицького крайового сейму, що відбулися саме того дня), «Ще не скінчилася війна!» (№ 28. 10.VII; вірш з нагоди тих-таки сеймових виборів); 1914-го – вірші «Великодні дзвони» («Чи чуєте той голос дзвону…», № 15. 16.IV; датовано: 10 цьвітня 1914), «Жнива» («Блестять до сонця з криці коси…», № 29. 23.VII).

 

Стилізований у ритмі маршу вірш «До бою!», опублікований 12 грудня 1912 р., суґестіював ідею утворення у Галичині січового стрілецтва. За півтора року до пориву й подальшого походу Українських січових стрільців на Схід поет заклика́в:

 

До бою, до бою! Угору прапори,

Завзятє у серця, а крицю до рук!

Невинної крови звершилося море

і тріскає серце від кривди і мук.

Орли України до бою вперед,

Україні волю добуде баґнет!

 

До бою, до бою, за Збруч, за кордони –

там вояк Вкраїни воскресне в крови!

<…>

 

До бою, до бою, хто любить Вкраїну,

крівавої мести зготуємо пир,

за люту неволю, тюрму і руїну

у крови скупаєсь московський упир.

<…>

 

До бою, до бою, вже дніє, зоріє!

Палає кервавим пожаром весь схід,

а в крови, пожарах судьба нам леліє

України волі сьвятий самоцьвіт.

Орли України до бою вперед,

Україні волю добуде баґнет!

 

Прикметно, що вже через три з лишком місяці після публікації цього закличного вірша, 18 березня 1913 р., збори, зібрані з ініціативи галицьких українських діячів, проголосили утворення українського військового товариства «Січові стрільці».

 

У поетичній версії «Українського катехізму», побудованого, відповідно до законів катехізичного жанру, в діалогічній формі запитань – відповідей, Курцеба вкладав у свідомість української юні непроминальну національно-історичну пам’ять про славу та силу князівської Руси і козацької України, про незагоєний біль російсько-імперського поневолення, а відтак про особисте покликання і національну мету – визволення і відродження України:

 

Хто ти, хлопче чорнобровий?

               Українець з кости й крови!

А твоєї слави фана?

               В лютих бо́ях кров’ю ткана!

А твоя минула слава?

               Україна Ярослава!

А твоя минула сила?

               З’єдинена Русь Данила!

А той спомин, що не зв’яне?

               Січ, козацтво і гетьмани!

А твої незгійні болі?

               Тюрма царської неволі!

Хто твій ворог безпощадний?

               Москаль лютий, кровожадний!

Яка ціль житя твойого?

               Всьо за нарід, всьо для нього!

А в що віриш без відміни?

               В воскресенє України!

Віриш твердо, що лиш змога?

               Як в одного вірю Бога,

в Україну без кордону

               від Карпатів аж до Дону!

А хто волю їй добуде?

               Сила наших рук і груди!

Чи до бою ти готовий?

               Так, готов й до жертви крови!

Сьміло підеш враз до ме́ти?

               Піду, хоть би на баґнети!

 

Цікаво, що згодом, 1926 р., поетеса Марійка Підгірянка за подібною моделлю національного «катехізму» створила невеличкий вірш «Хто ти, хлопче?», назва й перший рядок якого повторюють половину першого рядка «Українського катехізму» Курцеби, а в інших рядках значно лагідніше, по-жіночому, без «кривавої» образности звучать подібні імперативи самоусвідомлення себе «русином» (українцем), віри в Бога й Русь-Україну, життя для народу, самопосвяти боротьбі за свободу:

 

Хто ти, хлопче?

               Русин гожий.

Який твій знак?

               Ангел Божий.

Де живеш ти?

               В руськім краю.

Що він дав тобі?

               Все, що маю.

Для кого живеш?

               Для народу.

За що даш все?

               За свободу.

Чи любиш Русь?

               Як лиш змога.

А в що віриш?

               В Русь і Бога⁵².

 

Напрошується припущення, що створення катехізичного вірша Марійки Підгірянки відбулося не без імпульсу відповідного вірша Курцеби.

 

Київський журнал «Українська Хата» (1909. № 5) оприлюднив народнопісенну стилізацію Курцеби «Scherzo» («Зашуміла калинонька…»)⁵³.

 

Курцеба надсилав свої вірші й до «Літературно-Наукового Вістника» – у фонді журналу в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [далі – ІЛ] (Ф. 78) зберігаються автографи його поезій «В безмежнім блакиті небо…», «Жалі», «Ніч ясна тиха…», «Сирота» (б. д.)⁵⁴. Однак творів Курцеби в «Літературно-Науковому Вістнику» не надруковано.

 

В американській газеті «Свобода» (Джерзи Сіти) передруковано Курцебині вірші «До бою!» (1913. № 2. 9.І) і «Великодні дзвони» (1915. № 39. 3.IV), а в газеті «Канадийський Русин» (Вінніпег, 1918. № 1. 2.І) – «Різдвяну казку». Щорічник «Ілюстрований калєндар Сирітського Дому на рік звичайний 1921» (Стаpанєм і накладом с. с. Василиянок в Філядельфії, ПА) надав окрему сторінку (с. 58) для його циклу з п’яти релігійно-патріотичних віршів «За смутком плач прийшов…». До першого видання читанки «для третьої кляси» «Третя книжечка» (Львів ; Вінніпег ; Ню-Йорк : Накладом Вид-ва «Нова Українська Школа» у Львові, 1928) упорядник Микола Матвійчук умістив національно-патріотичний вірш Курцеби «Хто ти?» («Хто ти, хлопче чорнобровий? / Українець з кости й крови!»), раніше надрукований під назвою «Український катехізм». У львівському журналі «Правда» (1931. № 29. 26.VII) передруковано уривок «Певні борці (З вірша Курцеби “Жнива”)».

 

У «Народному Слові» 1910 р. Курцеба оприлюднив свою розлогу поему «Нова панщина. Історія гнобленя руського народа ляцькою шляхтою – стара як сьвіт»⁵⁵. Її підписано псевдонімом Микола Кропива. У числі 392-му частину тексту вилучено на вимогу цензури: на с. 5 – наприкінці першої шпальти і повністю на другій шпальті, на с. 6 – повністю на першій шпальті й половину на другій. У всіх цих випадках шпальти чисті й на них надруковано помітки: Сконфісковано. Через три роки й сім місяців Курцеба спробував опублікувати поему повністю у львівському тижневику «Товариш. Ілюстрована просьвітна часопись», що виходив при газеті «Нове Слово». У числі за 28 лютого 1914 р. подано початок поеми під новою назвою «Польсько-руська згода» та під справжнім прізвищем автора (а це засвідчує, що псевдонім Микола Кропива належить Миколі Курцебі)⁵⁶. Знову надруковано розділ «І. Лиха спілка» та першу строфу розділу «ІІ. У ворожки» (у поемі ще два розділи: «ІІІ», без назви, і «IV. Ми не дамось»). Після першої строфи другого розділу зазначено: «(Далі буде)», проте продовження не з’явилося. Публікацію у «Товариші» супроводжує примітка, певно, авторська:

 

«“Польсько-руська згода” була друкована в “Народнім Слові” ще в 1910. Та в ч. 148 сконфіскувала ц[ісарсько-]к[оролівська] прокуратория великий уступ сеї поеми, так що в цілости її ніхто не знає. Хоч “Польсько-руська згода” написана перед літами, коли ще в краю та державі панували инші відносини, як нині, – то все-таки ся поема не тратить й нині вартости, бо польсько-руська згода була все однакова, від віків донині»⁵⁷.

 

А тимчасом у підшивці річника «Народного Слова» за 1910 р., що зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника (далі – ЛННБ; шифр: Г–1425), є два примірники числа 392-го за 23 липня, у якому вміщено розділ «ІІ. У ворожки»: один примірник – із чистими шпальтами й видруком на них поміток «Сконфісковано» на місці вилученого тексту «Нової панщини», а інший, унікальний, – зі шпальтами, на яких цей текст надруковано (лише закреслено згори донизу лінією, проведеною синім олівцем, очевидно, цензорським). Можна здогадуватися, що цей примірник зберіг сам відповідальний редактор газети Курцеба. Тож хоча в цілості поема «Нова панщина» («Польсько-руська згода») до читачів так і не потрапила, все-таки вона збереглася у чи не єдиному цензурному примірнику «Народного Слова».

 

Це єдиний відомий нам твір Курцеби в жанрі поеми. Розділ «І. Лиха спілка» становить сатиричну алегорію на польсько-українські стосунки, втілену у трагікомічній фабулі: поміщик «пан Валєнтий», розорившись, шукає порятунку в згоді й дружбі з «хлопом», «Іваном темним» (історичні алюзії на поділ Польщі між Австрією, Прусією та Росією і прагнення польської шляхти залучити українських селян до боротьби за відновлення польської державности). Водночас автор то алегорично, а то й прямо говорить про утиски польськими «панами» українських «хлопів», витіснення українців з власної землі.

 

У другому розділі цензура вилучила викривальні фрагменти про визискування українського «хлопа» в Галичині польською шляхтою та корчмарями-євреями, протиставлення «панських палат» і «хлопських курних хат»: «Тут в палатах ллються вина, / а там гнеться хлопська спина, / тут забави і балі́, / а тут тільки плач і сльози <…>» (№ 392. С. 5); «за хлопський труд кервавий / пан жиє у долі, славі», «всюди ляцьке польське право / на укра́їнській земли», по «руських селах» «замість школи коршми всюди» (№ 392. С. 6).

 

У третьому розділі зображено протистояння абсолютної більшости польських послів та жменьки українських («хлопських») у Галицькому крайовому сеймі («соймі»). Поема містить екскурси в історію Галичини крізь призму українсько-польських стосунків (скасування панщини 1848 р., надання Галичині автономії з власним сеймом за конституцією 1860–1861 рр., утворення товариства «Просвіта» у Львові 1868 р.). Поет особливо наголошував на націєтворчій діяльності «Просвіти»:

 

В людий правди не добути,

мов води з скали втиснути, –

є на сьвіті лиш одна

дуже славная ворожка,

в неї правди є ще трошка,

правду знає лиш вона. [№ 392. С. 4]

 

 

Ця «ворожка» – «книжочка <…> із “Просьвіти” / для українських людий» [№ 392. С. 6] – саме вона покликана просвітити «Івана темного»:

 

І пізнав Іван на сьвіті,

що лиш правда у «Просьвіті»,

тож книжки сьвяті забрав,

і, мов з скарбами сьвятими,

з книжочками разом тими

він між на́рід свій помчав. [№ 392. С. 7]

 

Автор проголошував мирні засоби боротьби за національне та соціальне визволення українського народу в Галичині: «Гей, братя́, ідіть до ме́ти! / Наша збруя [тут: спорядження вояка. – Є. Н., О. Н.] – не баґнети, / лиш наука і знанє <…>», хоча водночас наставляв «братів» бути готовими при потребі до збройної боротьби: «хто волі, долі жде, / той для на́роду з любови / не жахнеться муки, крови, / та й у стра́шний бій піде» [№ 394. С. 6].

 

Патетика поеми – не пошуки шляхів до мирного, цивілізованого співжиття українців, поляків та євреїв у Галичині, порозуміння, злагоди та всебічної співпраці між ними, як би мало бути в історичній перспективі, а етноцентричний порив до панування самих українців: «Не буде́ панів над нами, / але ми буде́м панами / на укра́їнських земля́х, / <…> / в славі встане Україна, / а за Сян піде́ пан Лях!» (№ 394. С. 6). Взаємна конфронтація між поляками та українцями, неспромога обох сторін дійти згоди призвели врешті до того, що внаслідок депортаційних заходів комуністичної влади «за Сян» змушені були піти ті й ті, хто з того боку, хто з другого.

 

Треба визнати: за художнім рівнем творів Курцеба належить до третьорядних письменників. А проте окремі його поезії галицькі українські композитори поклали на музику. На його слова Ярослав Лопатинський (*1871–†1936) створив солоспів «Не буду зривати тебе, білий цьвіте»⁵⁸. Автограф фрагмента пісні, датований 25.ХІ.1895, зберігається у ЛННБ (Ф. 163. Спр. 73/52. П. 28. Арк. 1–2)⁵⁹. З Я. Лопатинським Курцеба співпрацював і як перекладач для його пісень віршів з німецької мови. Львівське музичне видавництво «Торбан» випустило з нотами Лопатинського брошурки пісень:

 

на вірш Гайнриха Гайне в німецькому оригіналі та польському (Е. Кречмер) і українському (Курцеба) перекладах: Цьвіт льотосу – Kwiat lotosu – Die Lotosblume / Музика Я. Лопатинського; Przetł. E. Kretschmer, з нім[ецького] переклав М. Курцеба. Львів : Музична накладня Торбан, [1917–1920?]. 3 с. (Пісні на один голос в супроводі фортепяна; сер. І, № 4)⁶⁰;

 

на вірш «Die Nixe» Терези Кестлін (1877–1964): Русалка [«У глибі вод враз з смерком дня…»] / [з] Therese Köstlin; з нім[ецького] переклав М. Курцеба. Львів : Музична накладня Торбан, [Б. р.]. 3 с. Вид. Торбан, № 73. Пісні на один голос в супроводі фортепяна. Серія ІІ. № 2⁶¹;

 

на вірш «Einsam ruhe ich am Strand» Ельзи Нонне (1880–1955): Сам на березі лежу / сл. Else Nоnne; польс. перекл. B. Nieczajewski; укр. перекл. М. Курцеба. Львів : Музична накладня Торбан, [Б. р.]. 5 с. Вид. Торбан, № 89. Пісні на один голос в супроводі фортепяна. Серія ІІ. № 7⁶². Автограф фрагмента пісні: ЛННБ. Ф. 163. Спр. 73/52. П. 28. Арк. 15 зв.–16⁶³.

 

Вірш Курцеби «Руського краю Крале і Мати!..» (збірка «Перші цьвіти») поклав на музику о. Йосиф Кишакевич⁶⁴. На І Крайовий здвиг українського національно-патріотичного тіловиховного та руханкового товариства «Сокіл», що проходив у Львові 1911 р., Курцеба написав маршовий вірш «Заграли тамбори», музику до нього створив Ярослав Ярославенко. Слова й ноти маршу вміщено у збірці «Сьпіваник Українських Січових Стрільців» (Відень : Заходом «Артистичної Горстки». Накладом «Центральної Управи Українських Січових Стрільців», 1918. С. 48–49), а також у брошурі Я. Ярославенка «Музика до мужеських вправ: на фортепян зі словами» (Львів : Музична накладня «Торбан», [1931])⁶⁵. Окремими брошурками у Львові 1935 р. вийшли «Майські пісні» Степана Горака на вірші Курцеби «А ти по днях наруг» (ЛННБ, шифр 19416/муз.) і «Враз з летом тихеньким мотилька» (ЛННБ, шифр 19415/муз.), обидві – «на жіночий (або діточий) хор»).

 

Як свідчить підзаголовок публікації у «Ділі» 1908 р., Курцеба переклав п’ять віршів з мови їдиш під загальною назвою «Жидівський май»: Розенфельд М. Жидівський май / Моріс Розенфельд; (З жарґону перевів Микола Курцеба) // Дїло. 1908. № 109. 18/5.V. С. 1. Це були одні з перших (якщо не перші) українські переклади віршів єврейського поета Моріса (Моріца) Розенфельда (Morris Rosenfeld, *1862–†1923), який народився і до 1882 р. жив у тій частині Польщі, яка перебувала під російською окупацією, відтак емігрував до Амстердама й Лондона, а 1886 р. – до США. Дещо згодом – у грудні 1910 р., січні, травні, червні, вересні та грудні 1911 р. – його тридцять інших віршів переклав (за німецькими перекладами) Іван Франко, три з них опублікував у львівському тижневику «Неділя» (1911. № 22. 28.V; № 24. 11.VI; № 29/30. 5.VIII)⁶⁶.

 

З’являлися друком й окремі проби малої прози Курцеби. Ще в альманасі «На шляху» (1906) надруковано «Три сопівки (Оповідання)». В оповіданні «Прилюдна подяка» (Руслан. 1907. № 32. 10/23.ІІ; № 33. 11/24.ІІ) змальовано образ невдахи-початківця, віршара-декадента, автора «песимістичних писань». У «Народному Слові» 1910 р. вміщено твір «Сьвідок. (Гумореска)» (№ 308–9. 6.І), у якому дія відбувається у повітовому суді, та образок «“Шкрипція”» (на тему українсько-польських стосунків у Галичині, зокрема хрунів) (№ 446. 3.ХІІ; небавом передрукований у львівській «Свободі»: 1910. № 50. 15.ХІІ). Здогадно, Курцебі належить і біблійно-символічна новела «Местник», опублікована в «Народному Слові» (1910. № 394. 28.V. С. 4–5) під криптонімом М. К. Цю алегорію на сучасне авторові становище України побудовано на старозавітній легенді про силача Самсона, «борця за волю і долю народа ізраїльського», який повалив «два стовпи марморні» й загинув «під звалищами і руїнами» разом із численними поневолювачами-філістимлянами.

 

Кілька новелістичних мініатюр Курцеби оприлюднено в «Народному Слові» 1911 р. в рубриці «Придибашки» під криптонімом Ку-ба.

 

У сатиричній стилізації «По утечі. (Голоси львівської преси по утечі Мирослава Січинського)» (№ 586. 14.ХІ) спародійовано відгуки політичних противників української національно-демократичної періодики на втечу зі станіславівської в’язниці 10 листопада 1911 р. вбивці австрійського намісника Галичини графа Анджея Потоцького – польських часописів «Słowo Polskie», «Wiek Nowy», «Gazeta Narodowa», «Goniec», «Gazeta Wieczorna» (польською мовою), «Руслана» та москвофільських газет «Галичанинъ» (язичієм) і «Прикарпатская Русь» (кульгавою російською мовою). У пародії на заяву «Руслана» висміяно його угодовську позицію: «<…> з фактом утечі не годимося і не солідаризуємося та заявляємо, що се все інтриґа масонів з “Діла” і “Народного Слова”». На відміну від пародій на «голоси» інших часописів, під імітованою заявою «Руслана» подано зумисне перекручені прізвища буцімто підписантів – нелюбих Курцебі О. Барвінського, О. Маковея та К. Студинського: «Фарбінський, Лакомей, Студининський»⁶⁷.

 

Резонансної події Курцеба торкнувся також в оповідці «Публична опінія» (№ 587. 16.ХІ, під криптонімом Ку-ба), де зображено оказіональну реакцію міщан на «сензаційну утечу» Мирослава Січинського з тюрми.

 

Віруючий, але радикально налаштований Курцеба виражав позицію тієї частини галицької української «суспільности, якій судьба Мирослава, безперечно, лежала на серци»⁶⁸, хоча раніше, відразу після вбивства намісника, митрополит Андрей Шептицький, греко-католицьке духовенство, Русько-український Клюб парламентарний та голова УНДП Кость Левицький засудили цей атентат як вияв неприйнятного політичного терору⁶⁹. А тимчасом у духових та емоційних поривах Курцеби поєднувалися християнська побожність і національно-революційні заклики «До бою!», що відрізняло його від консервативних християнських суспільників на чолі з О. Барвінським.

 

Ще одна оповідка Курцеби «Фабрикант посад» (№ 601. 21.ХІІ, також під криптонімом Ку-ба) – це, власне, і є сатира на надвірного радника Олександра Барвінського («гофрат Фарбінський», він-таки «фабрикант посад») і на його друкований орган – газету «Руслан» (насмішкувато: «Ослан»). В оповідці глузливо стилізовано ідеологічну риторику «Руслана», яка полягала в критиці «панків з націонал-демократичного табора» та його друкованого органу – начебто «масонського “Діла”, де побіч лайки на христіянських суспільників нічого цікавого нема»⁷⁰.

 

Нагадаємо, що раніше в «Народному Слові» вже було так само обіграно прізвище Барвінського: сатиричний «Маніфест сконсолідованих хрунських рил», надрукований у квітні того-таки року, буцімто підписав «За комітет сконсолідованих хрунських рил: О. Фарбінський, голова». Це наводить на думку, що автор цього анонімного вірша, як і інших подібних непідписаних віршотворів («Кирило Шкаралупник», «Д-ру Осипови Лакомеєви в альбом», «Кир Рило»), – не хто інший, як сам редактор газети М. Курцеба. В запалі політичної боротьби та газетної полеміки з християнськими суспільниками, з одного боку, та соціалістами-радикалами – з другого, він, одначе, як прибічник національної демократії, явно переборщував і накидався з несправедливими звинуваченнями на О. Барвінського, К. Студинського та О. Маковея, котрі за тих часів – фактично, перед катаклізмами соціальних революцій – розвивали конче потрібну для української суспільности традицію вітчизняного політичного та культурного консерватизму. В цьому висміюванні непересічних діячів дивує зневажливе ставлення Курцеби до Маковея, чию маршову пісню «Ми гайдамаки!» він залюбки співав, та й, мабуть, не без її впливу творив власні маршові поезії.

 

З інших принагідних публікацій Курцеби вартими уваги є: антивоєнний есей «Війна і мир» – розмисли на тему війни й миру, їх ролі в історії та неоднозначних наслідків (Руслан. 1909. № 47. 28.ІІ/13.ІІІ; № 48. 1/14.ІІІ; Ч. 49. 3/16.ІІІ); занотована розповідь недавнього політичного арештанта про станіславівську тюрму «Жива могила» (Народне Слово. 1911. № 586. 14.ХІ), а також вдумливий допис «Вистава домашнього промислу в Коломиї : Вражіня і замітки» (Дїло. 1912. № 216. 25/12.ІХ)⁷¹.

 

Микола Курцеба – також автор трьох драматичних творів: релігійної п’єси для дітей «Сьвята Гостина : Образ сценічний в двох відслонах» (Жовква : Печатня оо. Василиян, 1906); перевидання: «Свята гостина : Сценічний образ у двох відслонах» (Jersey City : З друкарні «Свободи», 1931);

 

«Замрачений сьвіт : Образ драматичний з житя нашого народа на чотири дії» (окреме видання: Львів, 1909); перевидання: «Замрачений Сьвіт : Драма в 5-ти діях» (New York : Мінеоґрафія «Голосу Правди», 1918); «Замрачений світ : Драматичний образ із житя нашого народа на чотири дії» (Winnipeg : Книгарня Пасічняка, [1919?]);

 

«Сьвідки : Жарт сценічний на І дію» (Рава Руська, 1909); перевидання: «Сьвідки : Жарт сценічний на одну дію» (Едмонтон : Головний склад в «Книгарни Новин», 1918); «Сьвідки : Сценічний жарт на одну дію» (New York : Накл. Видавництва Української Друкарні, 1919); «Свідки: Жарт на 1 дію» (Львів : Вид. Книгарні НТШ, 1923); «Свідки : Жарт на 1 дію» (New York : Січовий базар, [1920?])⁷².

 

Степан Хороб, класифікуючи п’єси українських емігрантів в Америці (насправді Курцеба, як знаємо, на американський континент не емігрував, його драми перевидавали у США та Канаді вже посмертно), залічив Курцебиних «Свідків» до «побутових і моралізаторських» п’єс, а «Затьмарений світ» (точніше «Замрачений сьвіт») – до п’єс «про нове життя»⁷³.

 

Теофіль Коструба в огляді української «католицької літератури» 1918–1938 рр. потрактував М. Курцебу як її попередника, зауваживши, що в «передвоєнних часах»

«не тільки окремі [католицькі. – Є. Н., О. Н.] письменники, як, нпр., найвизначніший із них Т. Бордуляк, та дальші М. Курцеба, І. Заверуха, П. Штокалко й і., що писали принагідно, але навіть пресові органи католиків “Руський Сіон”, “Руслан” і ін. – це були з погляду цілости української передвоєнної літератури лише мовби куріозні острівці на загальному народовецько-радикальному фоні, безпосередньо або бодай посередньо чужому релігії»⁷⁴.

 

Передруки віршів та п’єс Курцеби в 1915-му – 1930-х роках свідчили про інтерес до них галицьких українців та українських емігрантів у Північній Америці. В Наддніпрянській Україні передруки його віршів з’являлися за часів Української Революції, натомість більшовицька влада унеможливила перевидавання його творчости, яка за духом є національно-релігійною та національно-радикальною, бойовою.

 

За мотивами поеми «Енеїда» Котляревського Курцеба створив лібрето «комічної опери на три дії» «Еней на мандрівці» (збереглася в рукопису⁷⁵). На титульній сторінці зазначено: «Слова: Миколи Курцеби. Музика: Д^ра Ярослава Лопатинського. (І. вистава: 6 червня 1912 р. в Чернівцях.)»⁷⁶. Серед акторів цієї заповідженої вистави Руського народного театру, директором і режисером якого тоді був Йосиф Стадник, – відомі сценічні митці Василь Коссак (Еней), Фільомена Лопатинська (Еолова дружина Енарета, Дідона, Лявінія; потім їх грала Катерина Рубчакова), Іван Рубчак (Еол, Харес, Лятін), Лесь Курбас (Нептун)⁷⁷.

 

З нагоди прем’єри, яка, за його інформацією, відбулася в Чернівцях 4 квітня 1912 р., Курцеба виступив з пояснювальною статтею «Нова українська опера» (Недїля. 1912. № 24. 23.VI. С. 3–4). У ній засвідчив, що він «автор лібрета сеї опери»⁷⁸. Під час «короткого побуту» влітку 1907 р. в містечку Гологорах (тепер село Золочівського району Львівської обл.) Курцеба познайомився з тамтешнім лікарем, доктором медицини Ярославом Лопатинським⁷⁹. За спільним задумом вони тоді-таки створили першу редакцію твору – «оперету зі співами, хорами і т. д., переплітану прозою». Після невдалої спроби 1909 р. поставити її у віденському Карлтеатрі (Carltheater) з лібрето німецькою мовою Лопатинський вирішив переробити оперету на комічну оперу, щоб вона могла йти на сцені театру «Руської Бесіди». Курцеба «змінив цілий текст лібрета, прозу заступив речітативами, а первісний текст дуетів, куплєтів, хорів і т. д., писаний побіжно», вигладив і доповнив. «Ся радикальна перерібка тексту і відповідної до нього музики тривала близько два роки» й була завершена «сього року», тобто 1912-го⁸⁰. Про те, що «наш театр саме тепер приготовляє сю річ», повідомив Ярослав Вінцковський (нагадаємо, композитор і диригент, знаний під псевдонімом Ярославенко) вже на самому початку 1912 р.⁸¹ Лібрето опери складається з трьох дій: перша – «На острові Еоля», друга – «Еней з троянцями в Картаґені», третя – «В гостині у Лятіна та заложенє Риму»^⁸².

 

Порівнявши лібрето з текстом «Енеїди» Котляревського, Майя Гарбузюк спостерегла, що «діялоги Енея, троянців та Нептуна <…> М. Курцеба написав самостійно на основі кількох віршів поеми – із прямим цитуванням двох фраз, що їх подано жирним шрифтом»⁸³.

 

Про підготування «віддавна» «нової вистави» «Еней на мандрівці» та її «премієру <…> на найблизші дні» у Львові театр «Руської Бесіди» повідомляв у квітні 1913 р.⁸⁴ До показу оперу анонсовано на 22 і 23 квітня 1913 р. у Львові⁸⁵. Однак через те, що директор Йосиф Стадник раптово подав у відставку і виділ «Руської Бесіди» прийняв її, перебравши на себе 22 квітня управу театром, львівська прем’єра не відбулася – її замінено іншими спектаклями⁸⁶.

 

За спогадами Стефана Чарнецького, над підготуванням уже під його режисурою «опери Ярослава Лопатинського (лібрето М. Курцеби) п. н. “Еней на мандрівці”» «гурт» Львівського руського театру працював у Радехові⁸⁷, де гастролював од 17 липня до 3 серпня 1913 р.⁸⁸ Відтак театр ставив «комічно-ліричну оперу» «Еней на мандрівці» Я. Лопатинського, із зазначенням «лібретто  М и к о л и  К у р ц е б и», як театральну «новість» (новинку) в Сокалі 16 і 18 вересня 1913 р. в залі польського товариства «Sokół»⁸⁹. Про те, що «в Сокалі театр вивів уперше», зокрема, оперу «Еней на мандрівці», згадав також її режисер С. Чарнецький⁹⁰.

 

Хоча текст лібрето й ноти опери не були опубліковані, цей твір, якщо порівнювати з виданими й не раз перевиданими оригінальними п’єсами Курцеби, мав найбільший театральний успіх. За відомостями Майї Гарбузюк, «вистава протрималась у репертуарі театру щонайменше сезон 1912/1913 рр.; пройшла на сцені 30 разів; була показана у концертному варіянті під час гастролей колективу у Кракові»⁹¹. А другого півріччя 1915 р. актор і режисер Василь Коссак, виконавець титульної ролі, поновив «Енея на мандрівці» в Українському Людовому Театрі, зорганізованому ним у Львові в липні 1915 р., вже після звільнення міста від російсько-імперської окупації⁹².

 

 

Іван Франко в рецепції Миколи Курцеби

 

Катря Гриневичева 1926 р. згадувала, що вела «книжку, де збирала відзиви письменників та композиторів того часу», й І. Франко вписав до неї «вірш із мотто літописця “Жени роускія розплакашася…”». Однак «книжку сю з цінними автоґрафами, де були ще два недруковані оповідання В. Стефаника, визичив» у неї її «принагідний гість, пок. Микола Курцеба на одну тілько днину, та при несподіваній зміні ним мешкання книжка» запропастилася⁹³. Ішлося про Франків вірш «Де не лилися ви в нашій бувальщині…» – шостий у циклі «На старі теми» зі збірки «Semper tiro» (1906), де його надруковано з епіграфом: «Жены роусськіѧ въсплакаша сѧ» [т. 3, с. 153]. Уперше вірш опубліковано під назвою «Жены роускіѧ восплакашася…» в «Літературно-Науковому Вістнику» (1902. Т. 18. Кн. 5).

 

Алегорично-сатирична поема «Нова панщина» («Польсько-руська згода») лежить у силовому полі поетичної рецепції Франкової поеми-казки «Лис Микита». Курцебин твір складено тим самим віршовим розміром (4-стоповим хореєм) і тою самою шестирядковою строфою (секстиною) з такою ж схемою римування (AAbCCb), що й Франкового «Лиса Микиту», – поза сумнівом, під його сміхотворчим та версифікаційним впливом:

 

А пан каже: «Бог зі мною,

таж, Іване, я з тобою

не розлучуся увік,

бо з тобою нам, небоже,

і приємно, мило, гоже,

бо ти добрий чоловік»⁹⁴.

 

В останньому, четвертому, розділі «Ми не дамось», де домінує героїчний пафос, відлунюють ремінісценції з Франкового «Гімну» («Вічний революцйонер») (збірка «З вершин і низин», 1887, 2-ге вид. 1893; антологія «Акорди», 1903). Одна з ремінісценцій – семантична та версифікаційна: «З курних хат <…> пливуть да́тки грошеві́» на «ліпшу долю у борбі»⁹⁵ – у Франка: «добувати, / Хоч синам, як не собі, / Кращу долю в боротьбі» [т. 1, с. 24]; друга – інтонаційна та версифікаційна, з ужитком в обох поетів пірихія – заміни хореїчних стоп стопами з двох ненаголошених складів: «Вже минулись раз тирани, / вже скрушились раз кайдани»⁹⁶ – у Франка: «Розвалилась зла руїна, / Покотилася лавина» [т. 1, с. 24].

 

У творах «По утечі» та «Фабрикант посад» (обидва 1911) привертає увагу віддалений частковий перегук з одною художньою деталлю Франкової сміхотворчости. В ранньому вірші «Згідливість», написаному 1876 р., молодий поет, висміюючи марні заклики галицьких українських проводирів до згоди, сатирично змалював наймолодшого з трьох братів Барвінських – Володимира під глузливим суголосним ім’ям Глоджимір(к)а Фарбінського:

 

<...> славний Глоджимір Фарбінський був сей час

Готов рутенським всім стовпам подати руки

І бесіду уже приладив для принуки. [т. 3, с. 333]

 

Серед «щонайзнатніших всіх» греко-католицьких ієрархів, москвофілів та народовців, які зібрались у Львові на заклик Безумовича (Івана Наумовича) «До згоди, Русь, до згоди!», був «і Глоджимірко там Фарбінський» [т. 3, с. 334]. Ім’я обіграно від українського дієслова глодати (відмінюється: глоджу/гложу, глоджеш/гложеш, глодже/гложе, глоджуть/гложуть, глоджи/гложи) – гризти, обгризати⁹⁷. Звідси антропонімічний неологізм Глоджимір означає Той, хто глодже (гризе, обгризає) мир, тобто людей. Правдоподібним, але менш імовірним є обігравання від польського дієслова głodzić – морити голодом (у цьому випадку означало б: Той, хто морить голодом мир, тобто людей).

 

Через тридцять п’ять років так само переінакшив прізвище Олександра Барвінського (Фарбінський) Курцеба, проте невідомо, чи самостійно, чи під впливом Франкового вірша, бо той уперше був опублікований щойно у збірці «Із літ моєї молодости» (Львів, 1914) у складі сатиричного триптиху «А. Діяльність. Б. Патріотизм. В. Згідливість», тобто через два з лишком роки після появи друком «Фабриканта посад». Звичайно, таке саме обігравання прізвища Барвінського могло спасти Курцебі на гадку незалежно від Франка, хоча не відкидатимемо того, що Курцеба міг ознайомитися з його віршем «Згідливість» за якимось списком.

 

У «Народному Слові» за редакції Курцеби подибуємо матеріали, дотичні до Івана Франка. Передруковано уривок «Великдень по скасованю панщини. (Із поеми Івана Франка: “Панські жарти”)» – від рядків «Великдень! Боже мій великий! / Ще як сьвіт сьвітом – не було» до слів: «Ваш син свобідний вже умре!», тобто на волі (1910. № 357. 30.IV).

 

У докладному повідомленні «І знов ювилей!» (1910. № 346. 5. V, підпис: В. Р.) у викладі змісту «патріотичної промови» філолога Івана Брика на відзначенні 10-ї річниці львівської філії товариства «Просвіта» зацитовано завершальний уривок із Франкового віршотвору «Великі роковини» (від слів «нині инші війни» до кінця).

 

В іншій розлогій інформативній статті наголошено на тому, що новозаснований у Станіславові перший постійний український театр дав у неділю 12 лютого 1911 р. першу виставу – «Наталку Полтавку» Котляревського, яку «попередив <…> незвичайно гарний прольоґ» Франка «Великі роковини» – як відзначив дописувач, «річ така, з якою вартувало би запізнатися всякому українцеви»⁹⁸. У повідомленні зацитовано – з актуальними поясненнями дописувача, захованого під псевдонімом Протис Домонтар, – понад шість десятків рядків із поменника «Великі роковини»⁹⁹, написаного як пролог іще до ювілейної вистави «Наталки Полтавки» у львівському театрі «Руської Бесіди» 1898 р. «в пам’ять столітніх відродин українсько-руської народности», ознаменованих першодруком «Енеїди» Котляревського¹⁰⁰.

 

У матеріалі «Анна Русинка, королева Франції і ґрафиня Валюа» подано «коротенький зміст» однойменної «цікавої книжочки» – розвідки французького історика Амедея де Ке де Сент-Емура у Франковому перекладі з оригіналу. Насамкінець стислого викладу, автора якого не вказано, газета радила читачам придбати недорогу книжечку, видану у Львові накладом Українсько-руської Видавничої Спілки наприкінці 1909 р.¹⁰¹

 

Варто згадати й те, що в редагованому ним «Народному Слові» Курцеба опублікував деякі тексти Франкового сина Петра: подорожну замітку «На лещетах довкола Львова» (1910. № 451. 15.ІІ. С. 6–7) – опис лижної (лещета – лижі) прогулянки, яку він здійснив у неділю 4 грудня 1909 р.; його переклад гумористичного оповідання Антона Чехова «Беззаконие»: Незаконність / Антін П. Чехов; Переклав Петро Франко (1911. № 590. 23.ХІ. С. 2–6). Правдоподібно, Петрові Франкові належать також переклади, підписані криптонімом П. Ф., окремих творів російського прозаїка Івана Федоровича Горбунова (*1831–†1896) – сцен із народного побуту «Затмение солнца» і «Воздухоплаватель»: Горбунов І. Ф. Затьмінє сонця. (Сцена з московського місточка) / Переклав П. Ф. (1910. № 364. 19.V. С. 5); Горбунов І. Ф. Воздухоплавець. (Сцена) / Переклав П. Ф. (1910. № 365. 21.V. С. 8).

 

 

Відгуки М. Курцеби на постави «Украденого щастя»

 

До 40-річчя літературної та громадської діяльности Івана Франка народний театр «Руської Бесіди» під дирекцією Й. Стадника показав у Львові 31 березня 1913 р. на сцені єврейського товариства «Яд Харузім» («Jad Charuzim», тепер будинок на вул. Шолом-Алейхема, 11) драму «Украдене щастя»¹⁰². На цю виставу львівська газета «Нове Слово» надрукувала гострокритичну рецензію «З театральної салі» за підписом Ку=ба¹⁰³. З криптоніма можна здогадуватися, що автор рецензії – Курцеба (саме його й подає як автора Ірина Волицька, щоправда, без будь-яких аргументів¹⁰⁴). Натомість Роман Горак, покликаючись на розповідь (не уточнено – письмову чи усну) акторки Стефанії Стадник (*1912–†1983), доньки акторів Йосифа і Софії Стадників, зауважив, наче з огляду на криптонім («Якщо вставити після букви “у” букву “р”, а в кінці додати букву “с”, то й виходило “Курбас”»)

«всі й подумали, що рецензія написана не без участі Леся Курбаса або з його згоди. В цьому свято був переконаний Йосиф Стадник, його дружина і багато членів колективу, що були на боці Йосифа Стадника»¹⁰⁵.

 

А тимчасом низка раніших публікацій під криптонімом Ку-ба в газеті «Народне Слово» 1909-го і 1911 р., яку редагував тоді Курцеба, доводить, що цей криптонім належить таки йому і що Лесь Курбас до цього криптоніма не має жодного стосунку.

 

З приводу своєї нещадної рецензії автор виправдовувався, що

«волів би збути мовчанкою ювилейну виставу найкрасшої української драми – Франка “Украдене щастє”, аби не каламутити краси симпатиї цілого народа до нашого найбільшого письменника, принайменше в ювилейнім році»,

але змушений це зробити,

«бо те, що діялося в понеділок в нашім театрі – се не пошана ґенія-поета і його штуки, се не торжество, присвячене його Імени, але профанация поета і штуки, провокация суспільности, наче навмисне зааранжована під покривкою пошани ювилею письменника».

 

Рецензент твердив, що «досі не забирав слова в справі нашого театру і його вистав у Львові», аби не видавалося, що має намір пошкодити театрові фінансово, але далі не може мовчати, коли

«управа театру вже два тижні <…> виставляє штуки з каригідним недбальством <…>, коли відважилася ради “зробленя каси” надужити ювилею нашого найбільшого письменника і виставити його штуку просто скандально».

 

Конкретно рецензент закинув дирекції насамперед значне перенесення початку спектаклю – «о годину пізнійше, аби вивести публику з рівноваги», а також невідповідні декорації до вистави:

«Обстанова першої і другої дії (селянська хата) була карикатурою селянської хати. Коло подертих стін стояла етажерка, плетені крісла і політерований [полірований. – Є. Н., О. Н.] стіл. Се мала бути бойківська хижа!».

 

Жорсткої критики зазнала гра акторів, за виїмком Леся Курбаса й Василя Юрчака:

«Артисти грали так, як аматори-дилєтанти з тою ріжницею, що не вміли роль і інтерпретациї віддали на судьбу суфлєрки. З виїмком п. Курбаса (жандарм) і п. Юрчака (Микола), котрі приложилися до виведеня своїх ролей, решта роль була обсаджена так [доручена таким акторам. – Є. Н., О. Н.], аби скомпромітувати себе і штуку».

 

Висновок рецензента був нищівний:

«<…> треба бути цинічно безличним, аби відважитися на таку виставу драми, яку виведено для… пошанованя ювилею Франка. На самій виставі сказав до мене один радник, визначнійший діяч і патріот: “Красше замкнути такий театр, як осмішувати себе, хоть би перед самим собою”».

 

Урешті рецензент визнав йому «повну рацию» і закли́кав «Руську Бесіду» «рішучо зробити з театром лад»¹⁰⁶.

 

У відповіді, датованій 2 квітня 1913 р., на цю рецензію Йосиф Стадник побіч загальних міркувань висловив «кілька дрібних спростовань на закиди театрального справоздавця щодо самої вистави “Украденого щастя”». Спектакль почався не на годину пізніше, «лише так, як звичайно: о годині 7:30 орхестра почала грати, а вистава почалася точно о 8-мій». «Півгодинне припізненє» мотивував тим, що, як його запевняв театральний референт «Руської Бесіди» С. Чарнецький, на виставу «мав прибути Високоповажаний Автор» – Іван Франко, тож його чекали до початку 8-ї, проте він не прибув¹⁰⁷. Далі Й. Стадник твердив, що у виставу «Украдене щастя»

«вложила управа театру усе, що під теперішню пору можливе, а обсада роль [добір виконавців. – Є. Н., О. Н.] була переведена після строгого почутя совісти та глубокого переконаня режісериї. Впевняти про з розмислом хибне переведенє обсади д. Справоздавець не має найменшої підстави»¹⁰⁸.

 

На цю поставу «Украденого щастя» з’явилася в «Ділі» також негативна рецензія Івана Левицького, тодішнього львівського вчителя, скрипаля, композитора і хорового диригента¹⁰⁹.

 

Ці та інші вкрай неприхильні рецензії у «Новому Слові» та «Ділі» на вистави театру під дирекцією Й. Стадника спричинилися до того, що той, як уже сказано, подав у відставку. 22 квітня 1913 р. управу Руського народного театру перебрав на себе виділ товариства «Руська Бесіда»¹¹⁰, а 7 травня «Нове Слово» сповістило, що «Руська Бесіда» як «власник нашого театру» призначила його директором підприємця Романа Сірецького, а художнім керманичем (режисером) – С. Чарнецького¹¹¹. До нової управи театру ввійшли також «редактор “Нового Слова” Микола Курцеба», капельмайстер Михайло Коссак і секретар Савицький¹¹².

 

Від 7 червня до 15 липня 1913 р. львівський театр «Руської Бесіди» під новою дирекцією Р. Сірецького та режисурою С. Чарнецького гастролював у м. Камінці Струмиловій (тепер Кам’янка-Бузька, райцентр Львівської обл.). У непідписаній загалом прихильній статті-рецензії на ці гастролі Курцеба (його ім’я та прізвище розкрив С. Чарнецький: «Був на першій виставі [драми російського письменника Владимира Трахтенберга (*1860–†1914) “Відьма”. – Є. Н., О. Н.] пок. Микола Курцеба й подав звіт у деяких львівських газетах <…>»¹¹³) мимохідь зауважив, що

«деякі штуки пішли таки  д о в о л і   с л а б о,  між иншими також “Украдене щастє” Франка, яке піддержував своєю  ч а р у ю ч о ю  грою майже одинокий  п.  Ю р ч а к,  що ніколи зле не грає»¹¹⁴.

 

А про прем’єру «Відьми» Трахтенберга, «прегарної і глибоко психольоґічної драми», якій він приділив найбільше уваги, переповівши її фабулу й зміст, Курцеба з пієтетом відзначив:

«Новість сю на нашій сцені відограно так солідно, а попри те з таким зрозумінєм, відчутєм і артизмом, що вистави сеї ми не повстидали би ся і перед найвибагливійшими видцями сьвітового театру»¹¹⁵.

 

Похваливши насамперед досвідчених акторів Катерину Рубчакову та Василя Юрчака, Курцеба гру Леся Курбаса оцінив неоднозначно:

«В ролі Прорубова виступив п.  К у р б а с  і сотворив зовсім влучний тип молодого письменника-ідеаліста, що других виривав з житєвого багна, а сам, попавшись туди, не вміє собі знайти чесного виходу, бо науки, правди і чесноти не зачинав від себе… Зазначити, одначе, треба, що доки роля п. Курбаса вимагала верви [пориву, натхнення. – Є. Н., О. Н.] і темпераменту, він грав прямо знаменито, коли ж при кінци (в хвили, коли його беруть на “сповідь”) треба було віддати психольоґію внутрішної боротьби із самим собою, гра п. Курбаса стала значно слабшою, хоч і не псувала цілости»¹¹⁶.

 

Курцеба опублікував також окрему схвальну рецензію на прем’єру «Відьми» (у львівському журналі «Ілюстрована Україна»), для чого, за його словами, він, «котрого доля театру як журналіста, обходить спеціяльно, вибрався дня 24 червня нарочно до Камінки Струмілової, де того дня наш театр виставляв премієру штуки Трахтенберґа “Відьма”»¹¹⁷. На цю публікацію покликався Чарнецький у примітці до свого нарису: «Звідомлення і знимки з цієї вистави поміщені пок. Миколою Курцебою в тогочасному виданні “Ілюстрована Україна”»¹¹⁸. В цій рецензії Курцеба «з найвисшим признанєм» заявив:

«Так основно підготовленої штуки, виведеної так гладко і справно, як я се бачив на премієрі “Відьми”, не доводилося мені бачити ні раз за п’ять послідних років у нашім театрі»¹¹⁹.

 

Тож із рецензій Курцеби впадає у вічі різкий контраст між тодішніми сценічними показами «Відьми» та «Украденого щастя». Однак рецензії не дають відповіді на запитання, чим зумовлено театральний успіх «Відьми» в інсценізації Чарнецького й невдачу «Украденого щастя» у поставі Стадника, а пізніше Чарнецького: чи самою грою акторів, чи й режисурою, а чи різним інтересом до п’єс як акторів, так і глядачів?

 

Ці дві рецензії, у яких Курцеба підтримав нову управу Львівського народного театру «Руської Бесіди» на противагу старій (притому в першій з рецензій уміщено новий критичний відгук на виставу «Украдене щастя», показану вже в Камінці Струмиловій), опосередковано засвідчують, що Курцеба був автором негативної рецензії на ювілейну прем’єру «Украденого щастя» у Львові, підписаної криптонімом Ку=ба.

 

Різнобічний літератор і громадський діяч Микола Курцеба залишив певний слід в українській культурі та історії, зробив свій, дотепер актуальний, внесок у національно-культурний поступ, збереження традиційних християнських вартощів і боротьбу за національне визволення українського народу. Сподіваємося, що зібрані відомості слугуватимуть основою для дальших пошуків фактів із його подвижницького життя та самобутньої творчости.

 

Управа театру 1913 р. Зліва направо: сидять – Степан Чарнецький, Роман Сірецький, редактор “Нового слова” Микола Курцеба; стоять – Савицький (секретар), Михайло Коссак (капельмейстер).
(з видання: Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині : Нариси, статті, матеріали, світлини. – Львів: Літопис, 2014)

 

 

___________________________________

¹ Гарбузюк Майя. Початок професійної акторської діяльності Леся Курбаса: до проблеми датування // Просценіум. 2012. № 1/3. С. 3–10. Також див.: URL: http://old.kultart.lnu.edu.ua/Proscaenium/2012_1-3_32-34/Harbusyuk.pdf. Дата звернення: 09.03.2020.

² П’ядик Ю. Курцеба Микола // Українська поезія кінця ХІХ – середини ХХ ст. : Бібліографія; Антологія / укладач Ю. В. П’ядик; упоряд.-ред. І. Г. П’ядик-Халявка, Н. Г. Дашкіна. Київ, 2015. Т. 4 : Кр–Мак. С. 303–305.

³ Спогади про Марка Каганця Ілька Максиміва, дворазового війта с. Коропця після загибелі М. Каганця // Ясний Каганець України : Збірник матеріалів та творів про Марка Каганця, присвячений 100-річчю з дня його загибелі / упоряд. Олег Полянський, Володимир Максимів. Львів : ПАІС, 2008. С. 45–46.

⁴ Дроздовська О. Вісти з Запорожа // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. : Історико-бібліографічне дослідження. Львів, 2011. Т. 3 : 1906–1910 рр. С. 345, 346.

⁵ Дроздовська О. Народне Слово // Там само. С. 168.

⁶ Курцеба М. Заява // Дїло. 1913. № 217. 30/17.ІХ. С. 7.

⁷ Див. про нього та його родину: Філь Ярослава. Спомин про Марію Полохайло-Коритко // Філь Ярослава. Оглянувшись у минуле. Варшава : Український Архів, 2003. С. 229–232.

⁸ Собачий куток // Руслан. 1911. № 100. 9.V/26.IV. С. 3.

⁹ Хома Іван. Діяльність Євгена Коновальця в товариствах «Сокіл» та «Просвіта» в 1909–1913 рр. // Evropský filozofický a historický diskurz. Praha, 2018. Svazek 4. 4. vydání. С. 20. Інформацію подано (мабуть, із помилкою: «Михайло» замість «Микола») за джерелом: Центральний державний історичний архів України, м. Львів. Ф. 348. Оп. 1. Спр. 2618. Арк. 3–4.

¹⁰ Курцеба М. З наших гір. Дора / М. Курцеба // Дїло. 1914. № 150. 9. VII. С. 6.

¹¹ Савка М. Писанка // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. 2014. Т. 4 : 1911–1916 рр. С. 106.

¹² Лаба В. Історія містечка Янова від найдавніших часів до 1939 року (та штрихи до історії села Лелехівка). Львів, 2000. С. 18.

¹³ Єфремов С. До історії «Галицької Руїни» 1914–1915 рр. (В жандармському освітленні) // Україна. 1924. Кн. 4. С. 137.

¹⁴ Габор В. Нове Слово = Neues Wort // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. Т. 4. С. 185.

¹⁵ Див.: Патер Іван. Лонгин Цегельський // Західно-українська народна республіка. 1918–1923. Уряди. Постаті / упоряд.: Микола Литвин, Іван Патер, Ігор Соляр. Львів, 2009. С. 307–322.

¹⁶ Соцїялістичний з’їзд в Копенгазї // Народне Слово. 1910. № 412. 8.ІХ. С. 8–9.

¹⁷ Серед редакторів газети не числився, див.: Габор В. Нове Слово = Neues Wort. С. 185–189.

¹⁸ Єфремов С. До історії «Галицької Руїни» 1914–1915 рр. С. 143.

¹⁹ Лавров Ю. П. Початки діяльності Союзу Визволення України // Український історичний журнал. 1998. № 4. С. 30–32.

²⁰ Див. документ: Єфремов С. До історії «Галицької Руїни» 1914–1915 рр. С. 140; переказ дослідника: Лавров Ю. П. Початки діяльності Союзу Визволення України // Український історичний журнал. 1998. № 5. С. 4.

²¹ На Сибір // Свобода. Джерзи Сіти, 1915. № 94. 12.VIII. С. 3.

²² За австрійських та польських часів тут містилися Гродський міський і Гродський заміський (підміський, повітовий) кримінальні суди. Тепер вул. Городоцька, 26, будинок Львівського державного університету внутрішніх справ.

²³ Станиславів // Свобода. Джерзи Сіти, 1915. № 94. 12.VIII. С. 4.

²⁴ Там само. С. 4–5.

²⁵ Там само. С. 5.

²⁶ Малицька Константина. На хвилях світової війни // Виховниця поколінь Константина Малицька: громадська діячка, педагог і письменниця. Торонто : Накладом Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, 1965. С. 58.

²⁷ Там само. С. 58–60. Перелік 13 львівських засланців див.: Там само. С. 59.

²⁸ Охримович Володимир. Зі Львова до Ангару (Спомини) // Серед бурі : Літературний збірник. Львів : Коштом Товариства «Просьвіта», 1919. С. 75.

²⁹ Там само. С. 75–78.

³⁰ Вісти про українських засланцїв в Росії // Свобода. Джерзи Сіти, 1915. № 142. 2.ХІІ. С. 2; передрук: Вісти про українських засланцїв в Росії // Канадийский Русин. Вінніпег. № 51. 15.ХІІ. С. 2.

³¹ Охримович Володимир. Зі Львова до Ангару (Спомини). С. 81.

³² Малицька Константина. На хвилях світової війни. С. 61–62.

³³ Там само. С. 63.

³⁴ Охримович Володимир. Зі Львова до Ангару (Спомини). С. 82–84.

³⁵ Вірш під назвою «Гайдамацька пісня» на мелодію якоїсь волоської (румунської або молдовської) пісні О. Маковей створив 2 грудня 1901 р. під час сецесії (виходу) студентів-українців з Львівського університету. З музикою Я. Ярославенка (справжнє прізвище: Вінцковський; *1880–†1958), скомпонованою на основі мелодії Маковея, маршову пісню для чоловічого хору «Ми гайдамаки!» опубліковано 1907 р. у львівському видавництві «Торбан» під № 43, а також під № 44, а в обробці для фортеп’яно Осипа Залеського – у шостому випуску серії «Ліра» цього ж видавництва [Погребенник Федір. «Гайдамацька пісня» («Ми гайдамаки!») // Погребенник Федір. Наша дума, наша пісня : Нариси-дослідження. Київ : Музична Україна, 1991. С. 80–87]. Простежуючи рецепцію пісні в 1900–1920-х роках, дослідник не навів цікавих прикладів, описаних у спогадах К. Малицької та В. Охримовича.

³⁶ Охримович Володимир. Зі Львова до Ангару (Спомини). С. 89.

³⁷ Малицька Константина. На хвилях світової війни. С. 64, 67.

³⁸ Там само. С. 64.

³⁹ Вісти про українських засланцїв в Росії // Свобода. Джерзи Сіти, 1915. № 142. 2.ХІІ. С. 2; передрук: Вісти про українських засланцїв в Росії // Канадийский Русин. Вінніпег. № 51. 15.ХІІ. С. 2. Також див.: Де проживають тепер вивезені українці? // Свобода. Джерзи Сіти, 1915. № 143. 4.ХІІ. С. 5; лист О. Неділки до В. Лотоцького від 1 січня 1916 р., с. Ярки на Ангарі: Лист із Сибіри // Там само. 1916. № 33. 16.ІІІ. С. 3.

⁴⁰ Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). Київ, 2004. С. 54.

⁴¹ Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року : Документи і матеріали / упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 2003. С. 742–743. № 411.

⁴² Малицька Константина. На хвилях світової війни. С. 72.

⁴³ Див.: Там само.

⁴⁴ Чарнецький С. Моя мандрівка з Мельпоменою (Спогади) // Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині : Нариси, статті, матеріали, світлини / Ідея вид., вст. слово: Богдан Козак; наук. ред., комент.: Ростислав Пилипчук; упорядкування: Богдан Козак, Роман Лаврентій, Ростислав Пилипчук. Львів : Літопис, 2014. С. 356.

⁴⁵ Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині // Там само. С. 126.

⁴⁶ Хоткевич Гн. Кость Курилло. По дорозі. Микола Курцеба. Перші цьвіти // Літературно-Науковий Вістник. 1908. Т. 41. Кн. 3. С. 650.

⁴⁷ Див.: Шематизм Українських греко-католицьких сьвященників під юрисдикцією Адміністратора дієцезального о. Петра Понятишина // Ілюстрований калєндар Сирітського Дому на рік звичайний 1921. С. 218.

⁴⁸ Хоткевич Гн. Кость Курилло. По дорозі. Микола Курцеба. Перші цьвіти. С. 650.

⁴⁹ Кир Рило, написав Немаковей, фотоґрафію прислав Струсьманчук // Народне Слово. 1911. № 508. 6.V. С. 9–10.

⁵⁰ Собачий куток // Руслан. 1911. № 100. 9.V/26.IV. С. 3.

⁵¹ Про цю публікацію див.: Бартко Олександра. Художньо-естетична концепція журналу «Бжола» в контексті зародження української модерністської критики // Слово і Час. 2008. № 11. С. 10–11.

⁵² Підгірянка Марійка. Хто ти, хлопче? // Підгірянка Марійка. Для Вкраїни вірно жиймо : Твори / упорядкування і прим. Василя Левицького. Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2009. С. 81.

⁵³ Передрук: Курцеба М. «Scherzo» («Зашуміла калинонька…») // Українська поезія кінця ХІХ – середини ХХ ст. / укладач Ю. В. П’ядик. Т. 4. С. 304–305.

⁵⁴ Путівник по фондах відділу рукописів Інституту літератури / заг. ред. Г. М. Бурлаки. Київ : ІЛ ; Видавничий центр «Спадщина», 1999. С. 601.

⁵⁵ [Курцеба М.] Нова панщина. Історія гнобленя руського народа ляцькою шляхтою – стара як сьвіт / написав Микола Кропива // Народне Слово. 1910. № 391. 21.VII. С. 3–7; № 392. 23.VII. С. 4–7; № 393. 26.VII. С. 5–7; № 394. 28.VII. С. 5–6.

⁵⁶ Курцеба М. Польсько-руська згода / Микола Курцеба // Товариш. 1914. № 4. 28.ІІ. С. 60–63.

⁵⁷ Там само. С. 60.

⁵⁸ Василик Світлана. Ярослав Лопатинський: реконструкція біографії на архівних джерелах // Студії мистецтвознавчі: Театр. Музика. Кіно. Київ, 2014. № 1. С. 123. Щоправда, рік 1895-й у датуванні викликає сумнів: якщо вже тоді Курцеба писав вірші, принаймні один з яких був покладений на музику, то чому не публікував їх? Можливо, все-таки і вірш, і музика до нього були створені пізніше? То більше, що, за словами Курцеби, він познайомився з Я. Лопатинським щойно влітку 1907 р. (Курцеба М. Нова українська опера // Неділя. 1912. № 24. 23.VI. С. 3).

⁵⁹ Косаняк Наталія. Із композиторської творчості Ярослава Лопатинського: рукописи та першодруки із фондів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. 2017. Вип. 9 (25). С. 620. № 50.

⁶⁰ Див.: Українські нотні видання у фонді Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка (1864–1923 рр.) : Друкований каталог / укладачі: В. М. Созонова, Н. В. Лубенська. Харків, 2012. С. 140, № 564. За іншим джерелом: Вид. Торбан, № 59, [1908] (Косаняк Наталія. Із композиторської творчості Ярослава Лопатинського. С. 625. № 101).

⁶¹ Там само. С. 623. № 79.

⁶² Там само. С. 623. № 81.

⁶³ Там само. С. 623. № 80.

⁶⁴ Матійчин Ірина. Актуалізація духовнопісенної творчості як вияв суспільно-історичної свідомості українців Галичини кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. // Молодь і ринок : Щомісячний наук.-пед. журнал. 2014. № 12. С. 76. Передрук: «Вкраїнського краю Крале і мати…» // Молитва небо здіймає вгору : Антологія української християнської віршованої молитви ХІХ – початку ХХІ століть / упорядкування Ганни Баран. Тернопіль, 2011 [вірш приписано авторові музики Й. Кишакевичу].

⁶⁵ Передрук тексту вірша також див.: Курцеба М. Заграли тамбори // Лаба Василь. Творець українських маршів Ярослав Ярославенко: життєвий та творчий шлях. Львів, 2000. С. 25–26; Те саме // Співоче поле України : Музичні твори, вокальні / упоряд. Б. А. Артищук. Київ : Молодь, 2004; Те саме // Співаник українських січових стрільців / літ. ред. А.-М. Волосацька. Львів : Манускрипт-Львів, 2014.

⁶⁶ Див.: Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ : Наукова думка, 2008. Т. 52: Оригінальні та перекладні поетичні твори. С. 699–726 (тексти), 981–988 (коментар). Упорядник цих перекладів та автор коментарів до них – Микола Бондар.

⁶⁷ [Курцеба М.] По утечі. (Голоси львівської преси по утечі Мирослава Сїчинського) / Ку-ба // Народне Слово. 1911. № 586. 14.ХІ. С. 9.

⁶⁸ Утеча Мирослава Сїчинського зі станїславівської тюрми на «Дуброві» // Там само. № 585. 11.ХІ. С. 1.

⁶⁹ Див.: Левицький Кость. Iсторiя полiтичної думки галицьких українцiв 1848–1914 : На підставі споминів. Львів: Накладом власним, 1926. С. 472–473, 475–476; Аркуша Олена. Анджей Потоцький: біографія політика на тлі українсько-польських відносин. Частина II: Галицький намісник // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2010. Вип. 45. С. 248–254, 267–269, 273–275; Чорновол Ігор. На що може надихнути терорист і радянофіл Мирослав Січинський? // Львівська газета. 2013. 29.VIII.

⁷⁰ [Курцеба М.] Фабрикант посад / Ку-ба // Народне Слово. 1911. № 601. 21.ХІІ. С. 10.

⁷¹ Про цей допис див.: Королько Андрій. Виставка домашнього промислу в м. Коломиї 1912 р. (за матеріалами української газетної періодики початку ХХ ст.) // Етнокультурна спадщина Прикарпаття : Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Етнокультурна спадщина Прикарпаття (на пошану Михайла Паньківа з нагоди його 75-річчя)» (м. Івано-Франківськ, 4 грудня 2015 р.). Івано-Франківськ : Лілея–НВ, 2016. С. 66–69, 75.

⁷² Див.: Міжнародний зведений каталог-репертуар української книги, 1798–1923 : Наук.-бібліогр. вид. : у 3 т. Київ, 2019. Т. 3 : 1916–1923. № 2026, 2027, 3690, 3691, 7785; Україномовна книга у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, 1798–1923 : Бібліогр. покажч. : в 3 т. Київ, 2003. Т. 1 : 1798–1911. № 3129, 3706, 3944; Т. 2 : 1912–1923. № 2206, 3550, 4871; Українська книга в Галичині, на Буковині, Закарпатті, Волині та в еміграції, 1914–1939: Бібліогр. покажч. Львів, 2010. Т. 1 : 1917–1919. № 1499, 1500, 1911, 1912; 2012. Т. 2 : 1920–1923. № 2325, 4109.

⁷³ Хороб С. Українська драматургія 20–30-х років у Західній Україні та діаспорі. Івано-Франківськ : Нова зоря, 2008. С. 170.

⁷⁴ Коструба Т. Що таке «католицька література» : Огляд української літератури в 1918–1938 рр. // Життя і Слово : Квартальник для релігії й культури. Ватерфорд, 1948. № 2. С. 115.

⁷⁵ Див. запис музики й тексту: ЛННБ. Ф. 163: Б-ка Львів. консерваторії. Спр. 73/25. П. 27; Спр. 73/26. П. 27; Спр. 73/27. П. 27; Спр. 73/28. П. 27; Спр. 73/29. П. 27; ІЛ. Ф. 79 : Архів Товариства «Руська Бесіда» (Путівник по фондах відділу рукописів Інституту літератури. С. 615).

⁷⁶ ЛННБ. Ф. 163. Спр. 73/25. П. 27. Арк. 1; фотокопія та опис: Гарбузюк Майя. Початок професійної акторської діяльності Леся Курбаса: до проблеми датування. С. 4.

⁷⁷ Повний перелік див.: ЛННБ. Ф. 163. Спр. 73/25. П. 27. Арк. 1–2; Гарбузюк Майя. Початок професійної акторської діяльності Леся Курбаса: до проблеми датування. С. 4.

⁷⁸ Курцеба М. Нова українська опера / М. Курцеба // Недїля. 1912. № 24. 23.VI. С. 3.

⁷⁹ Там само. Про те, що Ярослав Лопатинський працював окружним лікарем у містечку Гологорах, є згадка і в допису: Вінцковський Яр. Композициї Ярослава Лопатинського // Недїля. 1912. № 1. 7.І. С. 6.

⁸⁰ Курцеба М. Нова українська опера / М. Курцеба // Недїля. 1912. № 24. 23.VI. С. 3. Також див. передрук: Курцеба М. Нова українська опера // Гарбузюк Майя. Початок професійної акторської діяльності Леся Курбаса: до проблеми датування // Просценіум. 2012. № 1/3. С. 8–9.

⁸¹ Вінцковський Яр. Композициї Ярослава Лопатинського // Недїля. 1912. № 1. 7.І. С. 6–7. Датовано: Львів 3/І. 1912 (Там само. С. 7).

⁸² Там само. 7.І. С. 6.

⁸³ Гарбузюк Майя. Початок професійної акторської діяльності Леся Курбаса: до проблеми датування. С. 6.

⁸⁴ Репертуар Львівського руського театру у Львові // Нове Слово. 1913. № 188. 17.IV. С. 4; З театру // Там само; Львівський руський театр у Львові // Дїло. 1913. № 82. 14/1.IV. С. 5; З театру // Там само. № 84. 16/3.ІІІ. С. 6.

⁸⁵ Львівський руський театр у Львові // Дїло. 1913. № 88. 21/8.IV. С. 5.

⁸⁶ З театру // Дїло. 1913. № 89. 22/9.IV. С. 3.

⁸⁷ Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. С. 126.

⁸⁸ Див. повідомлення про репертуар гастролей у Радехові на 17–31 липня: Репертуар львівського руського народного театру «Руської Бесїди»… // Дїло. 1913. № 155. 16/3.VII. С. 6; про вистави у Радехові 31 липня, 2 і 3 серпня: Там само. № 168. 31.VII/18.VII. С. 7; № 169. 1.VIII/19.VII. С. 6; № 170. 2.VIII/20.VII. С. 5.

⁸⁹ Останний репертуар Львівського Руського Театру під дирекциєю Романа Сїрецького в Сокалї // Нове Слово. 1913. № 307. 15.ІХ. С. 3; Там само. № 309. 17.ІХ. С. 6; також див.: Останний репертуар львівського руського театру під дирекциєю Романа Сїрецького в Сокали // Дїло. 1913. № 204. 13.ІХ/31.VIII. С. 4; № 205. 15/2.ІХ. С. 6; № 207. 17.ІХ/4.ІХ. С. 6.

⁹⁰ Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. С. 126.

⁹¹ Гарбузюк Майя. Початок професійної акторської діяльності Леся Курбаса: до проблеми датування. С. 5.

⁹² Боньковська Олена. Львівський театр товариства «Українська Бесіда». 1915–1924. Львів : Літопис, 2003. С. 38.

⁹³ Гриневичева Катря. Спомини (І. Франко) // Літературно-Науковий Вістник. 1926. Т. 90. Кн. 7/8. С. 250.

⁹⁴ [Курцеба М.] Нова панщина. Історія гнобленя руського народа ляцькою шляхтою – стара як сьвіт / написав Микола Кропива // Народне Слово. 1910. № 391. 21.VII. С. 5; Курцеба М. Польсько-руська згода / Микола Курцеба // Товариш. 1914. № 4. 28.ІІ. С. 61.

⁹⁵ [Курцеба М.] Нова панщина // Народне Слово. 1910. № 394. 28.VII. С. 6.

⁹⁶ Там само.

⁹⁷ Словарь української мови : т. 1–4 / зібрала редакція журнала «Кіевская Старина» ; упорядкував, з додатком власного матеріалу Б. Грінченко. Київ, 1907. Т. 1. Передрук фотомехан. способом. Київ : Вид-во АН УРСР, 1958. С. 290.

⁹⁸ Протис Домонтар. Перша драматична вистава «Українського Народного Театру імени Івана Тобілевича в Станїславові» / Протис Домонтар // Народне Слово. 1911. № 481. 2.ІІІ. С. 8.

⁹⁹ Там само. С. 8–9.

¹⁰⁰ Див.: Нахлік Є. Іван Котляревський у рецепції Івана Франка : До 250-річчя від дня народження першого класика нової української літератури. Львів, 2019. С. 24–35, 133, 164–176.

¹⁰¹ Анна Русинка, королева Франції і ґрафиня Валюа // Народне Слово. 1910. № 353. 21.IV. С. 7–8.

¹⁰² Див. «оповістки»: Репертуар Львівського руського театру у Львові // Нове Слово. 1913. № 173. 29.ІІІ. С. 5; Львівський руський театр у Львові // Дїло. 1913. № 71. 31/18.ІІІ. С. 5.

¹⁰³ [Курцеба М.] З театральної салї / Ку=ба // Нове Слово. 1913. № 176. 2.IV. С. 6. Передрук: Ку=ба. З театральної салі // Горак Р. Втеча у прірву : Есеї про Леся Курбаса. Львів : Апріорі, 2016. С. 410–412.

¹⁰⁴ Волицька Iрина. Театральна юність Леся Курбаса (проблема формування творчої особистості). Львів, 1995. С. 114, 147.

¹⁰⁵ Горак Р. Втеча у прірву : Есеї про Леся Курбаса. С. 412.

¹⁰⁶ З театральної салї / Ку=ба // Нове Слово. 1913. № 176. 2.IV. С. 6.

¹⁰⁷ Стадник Й. Під осуд суспільности // Нове Слово. 1913. № 178. 4.IV. С. 7; Горак Р. Втеча у прірву : Есеї про Леся Курбаса. С. 414, 415.

¹⁰⁸ Стадник Й. Під осуд суспільности. С. 7.

¹⁰⁹ Левицький Іван. З театру. Украдене щастє, драма в V дїях Івана Франка / Іван Левицький // Дїло. 1913. № 74. 3.IV. С. 6–7.

¹¹⁰ З нашого театру // Нове Слово. 1913. № 192. 22.IV. С. 5; З театру // Дїло. 1913. № 88. 21/8.IV. С. 5.

¹¹¹ Нова управа нашого театру // Нове Слово. 1913. № 201. 7.V. С. 6.

¹¹² Див. їх усіх п’ятьох на груповій світлині управи театру 1913 р., а також підпис упорядників під цією світлиною, уміщеною серед фотографій у кінці книжки: Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині : Нариси, статті, матеріали, світлини.

¹¹³ Чарнецький С. Моя мандрівка з Мельпоменою. С. 356.

¹¹⁴ [Курцеба М.] Гостина нашого театру в Камінцї струмиловій // Нове Слово. 1913. № 263. 23.VII. С. 7.

¹¹⁵ Там само.

¹¹⁶ Там само.

¹¹⁷ Курцеба Микола. З нашого театру / Микола Курцеба // Ілюстрована Україна. 1913. № 15. 1.VIII. С. 4.

¹¹⁸ Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. С. 126.

¹¹⁹ Курцеба Микола. З нашого театру. С. 4.

28.04.2020