Володимир Навроцкій, єго значенє і заслуги. II

(Відчит д-ра Евгенія Олесницкого, виголошений в памятний день шестих роковин смерти бл. п. Вол. Навроцкого.

(Дальше.)

За молоду вже боровсь Волод. Навроцкій з нуждою і недостатком. Университетске житє, найкрасші лїта молодости провів серед крайного недостатку, без спромоги заспокоїти найперші потреби житя. Врешті до­бився він урядового становища, котре могло єму запевнити не дуже світлу, але все хоч можливу екзистенцію. Та тут стає єму в дорозї друге лихо. На дуже спосібнім і аж до пожертвованя самого себе пильнім уряд­никови затяжїло каїнове пятно руского патріо­тизму, за котре кинено єго вже в перших роках служби на Мазури. На чужинї далеко від родини та руского житя довелось прожи­ти Навроцкому до самої смерти. До того ще почулись скоро наслїдки тої нужди і недо­статку, серед котрого прожив він универ­ситетскі лїта і наслїдки невсипущої працї. Здоровьє єго почало під'упадати — треба було конечно ратувати єго, хоч на часину відорватись від тяжкої урядової працї. Чи­сленні прошеня єго о відпустку все оставали без результату. Місто відпустки вислано єго на цїлий рік на комисію в надгранич­ні лїси, де мав доходити справи перепуска­ня рогатої худоби з Россії до Галичини. То і убило єго. Грудний недуг став під впливом невигід і простуди серед коми­сії болотнистих лісах невилїчимим. Скарб зискав 50.000 зр., однак і то не о­боронило Навроцкого від дальших переслїдо­вань. Єго поминено при авансї, насилано на него домашні ревизії, а тимчасом здоровльє єго никло з кождим днем. До того прибували нещастя в родиннім житю. Тут за­блисла була Навроцкому раз тілько щаслив­ша зірка. він знайшов в подрузї свого жи­тя щиру і сердечну товаришку, котра розу­міла і відчувала єго труди і горе, однак злощасна доля не позволила єму довго тїшитись домашньм щастєм. По роцї щасливого подружя умерла добра жїнка а туга за нею додала ще горести до так вже гіркої чашї житя. Переслїдованя не переставали, а відпустки домолився Навроцкій, коли не було вже змо­ги ратувати житє. Шїсть лїт тому назад наступила сподївана катастрофа, а Русь утра­тила одного з найкрасших синів.

Народна служба В.Навроцкого сягає най­ранших лїт єго молодости.

Вже на шкільній лаві стає він душею молодої дружини станиславівских грома­дян; тогдї вже починає він вправляти своє перо в видаваній станиславівскими ученика­ми рукописній газетцї „Зірка“, з перших праць єго виднїє вже незвичайна бистрість поглядів, цїлковита самосвідомість стрем­лень, пробиваєсь острий змисл критичний. Погляди єго на житє і справу народну ста­ють вже тогдї серіозними.

Хотячи розумно і успішно трудитись для народу — треба наперед пізнати нарід, розслїдити єго житє, єго недолю і потреби, заглянути до самої глубини народної душї. Идучи за тою правдою, В.Навроцкій віддаєся передовсїм студіям народознавства етно­графії руского народу. Результатом тих студій являються етнографичні труди В. На­вроцкого. Вступивши в р. 1866 на видїл правний львівского университету, оголошує і він уже в слїдуючім роцї 1867 в пер­шім річнику „Правди“ працю „Руска роди­на“, географичний огляд землї заселеної Русинами, а праця та молодого студента стає одною з перших і найкрасших того рода праць в нашій литературї. відтак оголошує він в III. річнику „Правди“ (1869) працю „Весїлье в Котузові“, котра єсть результа­том довголїтних етнографичних дослїдів житя і звичаїв народу в родинній сторонї автора. Рівночасно появляються в „Правдї“ плоди єго бистрого критичного таланту, а и­менно критика „Литературного Сборника гал.-рус. Матицї“ і повісти Стебельского „Мо­нах“, а в дальших річниках „Правди“ критика „Историчних пісень малоруского на­рода“ Антоновича і Драгоманова і критична оцїнка працї про руску литературу Драгома­нова, поміщеної в италійскім науковім письмі „Rivista Europea“.

Етнографичні і литературно-критичні труди Вол. Навроцкого були лише приготова­нєм дальшої дїяльности, в котрій засіяв він знаменитим талантом, і котра здобула єму місце першого і найспосібнїйшого писа­теля на поли суспільно-економичнім між Русинами в Галичинї.

Час, в котрім розпочинаєсь та дїяль­ність єго, належить безперечно до найважнїй­ших епох нашого народного розвою. Була то доба, коли овіяна горячим патріотизмом руска молодїж в Галичинї піднесла супро­тив реакційних і до абнеґації власної на­родности стремлячих змагань святоюрцїв прапор народовства. Під тим прапором стануло все, що найспосібнїйшого і найжи­війшого мала тогдї галицка Русь. Взаїмність литератури з Україною розбудила в Гали­чинї живий і богатий рух словесний. Се­ред того руху заняв Вол. Навроцкій видне і замітне становище.

Йдучи поруч з народною партією в справі питань національних і литератур­них, звернувся Навроцкій на поле чуже і неуправлюване до того часу анї святоюрцями, анї народовцями, а віддався студіям еконо­мичним. Живі і пекучі питаня економичні підняв В. Навроцкій першій з наукової сторони, вложив в них великій засіб те­оретичного знаня і освітив их з стано­вища тих економичних правд і принци­пів, які висказала культивована в Европі наука економії.

Навроцкій став у нас могучим пред­ставителем тої науки, котра не лише між Русинами але і між Поляками в Галичинї звістна була доти ледво з имени. Коли зва­жимо, що в 1860-тих роках кромі одного Марассе і другого Супиньского, трактуючого впрочїм науку трохи по шляхотски, не було в Галичинї зовсїм поважних економистів, то прийдемо до пересвідченя, що виступленє Навроцкого яко писателя-економиста стає справдї величним тріюмфом рускої науки і культури в нашім краю.

Иниціятива і смілі поважні подвиги В. Навроцкого на тім поли набирають ще біль­ше значеня, коли зважимо тогдїшні краеві відносини.

Між Русинами не було тогдї і бесїди о якім-небудь серіознім та науковім трак­тованю питань политично-суспільних. Свято­юрцї, що довгі лїта обмежували цїлу свою рускість на обрядовім питаню, були самою природою рїчи дуже від того далекі, між народовцями ишли тогдї горою справи лите­ратурні, а в справах политично-суспіль­них не було зовсїм фахово образованих людей. Правда, що на Заходї науки суспіль­но-економичні стояли тогдї високо, але не мож і того забувати, що між нами а захід­ною культурою і наукою стояла польско-шля­хотска культура, і що лучї західного світла, переходячи через польско-шляхотску призму, тратили свою первістну силу та огрїваюче тепло, і не могли дати иниціятиви до якого­небудь позитивного труду на тім поли. Тре­ба було отже справдї чоловіка дуже глубокої мисли і незвичайних спосібностей, щоби науку зовсїм чужу і в краю зовсїм не культивовану підняти самостійно і приложити до живих потреб свого народу. А за­слуга В. Навроцкого стає тим більшою, коли зважиться, що чоловік той піднимався сеї задачї серед браку найперших потреб до житя, без нїякої помочи, без проводу, без приміру попередників.

„Ходить менї головно — писав В. Навроцкій в „Правдї“ 1877 р. — о заїнтересованє руских читателїв до справ економичних, котрі у нас за-для политики, і то як свідчить досвід, дуже ялової политики доселї так несправедливо занедбувано. За­недбуванє то мститься теперь на нас са­мих на кождім кроцї. Ми чуємо на влас­ній шкірї, що нам чим раз гірше, і жаль сказати, але признатись треба, густо-часто навіть не можемо собі здати справи, яка се­му злу дальша або і близша причина. О тім же, щоби настигаюче зло предвидїти, єму по нашим силам запобігти або хоч-би запро­тестувати против невигідних для нас мір сойму, ради державної, правительства — вже і не говорити. Наша публицистика не малу часть вини в тім має на своїй совісти, по­святивши майже всї свої і так невеликі сили самій тілько политицї, — не менче-ж винна і сама руска суспільність, у котрої жажда за политичними, церковними і други­ми подібними новинами тримає рівний крок з неменче сильною апатією для всїх справ економичних, а особливо таких, в котрих які-будь цифри грають найважнїйшу ролю.“

(Дальше буде.)