Безхарактерні.

[Гадки — може й не пессіміста.]

"Благородні характери вміє ненавидїти світ, але погорджати ними не сміє."

Так сказав оден з мудрцїв минувших столїть. Однак від часу сего висказу поступив о много світ, і хто знає, чи цитована мисль устоїть ся в виду теперішної людскости. Але нема обави: хоть-би теперішний світ і хотїв погорджати характерами, то при найлучшій воли не зможе, бо під конець віку просвіти і поступу сильні і благородні характери вимирають, а нові родять ся рідко.

Теперішність плодить самолюбство — і се самолюбство змужнїло вже, і з гордостію показує ся прилюдно в цїлій своїй наготї, без найменшого сорому і ганьби. Те самолюбство готове до крайного упідленя, щоби лиш могти своє кохане я вивисшити, щоби тому я було вигідно, нехай впрочім світ пропадає. Се самолюбство родить ся в теперішности як кукіль, занечищує житє суспільности, кладе жертвою собі самому цїлих народів долю.

Богато може компанія самолюбства і самодурства! З правди зробити обезображену і перекручену неправду, з ясного як сонце факту — абсурд. У теперішного поколїня, загалом беручи, лежать переконаня, засади — в жолудку; воля хлїбодавцїв, нехай і як своєвільна, єсть безусловно их волею; приказ "з гори", нехай і як неморальний, дикій, стоїть им за всяку засаду. І що у того рода людей нинї святе і похвальне, те буде завтра підле й збезчещене; що вчера було правдою, завтра буде ложію; а сли лож правдою треба назвати, то они і се пографлять, сли тілько "з више" сего собі бажають. Такі людини назвав Бісмарк в своїм часї "безрогами", а сей муж мусїв добре их знати.

Самолюбство опанувало всї стани, розвельможнило ся на всїх становисках. Людей неугнених, постійних засадами, шукати нинї зі свічкою; за те повно колихаючої ся тростини, котра гне ся за леда вітром, піддає ся напорови першого лучшого трутня. Неоден показав штуку, як то межи своїми можна тяжко відчувати кривду, а за хвилю лучити ся з кривдячим, аби власному народови чинити дальші кривди. Впрочім штука се невелика: треба тілько бути безхарактерним.

Нинї, на жаль, штуку сю культивують скрізь. Молодїж навіть, давнїйше живуча идеалами, скора до благородних чинів, до посвяченя навіть, — нинї й молодїж належить до хороводу тих, що співають: служи тому, хто дає їсти. "Сильні духи" нинї мають переконанє своє в жолудку, в чинах, котрі, як відомо, mutant mores. Чого то нинї не роблять "сильні духи" для свого коханого я! А де самолюбство, там і безхарактерність.

Чи-ж не так? чи самолюбство не нищить характер? Чим же єсть характер, як не консеквентним думанєм і дїланєм після етично добрих засад, як не цїлковитим підчиненєм свого я засадам? Правда, в наших часах є люде, і то дуже численні люде, що вміють дуже консеквентно мислити і дїлати, але их мисленє і дїланє має на цїли єдино матеріяльну сторону житя: гроші, почести, аванси, приподобанє ся "гоpі" за всяку цїну. Як сего допяти, чи в дозволений етично спосіб, чи в недозволений, хоч-би прийшло перечити правдї, оклеветати ближнього, записати ся в ряди опришків, упідляти ся в всякій можливий спосіб, — се всьо мало их вяже. Кожде дїло таких людей доводить, що их переконаня не мають і тої постійности, що мартова погода, мораль их не в засадах, а в самолюбнім опортунізмі.

Опортунізм, походячій з морального индиферентизму для правди, поводуючій ся єдино цїненєм найдорожшого свого я, сей опортунізм — то оклик нинїшної доби.

Пилат питав за правдою, в своїх руках мав Учителя єї і хотїв по правдї з Ним поступити. Але коли морально здичіле племя почало кричати за неповинною кровію; коли начальники жидівскої шляхти загрозили єму спенсіонованєм Цезаром, — він право і правду лишає на боцї, нїби не хотячи, кривдить тяжко, гне ся перед користію для свого я. Опортунізм такій виховує характери — Атанасіїв, Амвросіїв? — нї!

Бісмарки — чи великі чи малі — розуміють ся на характерах — і тому бачимо, що секрет успіху их правлїня був і єсть в обсадженю всїх впливових становиск самолюбами або Пилатскими натурами. Атанасії — все і всюди невигідні. А хоть де хто в своїм еґоїзмі хотїв би бути названий Атанасієм і на Атанасія позувати — нехай одному заяснїє ордер і титул, нашому гріш, иншому нехай погрозять пальцем — сейчас псевдо-Атанасії овечу надягають шкіру. Бо нема у них засад Атанасія: опортунізм зовсїм придавив их характер.

Наші часи не сприяють витвореню людей характерних. Нефортунно се бути в нинїшних часах характерним, бо характерність не має нинї найменшої цїни, з неї сегодня сміють ся люде і погорджують нею, глупотою єї звучи. Бачучи се, многі, хоть виховано их на характерних людей, идуть за злими примірами і стають одного духа з безхарактерними. Навіть наплюй им в очи — они за учителями своїми скажуть, що нефортунно о сїм говорити.

Але исторія учить: Продажні, безхарактерні члени суспільности не оден уже знищили нарід, богато зла натворили людскости...

[Дѣло, 04.08.1894]