Війтівска совість.

Оповіданє.

Як Миколу Головача вибрали за війта, то єго жінка не плакала і не нарікала, як се роблять инші жінки, коли котрої чоловік стане війтом. Чого їй плакати, коли она знала о тім дуже добре, що Микола не такій дурний, щоби єго можна ошукати; таж він, будучи дяком, старенького єгомостя нераз ошукав здорово і нїхто о тім до нинї не знає. Найбільше тїшила ся она тим, що тепер кождий буде єї просити на весїлє і хрестини, а не ту зизооку Гусачиху.

Микола, ставши війтом, взяв ся заводити порядки. Він перемінив свою комору на канцелярію громадску, вставивши в нїй підлогу, вікна і нові двері, а перед дверима постелив старий кафтан, щоби хлопи витирали собі чоботи і не наносили болота до канцелярії. Хотяй в тім не було нїчо смішного, то громадяне таки сміяли ся з того і говорили, що у нашого війта то так як у пана дїдича... є дивани в сїнях.

Та лиш хлопи сміяли ся з тих диванів, але пани в містї, дізнавши ся о тім від жандарма, хвалили за се Миколу і говорили, що то интеліґентний хлоп — той війт з Кленова.

Упорядковавши свою канцелярію, Микола зачав порядкувати громаду. Він найперше, яко прихильника просвіти, взяв ся будувати шкоду, на котру вже давнїйше за старого війта ухвалено конкуренцію, а комітет церковний дарував дерево зі старої церкви.

Була гадка в громадї: передати сю будову предприємцеви, але Микола не згодив ся на се. "То несовістні люде ті предприємцї, — казав він, — будують от так, аби здати з рук; лучше, щоби ми самі ставили школу, а я буду всїм заряджувати." Громада згодила ся і за рік вже була школа, а різнила ся від коршми хиба тим, що на самім розї даху висїв дзвінок за пятку.

Що Микола будував школу "на уряд", а не по тандитски, як ті предприємцї, можна пізнати по тім, що він казав почепити до дзвінка такій шнурок, котрого другій конець аж на земли лежав; се було дуже вигідне для учителя, бо єго безрога, забавляючи ся тим шнурком, подзвонювала цїлими днями...

Та мимо того, що до дзвінка почіплено такій довгій шнурок, Миколї лишило ся ще з тої будови от тілько, як річна платня учителя. Иншій на єго місци був би забрав всї ті гроші для себе, але Микола того не зробив, бо він хотїв мати совість чисту. Він скликав радних, котрі були заразом комітетовими церковними і шкільними, і признав ся им, що зістала десятка, тай paдив, щоби ті гроші дати на церков, котру незадовго треба буде побивати бляхою. Радні згодили ся і Микола віднїс сам ту десятку до старенького єгомостя. За те дістав найблизшої недїлї публичну похвалу в церкві.

З міста не приїздив нїхто оглядати будинку шкільного і обчисляти Миколу, бо там єго любили, отже і на само письменне донесенє предсїдателя місцевої ради повірили, що все в порядку.

За що любили Миколу в містї, не тяжко відгадати. В тім роцї, як будувала ся школа, помер був посол з того повіта і розписано нові вибори. Микола поміг перевести правибори в Кленові так, як хотїли в містї, т. є. о пятій годинї з рана, — опісля вибори пійшли також дуже добре і Микола дістав в нагороду дубельтівку, польованє в своїм селї і трохи дрібними на угощенє прочих чотирох правиборцїв. Та на тих дарунках мало залежало Миколї; єму ходило головно о те, щоби мати ласку у панів, і він мав єї тепер, він знав о тім а навіть отверто говорив, що цїла громада нїчо не значить, він може робити, що схоче, бо єго пани люблять. I справдї Микола робив, що хотїв...

— Чи війт є в канцелярії? — питає учитель.

— Є, але тепер не можна там ити, бо він положив ся трохи по обідї, — каже війтиха, — нехай пан прийдуть так за годину або за дві...

Приходить учитель за дві годинї і знов питає: чи можна?

— Та він пє тепер каву, але пан можуть зайти, — каже війтиха, — хлопа би-м не пустила, але пан учитель можуть.

— Слава Исусу Христу!

— Слава во віки! А що ви скажете нового, пане професор? — питає начальннк в урядовім тонї, не встаючи з місця.

— Та бійте ся Бога, пане війте, у мене нема нїчо дров! Я нинї мусїв знов пустити дїти до дому, бо не можуть всидїти в клясї, таке зимно!

— За те маєте урльоп, не потребуєте мучити ся! — каже Микола, усміхаючись протекційно.

— Добрий менї урльоп! Дїти позабувають і те, що вміють, а як приїде инспектор, то хто буде відповідати?

— Не бійте ся! Я видїв ся з инспектором недавно. Казав, що тепер до нас не приїде, хиба аж на весну, а як би приїхав, то зложите на мене, скажете, що війт не постарав ся о дрова а ви не можете в зимі учити.

— Мене то мало обходить, чи ви видїли ся з инспектором чи нї, — каже учитель трохи розгнїваний, — менї належить ся за тамтой рік ще два сяги а за сей шість, отже маєте менї доставити і конець, а сли нї, то я напишу до ради шкільної.

— Но-но, спробуйте написати, то вас зараз перенесуть, як вашого попередника, — каже Микола злобно усміхаючись. — Він подав мене за дрова а я єго за те, що тримав московські ґазети. Менї нїчого не було, а єго перенесли.

Учитель пригадав собі в тій хвили науку инспектора, що то не почислить ся єму між заслуги, сли буде задирати ся з війтом, длятого почав говорити лагіднїйше, майже просячи, і війт обіцяв післати на другій день по пів сяга, а скоро дорога поправить ся, то пішле по цїлий, щоби вже було на якійсь час.

— А що се у вас тілько урядових паперів на столї, ще навіть нерозпечатаних? — питає здивований учитель, беручи шапку до рук і забираючись до відходу.

— Та чого так на ґвалт розпечатувати? — каже Микола, — грошей там нема, от певно якихсь виказів хотять... А нїби то они там у містї дуже спішать ся? Не раз, як подати яке письмо, треба два-три місяцї чекати на відповідь.

Учитель попращав ся і вийшов. "Щоби то хто, а то такій професорина буде мене ще страшити донесенєм до инспектора! Та як би я хотїв, то би єго тут за два місяцї вже не було..." — говорив начальник сам до себе по відходї учителя.

***

В третім роцї війтованя Микола задумав покрити бляхою церков, але що в касї церковній було грошей за мало, то він розписав репартицію і в короткім часї стягнув з громади поважну суму. Та коли згодив бляхаря і побачив, що єму за єго труд мало що лишає ся, він заставив у жида громадску обліґацію, котру мало ся викупити до року з церковних грошей, що були на довгах межи людьми. По якімсь часї Микола завдав собі труду, пійшов з палицею в село і стягнув всї довги з процентами. Він викупив обліґацію у жида, а решту грошей хотїв віддати до церкви але що нїхто не допоминав ся, то та решта зістала при нїм.

Не треба думати, що Микола ті гроші пропив або протратив — нї! він купував собі поле, сїножать, ставив нові будинки і ратував людей в бідї. О! він не одного поратував. Позичав гроші, і то без проценту, лише брав у застав яку сїножать на кілька возів сїна і уживав єї так довго, аж доки по різних провізоріях, процесах не зісталась при нїм на завсїгди.

Микола був би дальше заводив порадки в Кленові, та коли вже все було зроблене! Вправдї треба було чистити ріку, але що він не мав грунту в тім місци, де ріка виливала, а заробити при тім також було годї, отже лишив тую роботу для наслїдника а сам волїв пильнувати господарства, задоволяючи ся тими маленькими доходами одно- і дво-риньсковими, як за свідоцтво убожества, за книжку службову, за таксованє шкоди, ну, а що кварталу побирав з уряду податкового додатки. Він побирав ті гроші властиво не для себе, але що громадскі слуги задоволяли ся половиною того, що для них було уложене в буджетї, то друга половина лишала ся при нїм. Коли-ж котрий не мав охоти дїлити ся з Миколою, то на другій день уже був на єго місце иншій послушнїйшій. Прогнаний "урядник" бояв ся йти з жалобою до міста, бо там підтримували повагу війта, і вже кількох сидїло за те, що коли Микола побив их, они, впавши в злість, поставили ся до війта і викрикували: "За що бєте!" Покарано их не з яких там політичних взглядів, але виключно з огляду на береженє поваги війтівскої.

(Конець буде.)

[Дѣло, 22.04.1895]

(Докінченє.)

Одного тілько писаря війт Микола не мав чомусь охоти проганяти, а навіть давав єму часами кілька риньских більше, нїж належало ся. Та добре то кажуть, що де чорт не може, там бабу пішле. І межи них післав чорт бабу, та й то не просту, але паню, вдову з міста, котра по смерти мужа замешкала в Кленові і сповняла уряд акушерки. Она була собою така хороша, що коли-б всї доньки Єви були подібні до неї, то дуже тїшив би ся автор брошури "Оден фундаментальний брак", бо тогди трудно би було знайти межи мужчинами і одного противника целібату. Однак громадскій писар, чоловік матеріяльний, мало зважав на красу; він залюбив ся в шницлї, гербату і в пачку тютюну за 8 кр., котру діставав від панї майже що вечера. Тая любов тревала кілька лїт, але звістно, що де єсть любов, там мусить бути і интриґа.

Одного разу вечером Микола, вертаючи з коршми, заглянув через вікно і побачив на столї шницлї, до котрих писар paдістно усміхав ся. Напротив него сидїла панї і краяла хлїб. Микола почув крізь вікно запах мясця і єму в тій хвили прийшло на гадку, що то не повинно бути, аби писар громадскій, чоловік жонатий, пересиджував цїлими вечерами у панї і заїдав шницлї, а він прецїнь війт, повинен уважати на моральність в селї. Не довго думаючи, він увійшов до мешканя і там, сказавши піднесеним тоном коротку науку на темат моральности, випровадив писаря за двері, а сам, вернувши, сїв на то саме крісло, на котрім перед хвилею сидїв писар. Панї не гнївала ся за те на Миколу; она навіть була рада з тої заміни, а за доказ нехай послужить се, що Микола, вертаючи від панї, нїс під пaхою пару добрих холяв по покійнім чоловіцї, котрих певно не купив.

Але писар не був задоволений з того; він проклинав Миколу на чім світ, а коли прийшов до дому і дістав на вечерю капусту і бульбу, взяла єго така злість, що закляв ся пімститись на Миколї. Довго в ніч він не міг заснути, бо шницлї, котрі він лишив у панї, так живо стояли єму в памяти, що він навіть чув их смак і то ще більше єго дразнило.

***

Настали жнива. У війта більше робітників, нїж в дворі. Оден за те, що не миє комина до гори після припису; другій за те, що дитина не ходила до школи; третій збирав патики в громадскім лїсї, — всї відробляють "фанти". Найбільше було бідаків, котрі в часї передновку дістали запомогу, що прийшла з ради повітової. В Кленові не роздїляв запомоги священик, бо все-ж оно могло збільшити симпатії для него у людей, а то дуже шкідне з огляду політичного. Отже в містї припоручили такі річи Миколї, a Микола охотно займав ся тим, бо мав за те безплатного робітника в жнива. Він сам ходив також у поле, але не жати або косити, бо се не лицює для війта, — він, закинувши на плече дубельтівку, ту саму, що дістав при виборах, ишов на польованє і витоптував людям збіже, шукаючи за звіриною. А братія мовчала витріщивши очн, бо що-ж мала робити? де шукати права на Миколу, коли єго всюди люблять...

При кінци жнив вертало війско з маневрів і відпочивало в Кленові через два днї. Відїзджаючи лишили Миколї гроші, щоби заплатив людям за нічлїг і за підводи. Микола був би може й виплатив, бодай половину з того, коли-ж бо власне під той час продавав кум сїножать. Як же не купити, коли сїножать добра а гроші є... Бо й що-ж? — думав Микола — як кождий дістане по тих кілька шісток, то тим не збогатить ся, а для мене то велика поміч... I що менї хто може зробити, коли мене в містї люблять, дають менї циґара... Впрочім я й набігав ся, наклопотав ся досить за той час, як стояло войско, то чей варта якусь памятку мати... Так роздумавши, він купив сїножать за ті гроші, не заплативши навіть найблизшим своякам. Люде трохи нарікали з-разу а потім перестали і здавало ся, що вже пропало.

Між тим у містї наступила велика зміна. Було богато вечерів пращальних і на місце давних панів приходили инші. О тій змінї дізнали ся і в Кленові.

Писар, маючи злість на Миколу за шницлї, підмовив кількох бунтівників в селї і поїхав з ними до міста. Там они щось наговорили, пописали, підписали — і за місяць зїхала до села комісія.

Судья слїдчій сидїв більше як тиждень, переслухав кілька сот свідків, списав більше, нїж сто аркушів паперу і відослав до Львова. Там визначили карну розправу а до Кленова прийшло письмо, щоби Микола Головач передав урядованє заступникови. Він зробив після приказу, а сам поїхавь до Львова довідати ся: що то за напасть впала на него, бо він до нїякої вини не почуває ся — у него совість чиста...

Вернувши домів, Микола потїшав жінку і дядька, що нїчо єму не буде, а навіть казав адвокат, що ті бунтівники з писарем пійдуть до арешту за те, що єгo очернили. Однакож инакше було написане на картї кореспонденційній, котра за кілька днїв прийшла до него від адвоката і ходила з рук до рук, поки вкінци не заблукала до Миколи. Ось-що було написане на тій картї:

"Шановний господарю! Инакше ви менї говорили а инакше говорить акт обжалованя. Прочитавши зізнаня свідків, переконав ся я, що у вас не конче совість чиста. Вас чекає шість лїт вязницї, а кромі того будете мусїли звернути всї громадскі гроші. Я буду робити, що зможу, аби викрутити бодай два-три роки. На всякій спосіб приїзджайте чим скорше з грішми. Бувайте здорові"... і т. д.

Микола, прочитавши сю потїшаючу карту, ходив цїлий ранок мов строєний, пив горівку як воду та нїчо не помагало.

Не вже-ж оно так зле зі мною? — думав він. — І на що я зачіпав того писаря? нехай би був удавив ся тими шницлями... тепер прийдесь покутувати за свій нерозум. Але нї! — розмірковував він собі дальше, — то адвокат лише страшить мене, щоби взяти більше грошей... Бо й за що-ж мають мене карати, коли я нїкому нїчо злого не зробив? Нї! я не бою ся... у мене совість чиста...

[Дѣло, 24.04.1895]