Великдень.

Оповіданє.

Була недїля цвітоносна. На дворі стояла погода. Уже перезвонили на утреню і передміщане спішили до церкви.

Вдова Синейчиха зібралась також до церкви та ще розглядала ся по хатї немов за чимсь шукаючи. Она виходила кілька разів до сїней, то знов вертала ся і заєдно спозирала на жердку, на котрій висїло святочне убранє старшої доньки Ирини.

— Чому ви, мамо, не йдете вже раз до тої церкви? Адже люде вже перейшли! — сказала Ирина, котра, заплївши косу, шукала за стрічкою, щоби завязати.

— Зараз, дитино, пійду, але не маю крейцаря... навіть на тацу в церкві не буде що кинути, та й до хати би треба де-що купити... соли нема і не знати, що нинї будемо варити... бульби анї одної! Полїзь но ти на під і посмотри, чи нема якого яйця!

Ирина вийшла з хати і полїзла на під шукати за яйцями, а мати тимчасом поквапно стягнула з жердки велику нову хустку, взяла під свою і вийшла чим скорше з хати, боячи ся, щоби не надійшла Ирина та не завважала, що мати взяла єї хустку. В сїнях она стрітила ся з донею і тая подала їй двоє яєць.

— Пильнуй же ту, Ирино, дїтей! Як повстають, дай им тих кілька вчерашних бульб, можеш им навіть умастити там є ще трохи олїю в флящинї... А як люде будуть уже вертати з церкви, то настав води до огню, може я де роздобуду кілька крейцарів, то куплю кукурузи.

Що-ж маю робити? — думала Синейчиха йдучи до церкви. — Треба собі радити, як можна... дїти о голодї не будуть. Заставлю ту хустку у жидівки та буде хоть кілька днїв чим жити. Але як Иринця зувидить, що єї хустки нема, тож то буде плакати!

Згадавши се, она оглянула ся, чи не біжить може донька за нею, однак не видїла нїкого.

Она продала яйця під містом жидкови що стояв на дорозї та затримував людей, питаючи кождого, чи не має що продати, і пійшла до церкви.

По хвалї Божій она пійшла на місто, заставила у жидівки хустку, купила бохоня хлїба, кукурузи, соли, почтову марку, куверту і аркуш листового паперу, а решту грошей завязала в хустину і сховала за пазуху.

Нема иншої ради, треба писати до Миколи! — думала она, вертаючи до дому. — Як він нас не поратує, то вже нїхто другій. Правда, він писав, що єму також зле веде ся але чей може не так, як нам... таж ми їсти не маємо що! А тут і свята надходять, усего треба: треба і паски і до паски, дїти голїсїнькі, ушити би хоть по сорочинї, та й сама не маю в чім вийти... спідниця в заставі, моя хустка в заставі, Иринину хустку нинї заставила... що я бідна пічну? яку я собі дам раду, сама не знаю.

З такими гадками она вернула до хати.

— А де мамо моя велика хустка? — спитала Ирина, скоро тілько Синейчиха ступила на поріг, — певно заставили!

— Та заставила! — відказує несміло мати, — що-ж було робити? о голодї не будемо сидїти...

— А в чім же я тепер покажу ся межи люде? Адже свята надходять, за поріг годї буде вийти! Нещаслива година з такою мамою! Десь другі мами купують своїм донькам на кожде свято щось нового, а они не досить що нїчого не куплять, ще й то, що я собі через жнива заробила, виносять з хати і в жидів заставляють! Боже мій! Боже! що я тепер зроблю? — При тих словах она кинулась на лавку під вікном, заслонила лице долонями і почала плакати.

— Та цить но, Иринцю! не плач! якось оно буде, — стала лагідно промовляти мати, присївши на лаві коло дочки і краючи хлїб, котрий витягнули малі дїти з кобелї і подали матери, щоби их подїлила. — Я купила паперу і марку, напишеш до Миколи, щоби нам прислав що на свята, і я тобі хустку викупю. Адже я сама знаю, що без хустки не можеш обійти ся.

Ті слова успокоїли Ирину. Она обтерла сльози фартушком, виняла папір з кобелї, положила на столї і засїла до писаня.

Мати, подїливши менші дїти хлїбом, розкроїли решту на двоє; більшій кусник положила коло доньки, а меншій посипала сілью і почала снїдати.

Напиши, Иринцю, що нам зле і проси, щоби прислав кілька риньских на свята… Напиши, що ми всї здорові і довідуємо ся о єго здоровлю.

Вже ви мене, мамо, не вчіть, що я маю писати, — відказала Ирина, заїдаючи свій хлїб так смачно як-би які ласощі. Поснїдавши і надумавши ся ще кілька хвиль, она зачала писати.

"Коханий Брате! Доносимо Тобі, що ми з ласки Бога всї здорові, але веде ся нам дуже лихо, бо не маємо що їсти. Мама вже позаставляли все, що було в хатї, а нинї заставили мою велику хустку і я на сам Великдень не буду мати в чім вийти. Длятого просимо Тебе, щоби Ти нам післав кілька риньских, бо треба муки на паску і викупити мою хустку і мамину спідницю. Більше не маємо що писати, лише поздоровляємо Тебе сердечно і просимо: не забудь на нас! Бувай здоров! — Ирина Синейко."

II.

Микола Синейко, найстаршій син Синейчихи, дуже понятливий хлопець, звернув був в нормальних школах на себе увагу учителя і той порадив батькови віддати сина до висших шкіл. Доки жив старий, Микола не зазнав біди. Він майже що тиждня діставав два бохонцї хлїба і трохи картофель, часами й масла горнятко, а з початком кождого місяця два риньскі на мешканє і три шістки на папір та иншу потріб. Але по смерти батька всего того не стало і він мусїв сам давати собі раду приватними лєкціями. А позаяк той заробок непевний, нинї є а завтра нема, то Микола жив нераз дуже нужденно, бувало й так, що по цїлих днях нїчого не їв... Скінчивши добре ґімназію, він записав ся на фільософію і удержував ся дальше також з лєкцій, а перед роком став именований заступником учителя в ґімназії і рівночасно приготовляв ся до испиту. Однак та посада не поправила єго долї; єму було може й гірше, як на фільософії, бо треба було і убратись лїпше, і мешкати відповідно, і жити инакше, а на все те мала платня не виставала.

Ненастанна журба о хлїб насущний, з якою Микола борикав ся через десять лїт, зробила єго дуже вразливим. Прочитавши лист від родини, він сховав єго одною рукою до кишенї, а другою рівночасно виняв хустку, щоби обтерти сльози, котрі мов горох покотили ся по єго лици. Приложив хустку до очей і оперши ся ліктем о стіл дав повну волю своїй уяві — і тая в одній хвили занесла єго на своїх крилах до родинного місця, до кривобокої хати з малими вікнами, до того нужденного гнїзда, з котрого він вилетїв. Він побачив там свою добру мамуню, свої сестри і братчика. Всї они сумні невеселі, вид у кождого блїдий, а убранє на них старе, полатане. Він видить, як Олекса підходить до матери і з плачем промовляє: "Мамо! я голоден, я хочу їсти!" а мала Ксеня повтаряє то само. "Хочу їсти!" Боже! се таке слово, котре і тому, хто нїколи біди не зазнав, витискає сльози з очей, а не то Миколї! Адже він також нераз голодував і знає, що значить се слово. А далї він видать, як мати тягне зі жердки хустку, несе до міста, заставляє... Більше вже не хотїв видїти, сили єго опустили і він боячи ся, щоб не зімлїти, відняв хустку від очей і встав.

Адже то можна одуріти! — думав ходячи по комнатї Микола, котрий горе своєї родини відчув ще сильнїйше, нїж сама єго родина. — Але що я зроблю, коли у мене анї шелюга та й позичити годї?... Десь то я таке читав, що нема для чоловіка такого положеня, з котрого не було би якогось виходу, розуміє ся більше або менче користного а властиво більше або менче некористного. Значить ся і в отсїм положеню єсть якійсь вихід, лиш треба єго знайти. Але де єго шукати?

"Ганделе! ганделе! ганделе!" — роздав ся на подвірю хрипливий голос жидка.

Микола поспішно отворив вікно і покликав жидка до себе на поверх.

От і знайшов ся вихід! — думав він, замикаючи вікно, — не треба було навіть шукати, сам знайшов ся... Продаш оберок і будуть гроші! Вже й так весна зачала ся, а прийде зима, буду шукати иншого виходу...

По коротком торзї з жидком Микола дістав на руку 12 зр. Він післав десятку родинї, — сам віднїс на почту, а два риньскі лишив собі, аби мати бодай тютюн на Великдень...

Вернувши з почти, він був такій щасливий, як дитина, котрій родичі купили нове убранє, або школяр, коли дістав відличну ноту. Мамуня — думав він — будуть мати на Великдень свою спідницю, Иринця хустку, Олекса і Ксеня сорочки нові, а всї разом паску, і се найважнїйше... Тож то буде завтра в дома утїха, як дістануть переказ!... А я? Що я? Маю тепер спокій і можу читати Софокля...

III.

Настав Великдень. На дворі заметіль така, що світа Божого не видно. Микола заглянув крізь вікна і аж серце похололо.

Адже у мене оберока нема! — прошептав він, — в чім же я пійду на священе до паньства Книжковских? Будуть сміяти ся з мене... здогадають ся, що я продав.

Нї, не пійду! Опісля скажу, що був слабий... А щоб не сидїти дармо, зайду до ґімназії, принесу собі до хати задачі і буду поправляти...

Микола натягнув лїтне пальто, піднїс ковнїр у гору і пійшов до ґімназії. Взявши ключ у терціяна, він пустив ся по сходах до бібліотеки. На сходах не стрітив нїкого. Здавало ся, що в тім величезнім будинку нема й живої душі. Але на коридорі другого поверша він стрітив одну душу, що скривши ся в заломі вікна смачно заїдала сухій хлїб. Се був Петро Нуждиньскій, ученик пятої кляси. Він, почувши, що хтось иде по сходах, оглянув ся, а побачивши професора, спаленїв як дитина, котру зловили на горячім учинку. Щоби не зрадити своєї провини, хлопець митью заслонив лївою рукою уста а правою піднїс капелюх.

— А ти тут що робиш? — спитав Микола, рівнож заклопотаний тим, що був в лїтнім пальтї.

— Я так прийшов сюди, — почав оправдувати ся Нуждиньскій, поликаючи остаток хлїба, що мав в ротї — бо там, де я мешкаю, тепер снїдають.

Дальше хлопець розповів, що єго може би й закликали були до снїданя, але єму соромно, бо не має чистої сорочки та й доброго убраня: впрочім він у них лиш на мешканю за два риньскі місячно, а харч єму не належить ся. Отже він продав камізельку за 12 кр., купив хлїба і зайшов сюди зїсти, думаючи, що єго тут нїхто не побачить...

— А чому ж ти до дому не поїхав на свята? — спитав Микола, зворушений до глубини серця тим оповіданєм школяря.

— Бо у мене не було грошей на дорогу... А впрочім чого поїду, коли дома самі не мають що їсти? Тепер передновок...

Миколї сльози стали підступати до очей. Не хотївши зрадитись перед Нуждиньским, що у него таке мягке серце, казав єму заждати на коридорі, а сам пійшов до бібліотеки.

Такій самий, як я! точнїсїнько! у обох нас однакова доля! — думав Синейко, ходячи по бібліотецї. — Но що я єму можу порадити? — Він сїв на крісло і оперши ся ліктем о стіл, почав пальцями терти по чолї. — Знаю, що зроблю! — прошептав по хвили намислу, — напишу до директора, нехай єму дасть кілька риньских з каси для бідних учеників. Адже він також бідний, навіть дуже бідний! Правда, нинї Великдень, якось маркотно непокоїти директора, але иншого виходу нема...

Микола виймив свою візитову карту, написав кілька речень і вложивши до куверти дав Нуждиньскому, щоби занїс до директора, а там дістане кілька риньских.

Нуждиньскій взяв письмо і вклонивши ся професорови, збіг чим скорше по сходах та й пійшов на місто.

А де-ж би я йшов до директора за грішми, і то на сам Велакдень! — думав він бродячи улицями і оглядаючи склепові вистави. — Якому штубакови то би може уйшло, але ученикови висшої ґімназії се зовсїм не лицює...

А Синейко, вернувши до дому, взяв ся поправляти задачі. Задача домова була на тему "Великдень". Він отворив першій зошит, що лежав на верху, і став читати. Темат був досить старанно оброблений, а кінчив ся такими словами:

"Великдень се день, в котрім кождий чоловік, старий чи молодий, богатий чи бідний, одним словом — всї люде веселі, щасливі."

Микола прочитавши се реченє, мимоволї підчеркнув червоним оловцем слово "всї" і задумав ся.

[Дѣло, 17.04.1895]