В неділю вирішила, що хочу подивитися ще раз – бо ж останній день – виставку Генрика Штренґа («Марек Владарський (Генрик Штренґ). Між центром і периферіями») у Львівській ґалереї мистецтв. Колекцію міжвоєнних творів колишнього львів’янина, одного з активістів легендарного львівського аванґардового мистецького угрупування 1930-х років «Artes», який в реаліях Другої світової змушений був своє єврейське прізвище Штренґ змінити на польське Владарський, а у 1944 виїхав зі Львова до Варшави, щасливо вцілів у концтборі Штуттгоф, а по війні залишився жити і працювати в Польщі, привезла на історичну батьківщину Державна ґалерея мистецтв у Сопоті. Натомість до Сопота поїхала виставка польського живопису зі збірки Львівської національної галереї мистецтв.
Ґалерея (НАЦІОНАЛЬНА!) вкотре вразила (хоча ходжу повз неї чи не щодня, мала б звикнути) ганебно обдертим фасадом із дірками від попередньої (ще радянських часів) назви. Намагалась пригадати, скільки ж то років, десять чи більше, триває ця бідося, не змогла – одним словом, вже непристойно довго. Ясна річ, присвоїти галереї ім’я Бориса Возницького легше, аніж вшанувати пам’ять легендарного музейника ремонтом, бодай косметичним, будинку, де він пропрацював п’ятдесят років. Вкотре шкрябнула око жалюгідна вітрина родом, з огляду на дизайн, десь з 1950-х. Виставкові зали, що теж вже десятиліттями очікують ремонту, у комплекті з «реліктовими» світильниками відволікали від радості спілкування з мистецтвом своїм занадто вже, як навіть на традиційну для України бідність культури, злиденним виглядом.
Оглядаючи у порожніх залах перші, а тому особливо зворушливі, кроки модернізму, подумала, що обмін не зовсім рівноцінний. Нам до Львова на місяць Владарського, творчість якого у Львові можуть оцінити при повному анальфабетизмі населення у мистецтві ХХ століття тільки професіонали (митці з мистецтвознавцями), й то не всі, та кількадесят інтелектуалів-любителів. А їм до Польщі на чотири (!) місяці, аж по кінець вересня – 125 творів польських художників з експозиції та фондів галереї. Серед яких «перлина» експозиції ХІХ-ХХ століть – портрети дітей пензля Матейка, а ще - Артур Ґроттґер, Генрик Семірадський, Юліуш і Войцех Коссаки, Вітольд Прушковський, Яцек Мальчевський, Ян Станіславський, Юзеф Мегоффер, Казимир Сіхульський, Ерно Ерб... одним словом, суцільна «сметанка». З одного боку, нібито престижно вивезти «свої шедеври» до популярного курорту Євросоюзу у розпал сезону: це найбільша виставка польського мистецтва, сповіщає сайт ґалереї, яку вона організовувала поза своїми межами за весь час існування…. З іншого боку, а «своїм» туристам що весь сезон показувати?…
Вирішила поправити зіпсутий всіма цими думками настрій візитом до іншого відділу галереї – мистецтва ХIV-ХVІІІ ст. у палаці Потоцьких, подивитись, як розмістилася у відремонтованому підвалі виставка «Величні тисячоліття України», організована Благодійним фондом пам’яті Сергія Платонова «Платар». Не вийшло. На перший погляд ніби незле: коштовні добірні експонати – ефектна розписна кераміка Трипілля, романтичні обладунки воїнів Кіммерії та Скіфії, витончені золоті та бронзові прикраси Сарматії , античного Причорномор‘я та Київської Русі, продумана освітня експозиція… (Щоправда, я так і не змогла здогадатись, для чого виставкові шафи з вишуканою археологічною «ювеліркою» обкладені сіном?...)
Але…, як на мене, для «нового масштабного культурно-освітницького проекту «Обрана Україна», підвал, нехай і колишній графський, якось, м’яко кажучи, не пасує… . На мою приватну мистецтвознавчу, арт-критичну думку, така виставка мала б розміститись у найкращих залах Історичного музею, натомість у Палаці Потоцьких з радістю б оглянула (і точно не я одна) щось цікавеньке з фондів. Але готове показувати, ясна річ, легше.
Вирішала, що мій все ще попсутий настрій вже точно порятує вишукана виставка меню, яка щойно кілька днів як відкрилась у свіжопотинькованому виставковому залі Музею мистецтва давньої української книги. (Тут же у подвір’ї палацу Потоцьких, і теж відділ Ґалереї мистецтв).
Підходжу, смикаю за ручку дверей, і… зачинено. Дивлюсь на годинник – 16.00!? На наступне смикання виходить охоронець, який чемно мені нагадує, що галерея у неділю працює до 17.00, а каса – до 16.00. Але ж відкривається галерея в неділю, пригадую собі, найпізніше з усіх львівських музеїв, щойно о 12.00? Отже, чистого часу насолоджуватись «прекрасним і вічним» недільним глядачам залишається лише 4 години?! Щоправда, мені (завдяки 20-річному стажу роботи в ЗМІ) таки вдалося потрапити всередину: співробітниця музею впізнала і впустила. В залі публіка була: потужна реклама (виставку організовано в рамках фестивалю «Львів на тарілці»), оригінальна тема і велика щільність оголених красунь на виставковий метр площі зробила свою промоційну справу.
Хоча цю ж таки унікальну колекцію меню, яка свого часу належала знаменитому паризькому ресторанному критику князю Ґурнонському (псевдонім Моріса-Едмона Саяна, 1872-1956), а нині є власністю відомого львівського ресторатора Вардкеса Арзуманяна, дотепер можна було оглядати у інтер’єрі ресторану «Кентавр», але у виставковому варіанті (арт-куратор Влодко Костирко) вона виглядала більш ефектно і доступно.
Наготувавшись насолоджуватися мистецтвом меню як своєрідним «містком» між культурою приготування і культурою споживання їжі, важливою деталлю у складному механізмі життя міста (як мудро зазначила в анотації до виставки кандидат мистецтвознавства, завідувач відділом європейського мистецтва ХІХ-ХХ ст. Львівської національної ґалереї мистецтв Віта Сусак), вже за кілька хвилин переконалась, що з «доступно» я дуже помилялась. Бо… більшість підписів, на яких не просто зазначено, хто малював, але й докладно пояснено, чому, для кого і за яких обставин, лежали… на підлозі.
Тобто, до кожної картки доводилось «кланятися», а я, при своїй короткозорості, навіть в окулярах, аби прочитати дрібний шрифт, мусила над кожною сидіти навпочіпки. Перечитавши всі (на виставці презентовано близько сотні меню!), зрозуміла, що вичерпала свій тижневий ліміт фізичних навантажень. На моє логічне запитання «у чому прикол?» працівниця чемно пояснила: до свіжопофарбованих на ніжно-рожево стін клеїти анотації, як це хотів арт-куратор, вони заборонили – бо ж плями залишаться, а музей оце вперше за стільки років нарешті дочекався (!), так тішиться з ремонту… А як пояснив мені Костирко, якого я пізніше принагідно запитала, чому він не пристав на пропозицію клеїти до рам, як це традиційно прийнято в наших музеях: бо неестетично. Меню маленькі, анотації великі, часом до одного об’єкту є по дві-три картки, тож таке доліплення до рам виглядало би шкарадно, і весь ефект вишуканості пропав би, було би музею думати вперед і помалювати стіни набіло, тоді плямки на стінах легко замалювати, як це й робиться в музеях Європи…
Меню обіду 6 грудня 1928 р. на честь нагородження Ґурнонського орденом Почесного леґіону.
Одним словом, хотіли, як краще, а вийшло, як завше… Шкода. Бо якщо не давати собі труду напружуватись-згинатись до кожного перекладу, нюанси шарму цих міні-шедеврів Dolce Vita: «є сад з акліматизацією, вечеря під музику, дамам дарують квіти», «Для князя – страва короля», «43-я вечеря товариства Приятелів добрих куточків», «меню банкету на честь ”короля кухарів і кухаря королів”, «157-ма Вечеря Анжуйського вина»… залишаться тільки для знавців французької. Але й для них буде таємницею, що серед авторів, крім всім відомого Альфонса Мухи, є й Яро Фабрі – один із найкращих ілюстраторів «золотої доби» Голівуду 1920-1930-х, Адольф Леон Вілет – «монмартрський батяр», декоратор ресторанів та кабаре Монмартру, в тому числі відомих на весь світ «Мулен Руж» та «Ша нуар», Луї Бертом де Сан Андре, відомий еротичними малюнками до поезій Верлена, Аполінера, Бодлера… Але для більшості відвідувачів старшого віку, яких на виставках такого типу більшість, вибору «читати-не читати» немає, бо час вже зробив за них вибір «нахилятись-не нахилятись»….
Зачинивши за собою двері музею книги за п’ять п’ята, задумалась «тєжко», чи не вистачить мені вже на сьогодні музейних вражень? Але, чесно зізнаюсь, люблю «happy end»-и, тому вирішила, що ще не все втрачено, і рушила за позитивом до Національного музею, на виставку романтичних пейзажів Васильківського. Табличка на дверях засвідчила, що щодня (і в неділю також) музей працює до 18.00, а каса – до 17.30. О 17.20 прочинила двері – дійсно, працює. Але зітхнула з полегшенням зарано: виявилося, що в переліку тих, кому належиться дивитися виставки безкоштовно, немає журналістів! Аргумент касирки був «залізний» – приходьте на відкриття! Щоправда, й тут спрацювала моя довга кар’єра арт-критика, співробітниця музею, що була на той момент в холі, радо запровадила на експозицію, де з півтора десятка шанувальників мистецтва уважно розглядали «пейзажні еквілібри» одного з корифеїв Слобожанщини – Сергія Васильківського. Запитання, чому в Європі, принаймні у Польщі, Німеччині, Італії моє журналістське посвідчення працює безвідмовно, а у рідному Львові – ні, я залишила «на потім», для дирекції.
Отже, про виставку, яка стала «родзинкою» літнього арт-сезону Львова. Це – проект «музей-гість» в рамках святкування століття дарування митрополитом Шептицьким Національного музею українському народові… Навзаєм до Харківського художнього музею поїхала колекція нашого Труша. Обмін рівноцінний і корисний: у глядачів є можливість наочно порівняти дві національні школи краєвиду, європейські орієнтовану Галичини і лірико-епічно-академічну – Слобожанщини.
«Що об’єднало нас в цьому проекті – можливість промоції творчості одних з найбільших корифеїв пейзажу Західної і Східної України, – пояснює ідею саме такого обміну заступник з наукової роботи директора Національного музею Оксана Біла. – Для нас ім’я Васильківського є відомим переважно по підручниках, тож виставковий ефект – беззаперечний. 120 творів, які запропонували харків’яни, дають можливість простежити і формування малярської мови художника, і засади його суспільно-естетичної позиції. Маємо нагоду провести паралелі, що ж зробив Васильківський для Слобожанщини, і що Труш – для Галичини».
Те, що спільного багато, видно неозброєним оком навіть неспеціалісту. Хоча Васильківський вважається академістом, але він, як і Труш, формувався під впливом тих же таки барбізонців, він також мав нагоду ознайомитися з усіма новітніми течіями європейського мистецтва, коли після закінчення академії отримав стипендію на дворічну мандрівку Англією, Францією, Італією, Іспанією, навіть Алжиром…. І на нього теж, хоча й менше, ніж на Труша, вплинуло знайомство з імпресіоністами. Це видно і по колористиці, і по намаганнях «впіймати» світло-тіньові ефекти. Обоє – автори малярської «енциклопедії краси українського краю», Труш – Гуцульщини, Васильківський – Центральної і Східної України. Замальовані Васильківським тоді пам’ятки сакральної архітектури тепер є безцінною документацією, адже багато з цих церков нині втрачені. 2004 року харків’яни ініціювали акцію «Шляхами Васильківського: погляд через століття» з метою скласти географію подорожей майстра, і за 10 років не встигли обійти всі місця, які намалював маестро. Васильківський, як і Труш в Галичині, докладав багато зусиль для активізації мистецького життя Слобожанщини, на початках ХХ ст. він разом з Самокишем заснував там літературно-художній гурток, при якому працювала художньо-архітектурна студія. Васильківський, як і Труш, організовував промо-виставки українського мистецтва, випустив альбом «З української старовини» (1900) та «Мотиви українського орнаменту» (1912), де пропагував українську народну традицію.
На жаль, з тієї більш ніж тисячі творів Васильківського, які він передав до музею Слобожанщини – тепер це, власне, Харківський художній музей – (загалом творча спадщина художника сягала 3500 творів), 80% загинули в часи Другої Світової. Тож в зібранні харківського музею маємо нині лише близько 300 творів. Колекція Труша у Львові – це теж близько 300 творів, результат старань митрополита Шептицького, Іларіона Свєнціцького та українських громадських установ, які з патріотичних мотивів передавали твори Труша до Національного музею. Решта з понад 6000 творів митця розійшлась по цілому світі, частина залишилась у родинній колекції.
Надихнувшись віртуозною майстерністю Васильківського, вирішила, що таки мушу з’ясувати, чому відвідувачі Національного музею мають можливість у неділю насолоджуватися лірикою українського пейзажу до 17.45, а бажаючі подивитися колекцію меню чи того ж таки Пінзеля у Галереї Мистецтв вже о 16.00 «цілують клямку». З цими питаннями я в понеділок завітала до генерального директора галереї Лариси Разінкової. З’ясувалося, що ця ситуація – результат пристрасті попереднього директора Бориса Григоровича Возницького відкривати нові філії. Тепер їх у галереї вже 18 (!!!), а до кінця року заплановано таки відкрити ще одну – Музей «Жидачивщина» (мрія Возницького, отже, мусять). Але штатний розпис галереї (кількість наглядачів і наукових співробітників, а також кількість годин охорони) не росте пропорційно до кількості її філій, бо міністерство не може собі цього дозволити. Тож доводиться «викручуватися» за рахунок внутрішніх резервів. В результаті відвідувачі мають прилаштовуватися до пропускних можливостей галереї. Якщо хтось із наглядачів хворіє, перекривають зал. Особливо напружена ситуація в замках, в першу чергу в Золочівському, який теж в неділю відкритий з 12.00 до 17.00, а каса, відповідно, до 16.00. Причому сусідні Олеський з Підгорецьким замки відчинені у неділю з 11.00 (?). Тож туристам, які замовили екскурсію «Золота підкова лева» (Олеський, Підгорецький і Золочівський замки) в літній сезон та на свята доводиться часом годинами чекати своєї черги потрапити за ворота. Для порівняння – Мукачівський замок відчинений до 20.00 (?). На мою пропозицію (як один із варіантів виходу з ситуації) зробити додатковий вихідний у вівторок , а за рахунок вивільнених годин продовжити термін відвідування на вихідні Лариса Разінкова обережно, зі сумнівом в голосі, обіцяла подумати.
Заразом я мала нагоду запитати пані Ларису, чи рухається справа ремонту Музею сакральної барокової скульптури І.Пінзеля. Йдеться про ремонт дірявого даху та фасаду, передусім аварійних карнизів, які обсипаються дослівно на голови перехожих.
«Парадокс ситуації у тому, що гроші вже нарешті є, – скаржиться директор. – Але чомусь гроші на фасад прийшли на місто, а на дах – на область. Тепер це все треба якось з’єднувати. Але зараз все впирається у відсутність кошторисної документації, яку робить інститут «Укрзахідпроектреставрація» і дотепер не зробив. Без цього ми не можемо приступити до роботи. Їх пояснення: “ми працюємо”. Вже липень, поки вони зроблять, а ще три місяці державної перевірки… Коли починати, в листопаді? В кінці року гроші пропадуть. І що, знову просити? Щодо інших філій, то вдалося зробити власними силами ремонт Китайського палацу в Золочівському замку, а Писарчук обіцяв помогти відремонтувати дах надбрамної вежі. Але в Олеську буквально катастрофічна ситуація з дахами фондосховища, яке міститься в колишньому монастирі капуцинів – вони як друшляк (дійсно, фото 2008 року вражає, діра на дірі. А нині 2013-й! – Н.К.). Отже, унікальна культурна спадщина мокне й мерзне, але грошей міністерство не має – і крапка. Щодо нашого старого корпусу на вул. Стефаника, то кожного року ми плануємо ремонт фасаду. Цього року теж запланували. І маємо на це гроші. АЛЕ! Держава цього року знову заборгувала велику суму за охорону нашого музею. І ми отримали вказівку заплатити з власної кишені. Тож, якщо питання не вирішиться, будемо змушені віддати заплановані на ремонт фасаду кошти на погашення заборгованості охоронній структурі».
Як з’ясувалося в розмові, новому директору й суто фізично складно контролювати ситуацію у заміських філіях, адже галерея навіть не має легкової машини, тільки мікроавтобус, яким їздити задорого. Нагадаю, що рік тому попередній директор галереї Борис Возницький загинув у автокатастрофі, коли їхав відвідувати свої улюблені замки. Машина ремонту не підлягала. На нову галерея, ясна річ, розраховувати не могла. А пишно-барокові промови влади всіх рівнів про вічну пам’ять і сприяння справі легендарного українського музейника традиційно залишилися «для доброї міни при поганій грі».
PS. Наразі один із найстаріших і найпопулярніших музеїв України залишений «боротися з вітряками» (вислів Бориса Возницького). Зрозуміло, що без серйозної структурної реорганізації за таких умов Львівська Галерея Мистецтв не тільки не може бути конкурентом навіть українським музеям, вона постійно в очікуванні скандалу: чи то шматок карнизу з Музею Пінзеля комусь на голову впаде, чи дах над фондосховищем в Олеську завалиться, чи охорона застрайкує… Тут не до виставкової політики. Але питання реформ – це питання в першу чергу команди. Можливо, на часі громадська дискусія, яким ми хочемо бачити музейний спадок Бориса Возницького, чиє ім’я тепер урочисто носить галерея?
PPS. У цей же день, 1 липня, поки ми у Львові обговорювали з Ларисою Разінковою проблеми галереї, у Києві відбулась лекція експерта в галузі музейного проектування Дітера Боґнера «Музеї в русі?». Дослідник сучасного мистецтва та архітектури, експерт у галузі музейного проектування, маркетинґу та музейного PR, куратор виставок, доцент Інституту мистецтвознавства Віденського університету, голова правління приватного фонду Фрідріха і Ліліан Кіслер (Відень, Австрія), член ради Нового музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку (США), співавтор створення або реконструкції багатьох відомих у світі музеїв, зокрема, Пауля Клеє в Берні (Швейцарія), музейного кварталу у Відні та музею в Зальцбурзі (Австрія), а також «Мистецького арсеналу» в Києві, пояснював, наскільки важливою складовою сутності музею є феномену руху, адже сучасний музей являє собою складне поєднання психологічних, інтелектуальних, фізичних, логістичних та технічних рухів…. Дуже актуальна інформація, шкода, що ми не почули. Була би помічна.
04.07.2013