Малий фейлєтон.
Казали мені переглянути комплєт "Громадської Думки" і винотувати всі конфіскати. Я поклав його на стіл, закинений денниками, переглянув, почислив і сів втомлений на крісло. Глянув крізь вікно, де синій клаптик неба горів сонішною загравою.
І почув я плач.
Хто се плаче коло мене? Невже справді людина може так ридати, страшно болюче, потрясаючо?
Я був сам оден в комнаті і чув плач. То був гуртовий плач. Тисячі голосів ридали.
Плач рвався зі сторінок комплєту нашого денника. Ридали печатані слова. Плакали всі іменники, прикметники, дієслова, заіменники, числівники навіть злучники, оклики і невинні прислівники тихесенько ридали...
— Чого ридаєте мої діти?
Спинився зойк, гамір — а потому дієслово стало говорити.
— Плачемо тому, що вже ніколи не буде нам волі. Ми переконалися, що ніякий суспільний лад не запоручить нам свободи.
Як ця свобода слова виглядає нині — тиж сам Горобче добре знаєш і видиш. Приходить реакція і вязнить слово зі страху перед революцією. Побідить соціялізм, то й він гнобить нас зі страху перед контрреволюцією. Ніколи вже люде не почують вольного слова. Свобода слова являється найбільшим обманом.
— Брехня — крикнуло гнівно кілька голосів.
Я оглянувся і почув, що голос плив зі сторінок "Народового хулігана" і "Ліберум вето".
— Протестуємо, закладаємо вотум сепаратум — кричали вони далі. Ми не плачемо. Ми радіємо всім серцем! Брехня, клевета, насильство, нікчемність все мали і мати муть свободу.
Счинився гамір, що поволі розвівався, тих.
А тимчасом тамті стрічки ридали, ридали, ридали...
Громадська думка
02.04.1920