Малий фейлєтон.
Що днини, як сідаю за столик щоби відробити свою панщину з дороги життя, не знаю за що братися. Тема зa темою пливе, перепливає, тиснеться під перо. Всі, здається, актуальні, пекучі. Всі вони, болючі справи життя мойого народу. Всі просяться до слова, всі домагаються, щоби зайнятись ними. Одні тихенько ридають, проковтуючи солоні слези, другі вибухають судорожним плачем. а є й такі, що гірко всміхаються дo мене. В моїх ухах все дрожить якась жалоба. В останні дні в моїй душі безпереривно гомонять діточі голоси.
Ще раз приходиться мені говорити про українські діти у Львові.
Від кільканайцятьох років істнує у нас тиха, скромна інституція, якої розголос і слава не стоять в ніякому відношенню до її пожиточности і заслуг. Маю на гадці "Українську Захоронку" у Львові. Трудиться в ній невеличкий гурток наших людей, трудиться щиро-безголосно, майже безіменно. Удержує у місті шість захоронок (на Городецькім, при пл. св. Юра, Руській, Жовківській, св. Софії і Личакові), а завданням сих захоронок гуртувати українську вбогу дітвору, що так часто і численно губиться і пропадає у чужому морі. В минувшому році було в наших захоронках понад 600 дітей. Діти діставали друге снідання і обіди; обділювано їх убранями з американських дарів. Шість фахових учительок з повним пожертвованням серед не дуже то відрадних матеріяльних умов працювало в захоронках.
Вчора зачалися вписи. Зачинається новий рік в закоронці. І поневолі журливі думки приносить він зі собою. Приходиться заспівати нашу стару пісоиьку і відкликнутись до громадської жертвенности. Правда, буджет нашої філянтропії вже такий обтяжений, матеріяльні умови серед львівського громадянства доволі прикрі, та все таки від сеї жертви нікому не вільно ухилитися. Ходить о рятунок найменчих! Гороскопи дуже невеселі! Американські дари скінчилися. Дооколичні села, що иншими роками спомагали захоронку, в сьому році нічого дати не можуть, бо самі винищені, йде тяжка зима. Заряд захоронки не має ні грудки вуглика, ні одної барабольки, ні одної головки капусти. Нема за що купити. Тому невідкличним і святим обовязком львівського громадянства прийти в підмогу сій заслуженій інституції. Складаючи хочби найскромнійшу жертву на ціли "Української Захоронки" — рятуємо цвіт народу і його будучність!
Громадська думка
17.09.1920