Малий фейлєтон.
Маю слабости до деяких галицьких міст. Особливо люблю Перемишль і Перемишлян. Се останнє велике українське місто на заході, ся передова твердиня української землі на границі з Поляками мала все для мене непереможний чар. Я любив велике минуле сього города. Перемишль згадував уже перший київський літописець, пишучи про завзяту боротьбу, що йшла за окраїнні землі між польськими й українськими князями. В р. 981. записав він як Володимир князь київський відібрав від Поляків "Перемишль, Червень і инші городи".
Наше пограниче з його славним Перемишлем! Скільки імен звязалося з сим мостовим причілком наших західних окраїн, і Володимир і Ярослав і правнук Ярослава Володар і гетьман "з перемиських сторін" Сагайдачний! А потому ріжні Могильницькі, Лаврівські, Снігурські ітд. ітд.
І у великій війні довго світ звертав очі на наш славний Перемишль. Австрійські ґенерали ще до початку квітня 1915 року деклямували вірш Щурата:
Нехай на тебе цар Микола
Всю дич Сибіру вишле,
Ти гордо глянеш з гір довкола
Престольний Перемишле!
________________________
З діл слави нашим поколінням
Остались тільки тіни;
Та, видко, Бог судив тим тінням
Спасти святі руїни.
Єсть, видко, край народнім карам
У Божім провидінню
Не давсь ти, городе, Татарам,
Не даш ся їх насінню!
Що правда, тоді воно вийшло дещо инакше; та хто знає чи не вина в тім, що ґенерал Кузманек не знав української мови...
Але пусте! Не буду переповідати дальших подій.
Одним словом я люблю Перемишль і люблю Перемишлян.
І одно мене болить невимовно, що лихі люде хотіли нас посварити, а може й розлучити на довгі часи.
А було так. Одного ранка ловить мене на вулиці за полу старший радник і шепоче: Бійтеся Бога! Що ви робите? Ви чули: цілий Перемишль на вас обурений!
Мене стиснуло коло серця і голова заболіла.
— Чому питаю, чимже я так не вигодив Перемишлянам?
Радник став мені розказувати страшні річи. Я не можу їx повторювати, бо, їй Богу, часом не визнаюся що вільно написати а що ні, себто котра правда є політична, а котра неполітична. Виявило ся, що надполтвянська Mephitis сhinga була в Перемишлі і виділа в каварні на власні очі як на однім моїм фейлєтоні хтось зробив дописку олівцем.
Мене ще раз стиснуло коло серця, з очей поплили слези. Я попращався пішов до редакції.
Сів при столику і став писати пресумну поезію: "Як умру, то не ховайте мене тут у Львові..."
Нагло відчиняються двері. Влітає другий радник. Сів задиханий і каже: Бійтеся Бога! Що ви зробили. Цілий Перемишль на вас обурений.
Я не мав сили відповісти. Мені перо випало з рук, а другою рукою трутив каламар.
Я закрив чоло в долоні. Каявся і плакав добру годину.
Збудив мене з задуми і вирвав з розпуки знакомий голос. Надомною стояв мій добрий знакомий, поважний перемиський громадянин. Стояв з торбинкою в руці. Прийшов просто з залізниці.
— Хочу вмерти — простогнав я наболілим голосом. Завіщання не маю вже часу робити. Лиш прошу вас, просіть Перемишлян, щоби мені простили і розпорядіть, щоби на мойому похороні не пустили Людкевича диріґовати хором.
Мій знакомий сів коло мене і став розпитувати. Я все сказав. А він вспокоював мене:
— Тиберіє! Не вірте. Перемишль любить Вас. Хто би у нас важив на ваше горобяче життя. Се от собі ще одна сплетня. Ви полошите львівських сплетників по львівських переулках. Тому вони, як є нагода, їдуть на провінцію, а опісля надуживають дорогого імени провінції. Ви нічого собі з того не робіть. Тямите, як то є в тій казці — здається про горобця і осла... Осел теж висказував обурення горобцеви і покликувався на непричасного ділу коня, а горобець цвіркнув:
Was von mir ein Esel spricht
Des acht ich nicht!—
Промовив мені до переконання. Я заложив свіже перо і все списав.
Громадська думка
10.09.1920