Границя.
На дорозі стрітив я знакомого селянина.
— Звідки, ґаздо?
— А от ходив у село, передати вістку до доньки за рікою.
Я знав, що цей селянин мав поле по обох боках Дністра, в Галичині і на Буковині. Сам мешкав у Галичині, а на Буковині жила його замужна донька. Коли Румуни заняли Буковину, він не мав уже приступу ні до своєї дитини, ні до свого поля за рікою. Тільки деколи пересилав туди вістку через Дністер або діставав звідтам листок від доньки. Займалися цею почтою відважні парубки у недалекім селі, де берегів ріки не дуже пильнували вартові.
Селянин був сьогодня лихий і нарікав:
— Ті цигани забрали мені там три кірці жита ще в осени — і я не знав. Тільки тепер донька написала.
Тут він станув на дорозі, обернувся лицем до мене і з притиском, мов би його мучило якесь дивне питання, на котре не находив відповіди, промовив:
— Скажіть мені, добродію, хто це придумав границі для людей? Там за рікою моя дитина і моє поле, а я тут. Мій дід і батько ходили сюди і туди, — ніхто не спиняв їх. А тепер дивіться: прийшли якісь заволоки, поставили варту на ріці, — уже тобі до твоєї дитини і до твого поля засі! Раз якось, ще з початку, переправився я чайкою на той бік. Зловили мене ті цигани, набили і завернули. Ще й стріляти хотіли. Я вже з рік не бачив своєї дитини і бідую, бо там за рікою маю більше поля, як тут. Чи то так повинно бути, щоби людей розділювати границями?
Питання було дуже просте і ясне — і моя відповідь була така сама:
— Вжеж, не повинно бути.
Селянин дивився на той беріг Дністра, високий, покраяний з гори в низ бороздами від дощу, місцями сірий, місцями білий від снігу. З Галичини понад Дністер на Буковину летіло стало ворон.
— Дивіться, оттака дурна ворона має більше волі, як чоловік. Куди хоче, туди летить. Не треба їй ні пропусків ні пашпортів. А ти не смієш, бо ти чоловік. Що це за порядок на світі? На що люде накладають таку неволю на себе?
Я усміхався. Мій знакомий сягав своїм простим розумом далеко-далеко, у незнану будуччину. Може колись і цілий світ додумається до того самого, а покищо дочка селянина і його поле були за границею, в иншій державі, а він тут бідив. Покищо дурна ворона мала більше волі, як чоловік.
2.
Відмова.
1. До Світлого Начальства села Болотнища.
Прошу Світле Начальство, приняти мене на хлопа до своєї громади.
Я походжу також з хлопського роду, але, на жаль, був потім якийсь час паном, а іменно повітовим суддею. Я скінчив ґімназію, університет, зложив ріжні іспити і маю докторат прав. За австрійських і українських часів я служив у суді; коли-ж прийшла Польща, я втратив посаду. Тепер я бачу, що мій Тато зробив мені велику кривду, що посилав мене до шкіл, бо краще було лишити мене дома.
Прошу Світле Начальство примістити мене у своїй громаді і дати мені яку відповідну роботу. Я можу бути писарем, можу вести касу, читальню, крамницю, спілку якусь, можу давати правничі поради і в потребі бути громадським пастухом.
Родини я не маю і згоджуся на малу плату. Тому, що панська одежа на мені вже подерлася а нової не маю за що купити, я переберуся так, як у Вас носяться.
Др Василь Близнюк.
II. До Пана Дра Василя Близнюка.
Наша громада ни пристає і ни хочи вас приймити до себи, бо ми свого писаря маємо і нам такого вченого і пастуха ни треба, бо Ви все одно пан і з панами будети тримати, а ми вас до школи не посилали тай гудувати ни мислимо. Було ся так високо ни вчити, то булибисти мали що їсти. А нам таких голодників ни треба, маємо своїх досить.
† Микита Рогатий начальник, підписав Станіслав Крінціцкі, писар.
[Громадська думка, 25.03.1920]
25.03.1920