"Про що тирса шелестіла".

Траґедія в 5. діях Спирідіона Черкасенка

Театральні оповістки, заповідаючі виставу Черкасенкової траґедії "Про що тирса шелестіла" і розміром і стилізацією й примітками обіцювали

                            траґедію такую

Что всѣ от жалости в театрѣ заревут,

Что слези зрителей рѣкою потекут —

Мы ждали драму золотую...

Йшли люде на виставу і думали, що сього вечера на нашу сцену привіють спомини давно погаслих, великих днів тої траґічної епохи, що замикала собою період української історії днями заколоту, коварства, самолюбства, несвідомости і зневіри, розпаду й розкладу Гетьманщини та зростаючих впливів сумежніх держав, які не поминули ні одної скрутної хвилини на Україні, щоби поширити та скріпити свою власть. Безсумнівно були це траґічні дні, коли несвідома й темна чернь гнулася на всі боки наче шувар на водах та своїми "вільними, тихими голосами" вручала булаву накиненим "покутним гетьманчикам", або коли народ винищений, зруйнований наїздами "замирених" орд, тікав на Задніпровє аж до московських меж, лишаючи пусткою безмірні простори рідної землі. Був траґізм в тім, як старшина продавала нарід і країну за царські соболі. А в тих саме часах сидів у січовому ґнізді на Запорожі кошовий отаман Іван Сірко — той сам, що був у суботу на театральній оповістці... І відси зродилося непорозуміння між більшістю зібраної в театрі публики а автором траґедії.

"Мы ждали драму золотую"... Ми надіялися побачити дужання могучих індівідуальностей з насилою окруження, колізію великих амбіцій, пожираюче полумя пристрасти, бунти пророків, страдання героїв замотаних в чортівські тенета, ми сподівалися почути крик великанів торощених долею чи власними провинами, траґічне божевілля, траґічний фанатизм, траґічну боротьбу за волю, власть, силу і правду — а побачили лиш костюм епохи, і кольорит погаслого життя.

Ми думали, що в грізних Сіркових днях пошукає Черкасенко великих символів будучности, або бодай, пустившися на плитонькі води ілюстрації, оповість дещо, пригадає та поучить.

I вийшло непорозуміння.

Що инше мав на думці Черкасенко, пишучи перед роками свою траґедію "Про що тирса шелестіла"...

"Історичні і взагалі живі особи в пєсі — пише автор в короткій передмові — взято не для популяризації їх зі сцени, а як живі символи до втілення певних ідей; епоха та історичні події для драматурґа тільки тло, на якому оживають його власні образи".

Так би треба й дивитись на цю траґедію.

Черкасенко в особі кошового Сірка хотів змалювати не історичний портрет січового орла, а показати боротьбу в людині двох податків: звірячого й духового. Олицестворенням їх мали явитися дві сестри Орлівни: Оксана і Килина.

Сірко знеможений, притомлений борбою шукає спокою в рідній оселі. Та кохання Оксани, її завзяття і наклін до лицарського ремесла виривають його з тишини рідної оселі і несуть знов у воєнний шум, кидають в боротьбу, де його жде нова слава і... нові страдання недужої вже душі. Сірко не має сили встоятися. Втомлений боротьбою він вбиває ворога, — звіря своєї душі в живому його втіленню — Оксану. Та смерть Оксани є і для нього смертю, бо Сіркова вся істота була у власти цього ворога і без нього він жити не може. Сірко гине теж, а тому, про що він мрів, за чим тужив, до чого рвався все житя, довелося заридати над його душею та приспати її в тихій пісні Килини:

Тирса хай шепоче,

Що собі захоче, —

Я присплю сама...

Це дужання Сірка, його боротьба та її перипетії мали бути головним нервом траґедії.

Як з наведених слів автора видно, не драма була матірю ідеї, а ідея матірю драми. Та не в тім діло. В історії письменства можнаби віднайти великі траґедії на міру Кальдерона, в яких ідея породила драму, хоч величезна більшість письменників творить так як і природа. Для них вихідною точкою є жива подія і вона що-йно розбуджує, визволяє, видобуває ідею. Аm Аnfаng wаr diе Таt — каже Ґрільпарцер в своїх драматичних студіях. З траґедією "Про що тирса шелестіла" було инакше і відси саме взялася деяка неприродність виразу, перевага слова над ділом, чисто зверхнє настроєння слова на високий тон, замісць внутрішнього напруження, замісць внутрішньої конечности, замісць того, щоби розвиток акції творив суцільність в загалі та в поодиноких фазах. Тому "Про що тирса шелестіла" не є траґедією, а ще одною спробою створити висшу драму, якої народин від років ждемо.

Не місце тут розглядати, о скільки можливо розуміти права автора історичної траґедії так, як про це говорить Черкасенко в передньому слові, та стаючи навіть на становищі автора, трудно відігнати вражіння, що зусилля і намір Черкасенка не дали вдоволяючого успіху.

Його "живі символи" не мали переконуючої сили, мали лиш мельодраматичну манеру. Його Сірко на свойому похмурому чолі не мав траґічних морщин. Було на ньому пятно якоїсь страдаючої пасивности, а така пасивність може бути гарною лірикою, доброю повістю, але ніколи драмою. Черкасенкові символи і людей породила схематичність, що й відбилося на них, на їх словах, позах, на їх рухах, поглядах і... деклямаціях.

Тому то може й цілість вийшла радше як ряд иноді гарних, настроєвих картин чи оповідань, як історична канва, на якій видно було малюнки, та не відчувалося траґізму ділаючих лиць. Видно було, що автор спрямував всі свої зусилля, щоби наче на фільм зібрати гарні малюнки і яви та не силувався, щоби викликати драматичне зворушення та вирізьбити характери.

Схематичність знаменує й деякі другорядні лиця Черкасенковою твору (Сірчиха і Ґедзь).

Та має Черкасенковий твір і свої цінности так літературні, як і чисто театральні. Бо Черкасенко є зручним техніком театру. Він розуміє вимоги сцени, він має почуття сценічної оптики і акустики. Тому на його фільмі картини добре вяжуться, стильові форми виглядають добре і добре позуються постаті. І хоть "Про що тирса шелестіла" не є траґедією, все ж таки у доброму виведенню була би гарною і преінтересною ґалєрією картин історичного кінематоґрафу. Притім Черкасенко добре володіє мовою. Його стих неначе пливе. Є в ньому краса і музика.

Траґедію Черкасенка виставив наш театр, вкладаючи в приготовання чимало труду, заходів і коштів. — Жаль лиш, що артистичний успіх не відповів бодай в якійсь малій мірі положеному трудови. Головна хиба лежала по стороні режісерії. Її слідів майже не було видно. Кромі кількох яв і кількох ситуацій, на сцені була путанина, безпляновість, припадковість, а то й неприродність. Гуртові яви, що подекуди є прямо ілюстрованими словами малюнками (як напр. писання листа до султана, пращання Запорожців) не мали в собі конечної мальовничости; затиралися, з образка робилися плямою. Загальне виконання поодиноких роль лишало чимало до бажання. Ритміка білого стиха страдала важко. Виконавці не здавали собі справи, що в тім случаю напр. при слові "сього" дати наголос на перший місто на другий склад, є вже зломанням ритміки і промахом, який ріже ухо слухача. По за тим кожна стать Черкасенка — це тип. Нехай, що він схематичний, сухий, іноді деревляний, та всеж таки той тип треба зробити. В кінці "Про що тирса шелестіла" вимагає великого простору, ширини, свободи, а цего всего нема в тісній сценічній клітці салі тов. Лисенка.

З виконавців поодиноких роль вибилися на перше місце п-ні Стадникова як Килина і п. Остоя Олесь, що був Сірком. Його Сірко мав вираз і силу. Його внутрішний холод і томляча иноді однотонність голосу були зовсім на місці. П-ні Коссакова не має умов для створення "живого символа", Оксани. На виставі пригадалася нашій публиці і заслужена п. Осиповичева, та роль Софії Сірчихи не дає поля ні нагоди до ніяких артистичних виявлень. Не злий був п. Бодак як Лесь свинар і старанний тип створив п. Купчинський в ролі писара Перепелиці.

Гарну і ориґінальну музику написав до Черкасенкової траґедії Стеценко. Дві пісні Килини і пісня Сірка — не прямо перлини. Шкода, що хори не надто випали складно.

Зі зовнішної сторони вивінувано Черкасенковий твір як на наші умови — дуже щедро. Нові гарні, до деякої міри навіть стильові декорації робили дуже корисне вражіння.

Шкода лише, що не всі ролі були памятево опановані та що пєсу (особливо дві перші дії) грали в томлячо-похоронному темпі. Це й головно спричинило, що "Про що тирса шелестіла" не зробило вражіння, бо шелестіла вона від пів до осмої в вечера до чверть на першу в ночі...

[Громадська думка, 17.03.1920]