"Мужицький посол"
(Прем'єра в українському державному театрі ім. Заньковецької)
Нова п’єса Леоніда Смілянського про великого громадянина землі української, мислителя, поета-революціоне Івана Франка вперше побачив світло рампи у Льовові. Це закономірно, з Львовом бо пов’язане все життя поетове і інтерес до такої п’єси тут більший, ніж де-інде. Ще «Мужицького посла» поставити було найважче саме у Львові. Багато є ще тут людей, які особисто знали Франка і були свідками подій, що про них іде мова в п’єсі.
Нема жодного сумніву, що знайдуться люди, які скажуть: «Франко не так ходив, як показано в театрі, не так посміхався, не так дивився на людей» і зроблять з цього поспішний висновок: «це взагалі не Франко».
Добре зробив автор, що, максимально додержуючись історичної правди, створив образ Франка так, як він собі його уявляв. Л. Смілянський опоетизував його, показав оточення, в якому жив Франко, охарактеризував його тим, як різні люди в п’єсі по-різному ставляться до поета, люблять, ненавидять його, заперечують або втілюють у життя його думки. А в результаті помалу вперед нами вимальовується постать великого Каменяра.
П’єа Л. Смілянського не має цілого сюжету. Вона не побудована на захоплюючій інтризі з несподіваними ходами, поворотами. В основі її покладено історичний факт. 1897 року в цісарській Австро-Угорщині провадились вибори до державної ради. Прем’єр-міністр граф Бадені не допустив, щоб «мужицький посол» Іван Франко був обраний. Підступами, неправильним підрахунком голосів, репресіями проти виборців кандидатура Франка була провалена. Багато його прибічників опинились у в’язницях, багатьох поранено було, мордовано.
Радянський драматург Леонід Смілянський написав п’єсу понад рік тому. Тоді ще не було визначено строку виборів до Верховної Ради СРСР. Не було тоді і підозрілої метушні «оборонців» демократії навколо всенародних виборів до парламенту у Болгарії, Югославії, та Румунії. Тим більша заслуга драматурга, що він нагадав нам, як колись обирали, яка була справжня суть «свинської» конституції Бадені. Він зрозумів і показав австро-угорську «демократію», на грунті якої після 1918 року пишно розквітли «демократії» Польщі, Угорщини, Австрії, що породили Пілсудського, Бека, Шушніга — душителів народної волі.
У вільних, спокійних умовах готуються у нас до виборів. Кожний громадянин твердо знає, що ніхто і ніщо не завадить йому в СРСР голосувати таємно за бажаного йому кандидата. Ми всі знаємо, що радянська демократія, Сталінська Конституція найпередовіші і найдосконаліші у світі.
Проте, за межами нашої країни є ще чимало реакційних діячів та журналістів, які день і ніч марять про «демократію» на зразок цісарської. Вони розчулено вітають розгнузданий терор монархістів у Греції, бризкають отруйною слиною і оббріхують демократичний рух у балканських країнах.
Актуальність «Мужицького посла» в тому, що п’єса нагадує нам, скільки крові доводилося проливати народові за часів австрійського цісаря й російського царя, скільки крові ллється ще й сьогодні по тих країнах, де збереглися реакціонери, магнати, поміщики і капіталісти.
На історичному факті виборів Смілянський побудував сюжет драми. Дія до певної міри двопланова. Звучать у п’єсі два музичних ключі: перший інтимний, ліричний, стриманий тоді, коли ідеться про Франка і його друзів, — другий, напружений, часом драматичний, іноді із сатиричними нотками, — коли мова йде про вибори, соціальні сутички, про правлячу верхівку.
Ці два плани не порушують драматургічної єдності твору. Навпаки, можна було б закинути авторові, що сатиричний елемент недостатньо звучить у сценах, де виведено польських аристократів і буржуазну інтелігенцію. Тут була щаслива нагода змалювати їх у всій їхній непривабливій красі. Адже хто-хто, а львов'яни добре пам’ятають цих панів, заглоб, бундючних, задерикуватих хвальків з зовнішньо-галантними манерами і брутально-хамськими душицями. Від цієї нагоди автор теж відмовився. Він і постановник заслужений артист УРСР В.І. Харченко всі творчі зусилля зосередили на розкритті теми Франка і досягли в цьому жаданого успіху.
У виставі почувається велика зворушлива пошана до пам'яті поета. Тихо розсувається завіса, стримано грає оркестр, поступово освітлюєтеся сцена, тактовно і стримано виконують свої ролі актори. Це створює піднесений, але позбавлений ходульної урочистості настрій.
Актори ніби нагадують усією своєю грою, що «серед нас присутній Іван Франко». Для цієї вистави вони вимовились від звичної для них манери подавати текст на повний голос. Мова їхня стала по-мхатівському інтимна, психологічно насичена, багата інтонаційно.
Успіх вистави вирішив, крім постановника, виконавець ролі Франка заслужений артист УРСР В.С. Яременко. Ця творча перемога актора тим більш значна, що він перший втілив образ поета на українській сцені.
Небезпеки, які стояли на шляху автора, не в меншій мірі чатували і на виконавця. Потрібний був неабиякий такт, щоб віддати велич поета, не стаючи на котурни, не позуючи, не впадаючи в банальність та в резонерство.
В.С. Яременко змусив нас повірити, що Франко був саме таким, як він його відтворює. За його спокійною, лагідною манерою розмовляти з людьми почувається велика внутрішня сила, в його простих, часом буденних, словах відчуваєш глибокий зміст, віриш, що він, Яременко-Франко через хвилину сяде до столу і спід його пера виллються нові поезії, сповнені полум’яної сили і поетичного чару.
Він дуже людяний і привітний в колі друзів, простий з людьми простого стану, сповнений гідності і непримиренний щодо політичних ворогів, справедливий, передовий в громадському житті. І осягає цього актор не деклараціями, не словами, а отим невловимим, що становить суть справжнього мистецтва і властиве тільки талантам.
Франкова дружина Ольга важлива в тій мірі, в якій вона допомагає нам зрозуміти самого Франка. У виконанні О.І. Лешко Ольга болісно переживає особисту драму через те, що чоловік її не любить. Розмах політичних подій під час виборів її лякає. Актриса вдало малює вкрай знервовану, перелякану жінку, яка не знайшла щастя в шлюбі, а тепер боїться втратити останні крихти сімейного щастя. Проте, хотілося б побачити ті принадні риси Ольги, які в свій час привернули до неї симпатії поета і дали їй змогу стати Франковою дружиною.
Зовсім інша Людвіка — нещасливе кохання Франка. Заслужена артистка УРСР О.С. Кривицька з підкуплючою щирістю і душевним прозрінням створила образ цієї морально чесної жінки, яка дуже пізно розкусила свого чоловіка — повітового комісара. Дуже пізно зрозуміла вона, кого, бувши дівчиною, відштовхнула в особі поета «з рудим волоссям», який писав їй такі чудесні ліричні вірші. Вона знаходить в собі сили визнати перед Франком свою фатальну помилку. Людвіка у виконанні Кривицької найбільша, після головної ролі удача в виставі.
Протилежністю Людвіки є її подруга Стефа Тишківська. Це екстравагантна, легковажна і чванькувата панянка. Все в житті обертається для неї тільки навколо розваг і кохання. Інше, що поза цим, викликає в неї тільки нудьгу. Актриса М.О. Кропивницька грає Стефу з молодечим запалом, з тонкою іронією і справжним артизмом. Правильно подаючи негативний образ Стефи, Кропивницька зберігає чарівність як актриса. Бездумна лялька, Стефа, у виконанні Кропивницької, збагачує виставу ще одною мальовничою барвою.
У п'єсі проходить цілий ряд діячів ворожого Франкові табору: Бадені (актор С.А. Грінченко), Санушко (засл. арт. УРСР Д.О. Дударед), Тишківський (арт. А.К. Тимошенко), Стемпковський (арт. О.М. Писаревський), Дідушицький (арт. І.Р. Овдієнко). Ці персонажі знайшли вправних і здібних виконавців, але, на жаль, авторський текст не дає їм достатнього простору для гри.
Найколоритнішою могла стати роль польського демократа Гжибовича, що таємно перекинувся до табору аристократів, зрадивши передвиборний блок польських та українських прогресивних сил. Актор П.Г. Голота і гримом, і поведінкою на сцені нагадує більше дрібного шпига, агента дефензиви, ніж діяча, що на той час ще не дескредитував себе прилюдно і чимсь міг імпонувати Франкові.
До числа друзів та прихильників Франка належать Михайло (арт. В.М. Супоня), Олекса Яремчук (арт. В.М. Смолянський), Лук’ян (арт. С.С. Чорній), польський діяч Генрік, (арт. І.П. Слива) і селяни. Цим персонажам автор дав трохи більше можливостей, щоб виявити себе на сцені. Артисти Супоня і Слива грають добре, чого не можна сказати про виконавців ролей Яремчука та Лук’яна. Їхня гра ще не на достатньому рівні. Дуже невдалі селяни в масовках.
Взагалі масові сцени ще не зовсім дороблені. У кав’ярні, наприклад, журналісти не знають, що робити з собою. Вони безладно метушаться, галасують і мало схожі на тих шовіністичних молодчиків, які піддають «ауто-да-фе» революційну літературу. До речі, спалення Франкової статті в кав’ярні може бути ефектним моментом, але відбувається це якось між іншим. Ефект від спалення статті не досягає цілі. Недостатньо переконливо звучить вмотивування епізоду, коли Степковський лишає дружину Людвіку розплачуватися з кельнером і йде геть. Ця людина не покине жінку в кав'ярні без особливих причин. Те, що авторові потрібно, щоб Людвіка зустрілася з Франком не в присутності чоловіка, причина недостатня для цього.
Ще більше недороблена четверта картина (сцена виборів). Весь час на першому плані стовбичить два жандарми. Вони ніби спеціально позичені з віденської оперетки. Такі жандарми не страшні для селян, але і не смішні для глядача та й не повинні вони смішити. Зовсім незадовольняють селяни. Вони не уміють елементарно триматися на сцені. Не відтворена напружена і грізна атмосфера виборів, раз-у-раз виникають, нічим не заповнені, порожнечі. Над масовими сценами треба ще попрацювати авторові разом з режисером.
Ці окремі критичні зауваження не затушовують головного. Театр сміливо підійшов до відповідальної теми, не побоявся ризика і відповідальності, дерзнув показати Франка і добився заслуженої творчої перемоги.
Виставою «Мужицький посол» театр ім. Заньковецької довів, що має талановитих акторів і вдумливих, здібних режисерів.
Є. Райцин, Ю. Ягніченко.
Мої враження і спогади.
Я хвилююся. Радість і гордість проймають мене, бо побачу на сцені Івана Франка, велику історичну постать. Того Франка, якого я бачив живого, знав і мав щастя бути його співробітником декілька років.
Державному театрові ім. М. Заньковецької припало першому на всю Україну поставити п’єсу, в якій головною дієвою особою є Іван Франко — в цьому значна заслуга сьогоднішньої прем’єри. Після Тараса Шевченка, якого ми бачили в кіно і в театрі, прийшла черга на Івана Франка, якого культ завдячуємо радянській владі, бо вона — як жодна інша — вшановує працю і пам’ять заслужених.
А ще слід нам спинитися теж і на тих виборах, до яких кандидатом виступив мужицький посол. Ми пам’ятаємо вибори, проведені в Галичині за радянської влади і стоїмо перед виборами, визначеними на місяць лютий 1946 року, але це вибори в сяйві Сталінської Конституції. Зовсім інакше відбувалися вибори в Галичині за Австрії: і сеймові для краєвих галицьких справ, і вибори до парламенту у Відні для справ державних.
Одні і другі були ключем до володіння польської шляхти в Галичині, тому польсько-шляхетський уряд, галицький, тобто цісарський намісник і краєвий маршал уважали своїм класовим і національним обов'язком допомагати польському виборчому комітетові обманом і розбоєм вибирати польську більшість галицького сейму і якнайбільше депутатів до парламенту. Між іншим, такий був порядок виборчий, що громадянин не давав голосу на депутата, а на виборця, і тільки виборці в числі 100 до 150 на повіт, тобто — 3–4 теперішні райони обирали депутата, а вибір відбувався в повітовому місті. Справа, була в тому, то сотню виборців легше було обманути або насилувати, ніж 30–40 тисяч громадян.
Особливого розголосу набрали, сумний слід в історії залишили галицькі вибори за Бадені. Намісник граф Казимир Бадені, прозваний також мужем залізної руки, завів режим нечуваного до тих часів, терору, а цим так з’єднав собі австрійського цісаря, що той покликав його на прем’єра міністрів восени 1895 року.
Натомість у Відні пану прем'єрові не так легко правилось, отож, щоб забезпечити собі більшість у парламенті, він за цісарським підписом розв'язав Державну раду 22 січня, а вибори до нового парламенту призначив на 27 січня 1897 року.
Вперше впровадив граф Бадені на галицьку виборчу арену побіч поліції та жандармів, також і військо. Австрійська армія, що від наполеоновських походів не виграла ні одної війни, а в 1848 році на присмирення мадярів прислав їй у допомогу своє військо цар Микола І., — показалася тепер дуже хороброю проти мирного населення. Першою жертвою упав селянин Петро Стасюк, прошитий штиком, гори поранених і трупів устелили поле виборчої кампанії, сплили потоки крові, тисячами селян було заповнено тюрми.
Ці криваві баденівські вибори становлять вісь, довкола якої розгортається п'єса Леоніда Смілянського. Українська радикальна партія висунула кандидатуру Івана Франка, якого граф Бадені в 1895 році не допустив на кафедру у Львівському університеті, отож при виборах дав граф Бадені наказ поборювати Франка всіма засобами.
Короткозорий був граф Казимир Бадені, бо в недовгому часі упав польсько-шляхецький режим, а згодом радянська влада Львівському університетові присвоїла почесне ім'я Івана Франка.
Денис Лукіянович, науковий працівник музею Івана Франка
[Вільна Україна, 25.11.1945]
25.11.1945