Під час літніх канікул Львів відвідали два театри: Київський — Музичної Комедії з половини червня і Московський Центральний театр транспорту з початку липня. Перший грав у будинку Опери та балету, другий — у Драматичному театрі ім. М. Заньковецької. Львівська публіка зустріла обидва театри дуже тепло.
Київський театр Музичної Комедії дав десяток вистав таких, як «Конвалія-Черемуха», «Весілля в Малинівці», «Принцеса цирку», «Маріца», «Бокаччо», «Жірофле-Жірофля», «Кето і Коте», «Майська ніч», «Салон Дюкло».
Цей театр має добрий ансамбль. На перших ролях мелодійні голоси, великий хор, кілька першорядних артистів до характерних ролей і талановитих танцюристів. З технічного боку вистави обставлені дбайливо, іноді пишно; декорації та стилеві костюми в опереті «Бокаччо» милують око. Кілька молодих артистів проявляє природний темперамент — такий потрібний в опереті, яка повинна мати своєрідний настрій, достосований до легких, дзвінких арій.
Є в репертуарі цього театру нові радянські твори і загально-відомі оперети давнього репертуару. Приємно вражає те, що актори оперет, написаних на таку актуальну у свій час проблему, як допомога фронтові щораз то новими енергійними людьми, вміли знайти бадьорий тон і дати погідні сцени, без яких не можна уявити собі цього драматичного жанру. Іноземні популярні оперети очищені з похабщини, а проте все ще чогось їм не вистачає. Сам факт, що їх перекладають наші видатні поети не підносить їх якості; талановитий поет виконує тільки чисто технічну роботу і він не силиться вкладати в неї ні трохи з своєї уяви. Для таких плодів легкої музи треба б не перекладачів, а перероблювачів, які б разом з режисером попороли старе, витерте шитво і новими нитками вкрили стару основу.
Належало б згадати прізвища кращих артистів, але ж театр Київської Музичної Комедії і сам, здається, не придає цьому жодного значення. На його виставах не продають програмок; також на афішах, ані у вестибюлі театру глядач не знаходив об'яви, з якої міг би довідатись про те, хто яку роль виконує.
Щодо самих вистав, які справляють культурне враження і завоювали собі симпатії львівського глядача, можна б зробити деякі критичні зауваги. Режисери оперет, видно, розраховують на велику фізичну витримку глядачів, бо деякі дії тягнуться годину, вони перевантажені балетними вставками. До того ж загальні темпи вистави не завжди підходять під оперетовий жанр, а діалоги розтягуються, наче в наших старих побутових п'єсах, які тягнуться чумацькою валкою. Бувають комічні сцени, які режисура підкреслює з таким притиском, ніби намагається товкмачити аудиторії, що саме тут вона обов'язково повинна сміятись.
Не гаразд також із співаними куплетами. Оперетовий куплет це той «перець», без якого подана страва не має належного смаку. А київські артисти співають свої куплети так, ніби весь їx текст може без жодної втрати для дії і для слухача пропадати серед звуків оркестру. Нам не доводилось почути ні на одній виставі оплесків слухача після проспіваного куплету. Тому й не дивно, що режисер мусить намагати зовнішніми ефектами — декорацією, балетом, фарсовими сценками.
Хор на виставах Київської Музичної Комедії поводиться так, як у старомодній опері: він майже неповорушний. У сценах, де любовна пара мусить провести свій усний чи співаний діалог — хор просто повертається плечима до дії. Музична комедія це повинна б також брати собі приклад з того нездорового стану опери, коли в головних ролях виступають артистки не цілком уже першої юності, тоді, як уже з самої дії повинно виходити, що в ній закохуються мо лоді хлопці, захоплені їх вдачею. Відвідувачі веселої музичної комедії дуже легко схильні до сміху, отож іноді вони сміються не з того, що слід би.
***
Московський Центральний театр транспорту — театр з восьмирічним стажем. З цих восьми років половину він провів на евакуації в глибокому тилу. Його художній керівник — народний артист РСФСР М. Петров — людина з великим театральним досвідом, з тонким смаком і з природним творчим хистом. Орієнтуючись головно на новий радянський репертуар, цей театр показує нам п'єси може і не найвищого літературного рівня, але інтересні шуканням нових сюжетів і нової форми.
Така п'єса як «Памятные встречи» А. Утевського характерна тим, що її автор, не професійний письменник, а вчений фізіолог, попробував зобразити саме ті переживання, які близькі професійним письменникам. Наші радянські письменники хотіли б творити під ритм історичних подій великої епохи — відгукуватись на них сильними, бадьорими творами; а втім буває — як це показано у згаданій п'єсі — що талановитий письменник не вміє знайти відповідно сильного тону, суголосного з такою небувалою подією, як порив нашої Вітчизняної війни. Утевський висуває цю проблему на інтересному прикладі родинної трагедії і вміє провести її у сильних драматичних картинах.
П'єса «Молодой человек» двох авторів — Г. Мдівані і А. Кірова дуже зручно пов'язує складну психологічну проблему з формою сенсаційної драми. Молодий радянський інженер зважується поступити на службу до німців, щоб там краще організувати партизанську боротьбу проти них. Глядач довгий час не знає: чи зрадник він, чи справжній патріот.
Драматурги вміють втримати глядача у напруженні до останньої розв'язки. П'єса має особливе значення, як твір, побудований на фактичному матеріалі; герой п'єси — дійсний партизан Радянського Союзу Констянтин Заслонов — начальник паровозного депо станції Орша; в п'єсі він названий Горбачовим.
Московський Центральний театр транспорту придав цій п'єсі деякий символічний характер. Керівники театру роз'язнюють це так: «Саму постановку ми задумали як романтичну виставу, тему якої розкривають не тільки основні дійові особи п'єси, але й символічні фігури партизан, які починають виставу, а також “провідний” — старик-партизан, що з'являється в низці сцен. Нам хотілось, щоб з появою “провідного” події на сцені набрали епічного характеру, щоб старик-партизан наближував глядачів до героїв вистави і неначе усунув рампу, яка відділяє зал глядачів від акторів, об'єднуючи всіх в єдиному почутті благородної любові до героїв Великої Вітчизняної війни».
На нашу думку саме цей засіб послабив динамічну дію вистави. Дійові особи настільки живі постаті, Що глядаяч цілком не потребує посередництва між ними. Коли дійова особа виходить поза рампу і починає виконувати роль режисера — вона порушує цю театральну іллюзію, завдяки якій ми сприймаємо п'єсу в реалістичному плані і так проведену в рамках кожного акту.
З незвичайною тонкістю підготовлені вистави таких п'єс, як «Машенька» А. Афіногенова та «Знатная фамилия» Б. Ромашова.
«Машенька» зачіпає за гостре і завжди актуальне питання: як люди, що посвятили все своє життя одній вузькій спеціальності, стають нечуткими на переживання найближчих членів своєї рідні. Це питання збігається у п'єсі з проблемою виховання молодого покоління. П'єса на межі драми і комедії — глибоко схвильовує ліричними сценами і розбуджує сміх глядача тонкими сатиричними штрихами у зображенні деяких постатей і ситуацій.
«Знатная фамилия» Б. Ромашова — вмілою рукою написана комедія з широкою галереєю барвистих типів. І в ній, так само, як у «Машеньці», сюжет узятий з нашого радянського життя. Ідея соцзмагання наче природно народжується з палкого темпераменту молодого машиніста, який любить свою професію настільки, що паровоз став для нього живим створінням, втіленням його владної енергії.
Інтересний експеримент режисера театру В. Гольтфельда у постановці «Шельменка-денщика» Квітки-Основ'яненка. Після вистави цієї п'єси, глядач має вражіння, що ця давня комедія одного з класиків нашої літератури не нижче деяких дрібніших п'єс Мольєра, як наприклад «Витівки Скапена». Центральний театр транспорту зробив з неї яскравий водевіль трохи у французькому стилі. Так могли б стилізувати цю п'єсу і сучасні французи. Побутові особливості п’єс трохи знудились сучасним режисерам і вони замінюють їх своєю фантазією. Через те глядач іноді забуває в якому столітті і середовищі проходить дія. Український тип з гарбузами це вже скоріше відрізок стилізованої декорації, ніж частина старосвітського поміщицького саду. Тоді, як жінка Шпака відтворює нам дуже жваво своє походження і середовище, жених Лопуцьковський — постать майже абстрактна своїми механізованими рухами. Надто блідо виходить також молода закохана пара, не зважаючи на те, що ролі виконують дуже добрі артисти. Вина цьому те, що вона подана в образі стилізованої сентиментальності.
Приклад «Шельменка-денщика» — доречі зразкової вистави з художньої точки зору — вказує на те, що артисти театру найкраще почуваються в п'єсах реалістичного плану. Хвилинами здається, що вони продовжують традицію МХАТ-а, дарма, що не зрікаються власних засобів у грі, наближу ючи її якомога до глядача своєю безпосередністю.
В ансамблі театру є першорядні артисти. Так і відчувається, що для них немає маловажних ролей і що все їх зусилля спрямоване на цілеспрямованість вистави.
Продуманість жестів, поз і пауз сполучається в них, де треба, з природною жвавістю, з умінням переходити в пафос, не суперечний з природністю реального образу.
Не всі вистави стоять на однаковому художньому рівні. В деяких — як наприклад, у «Молодій людині» артисти мусять нести на своїх спинах цей зайвий вантаж, що залишається від не дуже художньої п'єси. А проте в усіх виставах Московського Центрального театру транспорту почувається свідоме творче зусилля всього ансамблю та рука вдумливого художнього керівника, спрагненого раз-у-раз нових творів і нових проблем, які можна б розв'язати по-новому.
[Радянський Львів, №7, липень 1946]
16.07.1946