Чому хрести похилились край дороги в рідне село?
Чи похилила їх туга за молодими літами, чи обжинкові вінки труду?...
Великий, тяжкий камінь лежить на горі під дзвінницею. Сім хлопів ледви рушили би його і він лежить від десятків літ і западається в землю. В неділю і свято відпочивають на нім старі бадіки і курять люльки, молодіж обступає їх і часом дехто вшанує його згадкою.
То одного літа були страшні зливи, гірський потік, що пливе серединою села вчинив таку повінь, що заглушувала своїм шумом околицю, поривала столітні ялиці та грубезні і несла їх як тріски. Тої то повені прикарбутив потік цей камінь з невідомих сторін, але не мав вже сили двигнути його далі, тілько лишив в долині серед села і тоді юний силач, Панас Громовик, взяв його на плечі і заніс на гору під дзвінницю. Яке було властиве назвище Панаса, ніхто не знав, затямили лише Громовика.
Був він вже в літах, як нераз по вечірні обступлять його ґазди і дехто спитає:
— Чи підіймили би ще, нанашку, цей камінчик?
Громовик бувало гляне поза себе, погладить старого друга і коли тілько збере охота, він почне всміхатися та сидячи підіймає поволі страшенний тягар, що зломав би тура, поставить його на карк, перенесе з одного плеча на друге, поколише ним і покладе на місце. А часом було скаже:
— Який він великий, а чоловік зїв би його.
Коли молодь не довіряла, Громовик пояснював з усміхом:
— Витешу з нього млинне колесо і ти зїш його з хлібом.
Було се яких двайцять літ по панщині, підгірський народ відітхнув, розвивався, ставав рослий, дужий. Тоді дівчата вінчалися в двайцятьпятім році, парубки в трицятім, а нераз і пізнійше. Парубок доки не став ґаздою, не смів закурити люльки перед батьком. Неодній дівчині, бувало, коли взуває чобіт і дубне до землі — холява трісне на лидці.
У Щедрий Вечір ходять було дівчата по хатах і як заведуть хором щедрівку, то наче срібний дзвін, аж лісом гомонить голос.
Не ті парубки і не ті дівчата, що нині. Ледви воно в рості, ледви йому пятнацять літ, а вже нужда виганяє його під вінок, в супряж до тяжкої, безпросвітної праці і злиднів. Священник онимається давати дітвакови слюб, а воно йде до повітового лікаря по дозвільну карту і за два три літа побабчиться як яблоко, зварене морозом...
Панаса Громовика знали на цілім Підгірю. Вишивав славно сіраки, творив мотиви, сипав щедро узорами, як цвітами з рога обильности, на підкарпатський люд. Молодь, а навіть старші ґазди пишалися в його сніжних сіраках і камізолях з багатими вишивками, китичками і шнуровими вязанцями з червоної і синьої заполочі. Глядиш бувало в неділю чи свято на наш мир, то серце радується строєм, що вийшов з духа народу й його підсоня через мистецькі пальці Громовика.
Жив сам одинцем, хоч був маючим зі свого таланту, за те бистрі, верткі як серни дівчата бігали до нього з других навіть сіл, пололи грядки, садили городовину, — промітні молодиці покидали нелюбів і годили йому, щоби тілько навчитися його штуки, але ні одній не стрибала так справно ігла в пальцях як Громовикови, а що до ножиць і крою, то в цім ділі ніхто й не пробував наслідувати його.
Божа искра прокидається, де сама схоче, каже латинська приповідка. Між нашим простим людом даровитих сил далеко більше, ніж серед всіх инших народів.
Громовик знався з мистцями-самоуками инших галузей: з артистом-гончарем Бахмінським з Коломиї, з різьбарями Шкрибляками, з майстрами шестиворонкових сопілок з Крички і Маняви, з майстром цимбалів з Річки, з даровитим музикою, Короваєм з Креховець і жив у великій приязни з майстром Климашком, що снував пляни до своїх чудових церков, коли вдивлявся в глибінь синього неба.
Раз підчас празнику стояли оба з Громовиком на горі і дивилися, як люд ішов на всеночне. Громовик вповів:
— Ваша церква, приятелю, як та божа птаха легенька, от, наче збирається до лету і мало крильми не злопотить.
Климашко, маленький чоловічок, худий як тріска, в дрібним обличчям, все наче злегка і шутливо усміхненим, глядів великими голубими очима з під верховинського капелюха з підігнутими в гору крисами і добавив:
— А люде на онтих зелених полонинках, у ваших сіраках, як весняні чічки прямують під крила церкви.
Громовик сидить було на ослоні перед вікном, чорний, кудерявий жмуток волосся злітає з чола на здорове, смагляве лице, ігла мигає блискавкою в звинних пальцях, дівчата півколесом до нього на стільчиках, сніжне сіракове сукно, червона і синя заполоч міняться красками по осмалених і рожевих личках та карих оченятах, ся обстібновує рукав сірака, та вишиває ковнір, тамта нагрудні листви і кишені камізолі.
Весела гутірка і хихоти, тільки одна дівчина мовчить все і деколи поведе уважливим оком по Громовику. Це кругла сирота, бідна Палажка.
Від часу до часу вбігне свіжа красуня, виймає звиток з під пахи і кладе перед Громовиком. Він мірить пядею розпростерте сукно, каже дівчині обернутися, кине оком на її стан, рамена та лікті, і міра готова.
Ноша з під рук Громовика мала укриту силу. Він добував і підносив красу сільської молодіжи, підчеркав її природу і бадьорість і тому весілля роїлися на Підгірю, музики лунали, танці відходили і творилися пісні до нової епопеї народу.
Хтож на тих весіллях і празниках був наймилійшим гостем, про кого найбільше дбали свахи, щоби його чарка і що найліпша страва не минула, хто водив перед танцям і співанкам, що розвивалися під його орудою як китиці цвітів, навіяні народньою душею, хто підіймав буйну веселість? Був це мистець любови і краси в найкращім святі люду — Панас Громовик.
Він не знав утоми в праці ні в танцю, мав камінне здоровля і львину силу. Любив свою штуку, пускав її в народ, але одна річ головно радувала його і крім Палажки на давав нікому дотулитися до неї.
Мав він у себе на огороді кілька стежок винограду. Пильнував його як ока в голові, завивав соломою під зиму і той виноград що року давав йому зі соняшної ласки соковиті грозна.
І все коли вертав з весілля, оглядав свій виноградник і коли молоде вино гронилося, він видів в нім юне покоління.
Та одної ночі люта сусідка-заволока повиривала щепи і стратувала виноградник. Молодіж понавішувала на себе тендітну крамщину, щезли взористі сіраки і вишивані камізолі, настали цайґові польки, льняне полотно виперли швабські шматки, зниділа краса і мистецький змисл люду, а Громовик покинув свою робітню і взявся до пасіки.
Зі зміною ладу нова тяжка журба придавила Громовика. Отсе його нива, що межувала з посілістю вдови-заволоки, з року на рік звужувалася на скибу, а коли пішла чутка, що Громовик готов одружитися з Палажкою, лапчива сусідка забажала підійти його і підманити до слюбу зі собою.
В неділю по службі божій гості відвідали Громовика. Вступ: балачка про догоду, пляшка горівки на столі.
— Вам, пані Громовик, от, оженитись би, нажили добра, — зачав посередник.
— Пуста бесіда, — втрутила сусідка-заволока, торкнувши тайком посередника. — Нащо пану Громовикови клопоту на голову, коли йому самому добре. От, ви би не сумували, а почастували нас медом зі своєї пасіки.
Громовик сидів на ковбані коло припічка і курив мовчки люльку. По слові сусідки шибнула йому думка, затліло око. Встав і вийшов через сіни до другої хати.
Сусідка тимчасом давала знаки своїм посередникам, щоби обережно бралися до діла.
Була вечірня година.
Через час входить Громовик, двигає величезний казан, кровава заря паде з долу на його обличчя і підчеркує грозу чола, він стає коло печі, розмахується всею силою від кінця ослона аж до покуття й обсипує хитрих гостей граню і приском як огненним хвостом комети...
Того вечера стрінувся він з Палажкою. Глядів в її очі, то в далекий світ і спитав:
— Чи пішла би ти за мене?
Дівчина прижмурила очі, збираючи всю увагу до голосу серця.
— Чому питаєте?.. Знаєте, що у мене ніколи й нікого понад вас...
Він покрутив нетерпеливо головою.
— Дякую тобі за щире слово, але моя весна минула і не вернеться. Тепер слухай, що скажу. Я записав на тебе маєток, свій мозолистий талант і засадив нові щепи на огороді. Сам незабаром умру. Ти до часу нікому про це ані слова, а опісля, тям собі, поберися але лише з нашим. Памятай, лише з нашим. Дай руку!
Дівчина задрожала, підіймила поневільно руку, він стиснув її і щез в потемках.
Громовик помер, про нього пішла чутка, що став опирем, що закопав казан грошей за грубкою в старій, збуреній хаті, але закляв їх так, що лише той може їх добути, хто на тім місці заріже чорного цапа з трьома білими волосинами в хвості.
Сусідка мала трьох синів і — всі були дуже розумні. Виправила їх в полонини за чорним цапком, але вони всі пропали без сліду, а вона сама зійшла з розуму, шукала і копала за грішми, оповідала що Громовик-опир дусить її по ночах і не дає спати, врешті скапалася, її майно розгарбали вірителі і посередники.
На місці старого Громовика ґаздує сирота Палажка з молодим, даровитим чоловіком, ладяться будувати нову хату і розвести виноградник, та заки свіжі грозна наллються під цілунком сонця — спочиньте, скорбні думи — час вам уста розвяже...
[Громадська думка, 05.03.1920]
05.03.1920