Коронавірус, як з'ясувалося, стимулює народ не тільки частіше причащатися і кілька разів на день зазирати до холодильника, але й збагачуватися культурно. Фільми, серіали, книжки – часу тепер доволі.
Щоправда, й книжки пішли в рух специфічні: «Смерть у Венеції» Томаса Манна, «Чума» Альбера Камю, «Декамерон» Джованні Бокаччо... Шкода, що ніхто не згадує розкішну повість «Мор» Валерія Шевчука про моровицю у середньовічному Львові.
З появою коронавірусу продажі «Чуми» виросли в кілька разів. У Франції за тиждень продали 1600 примірників, в Італії вона стала бестселером лютого, а на «Амазоні» англомовний наклад до 5 березня розпродали повністю.
Важко сказати, що чекають читачі від прочитання чи перечитування цих творів. Бо якщо вони хочуть знайти відповідь на те, як уберегтися від пандемії, то краще читати інтерв’ю Уляни Супрун.
А тим часом «Чуму», яку досі видавали в класичному перекладі Анатоля Перепаді, переклали наново.
І це не примха видавництва. Можемо на тривалий час попрощатися з усіма перекладами Перепаді, бо в правонаступника, як кажуть в Галичині, клямка впала. Він вважає, що ці переклади – геніальне надбання і вони не можуть коштувати стільки, як пропонують видавці. Право на перевидання перекладів Камю, на думку цього дивного чоловіка, має коштувати мільйон гривень.
Тобто постала неабияка проблема. Бо важко уявити в наш час, щоб хтось взявся за новий переклад семи томів Марселя Пруста чи посягнув на переклад «Дон Кіхота» та «Гаргантюа і Пантагрюеля». Мені довелося чути, що переклад Пруста надто важкий, але важкий він лише для носіїв не нашої мови. Раніше я його читав у чудовому польському перекладі Тадеуша Бой-Желєнського. Перепадя йому не поступився.
У Віктора Неборака є гарне оповідання про Перепадю, який, мандруючи на круїзному лайнері, зійшов на берег в Ізмірі і заблудився. І ось чоловік, який знав купу мов, не зумів пояснити поліції, що йому потрібно в порт, де був пришвартований лайнер. Того дня в Ізмірі відбувався футбольний матч. Поліглот Перепадя сказав таксистові «порт», а той зрозумів «спорт» і завіз його на стадіон. Письменники, які також були на тому кораблі, думали, що його захопили курдські терористи, і навіть написали звернення до ООН і ЮНЕСКО з приводу «пропажі Перепаді».
Він належав до перекладачів, яких у 1970-80-тих гнітили, нещадно цензурували, борючись із «застарілими», на думку русифікаторів, словами. Таким також був перекладач Євген Попович. Його теж критикували за задавнену лексику. Ось як виглядало таке цензурування.
В збірці новел Герніха Белля «Біла ворона» («Дніпро», 1969) перекладачем зазначена Євгенія Горева. Але редагував Євген Попович. Він, вочевидь, і зробив цей переклад багатшим і цікавішим: «То був довгий, наточений ніж до хліба, і, бачилось, що він дуже гострий. Нараз Юп рвучко метнув його в повітря: звившись веретеном, ніж пошумів угору, – ясне лезо золотою рибкою скинулося в останньому промені вечорового сонця, – і вдарившись об стелю, полетів униз, просто на голову Юпові. Той миттю наклав на голову дерев'яний накоренок, ніж, сухо луснувши, увігнався в деревину й загойдався там».
Та вже у двотомнику Белля, що вийшов у 1989 році, та сама фраза виглядає так, як переклала Горева, бо редакція Поповича тому самому видавництву чомусь не підійшла:
«То був довгий, з тонким лезом ніж для хліба, й, видно, дуже гострий. Зненацька Юп рвучко метнув його в повітря: ніж, закрутившись штопором, пошумів угору, – блискуче лезо золотою рибкою скинулося в останньому промінні вечірнього сонця, – і вдарившись об стелю, полетів донизу, просто Юпові на голову. Той миттю наклав на голову дерев'яний брусок, ніж, сухо луснувши, загнався в деревину й загойдався туди-сюди».
Якщо перейтися далі текстом, то можна нагребти сотні прикладів дикої цензури. Спочатку подаю видання 1969, через тире – 1989:
ліг долі – випав додолу,
я розважав – я розрахував,
до вподоби – до смаку,
принаймні – бодай,
сходовий помісток – сходова клітка,
муштруватись – вправлятись,
плавко – плавно,
залізна штаба – залізна балка,
самий-но поштовх – навіть поштовх,
просто з біса добре – просто здуріти можна,
кусень хліба – шматок хліба...
І все це приклади лише з однієї сторінки. На жаль, сучасний переклад зазнав жахливого вихолощення і лишається тільки туга за померлими майстрами.
Але правонаступник у своїх мільйонних мареннях прорахувався, бо оскільки права на Альбера Камю придбані на сім років, то видавництву дешевше було замовити нові переклади. Отже, він дістане дірку від бублика.
Якщо ви гадаєте, що лише Перепаді не повезло з родичами, то помиляєтеся. Таких цікавих унікумів багато.
Родичі перекладачки, яка тлумачила Фрідріха Дюренматта, теж затялися і вимагали гонорар набагато вищий, ніж родичі інших перекладачів того ж автора, зокрема й родичі Є. Поповича. Не йшли вони на жодні поступки. Їм пояснювали: права куплені на багато років. Ніхто вам не заплатить ні стільки, як ви просите, ні взагалі нічого, якщо буде зроблено новий переклад.
Не поступилися. Але не біда. Новий переклад зробила Наталя Сняданко, і це дуже добрий переклад, кращий за переклад її попередниці.
Маємо також нові переклади Гемінґвея. Мабуть, з тієї самої причини. Але тут втрата невелика, бо перекладає Віктор Морозов, який почав перші свої перекладацькі лаври пожинати з появою Гаррі Поттера.
Не менш чудернацькі історії трапляються не лише з правонаступниками покійних перекладачів, але й дітьми відомих письменників.
Якщо ви захочете зараз придбати твори Михайла Стельмаха, то не знайдете їх у жодній книгарні. Хіба в бібліотеці. Ніхто не може перевидати навіть повість «Гуси-лебеді летять», яку вивчають у 7-му класі.
В принципі, я тут теж не бачу великої втрати, бо перечитувати всі ці шедеври соцреалізму зараз рідко хто візьметься. Ну, може, якщо відновити первісний варіант «Чотирьох бродів», не порізаний цензурою. Але якось так сталося, що ані Стельмах, ані Гончар не залишили нам нічого у своїх шухлядах, писаного без цензора в голові.
Історія з правонаступниками Стельмаха сумна й печальна. Точніше, не з усіма, а з одним. У письменника було три сини. Два розумних, а один – самі знаєте.
І ось коли те чи інше видавництво зверталося до них, щоб підписати угоду на перевидання, двоє підписували, а третій казав: «Ой, зараз не можу, я на селі... Ой, я їду кудись там... Але нічого, все нормально. Видавайте, я обов’язково підпишу».
І так морочив голову, доки книжка не виходила. А тоді подавав до суду, і навіть вдавалося йому виграти непогані суми. Вочевидь, більші за ті, які б він отримав за угодою.
При цьому хитрий жук продумував усе до дрібниць. Жодних слідів того, що він погоджувався на перевидання нема, бо брехав, що електронної пошти не має, а все листування велося з його подружкою і телефоном.
В результаті тепер з ним рідко хто входить у контакт.
Та ось натрапила коса на камінь. На Фейсбуку одна гарна дівчина опублікувала своє листування з пройдисвітом. Листи сина письменника променіють такими небуденними літературними висловами, як: «стерво», «смердюче падло», «затям, падло: я некерований», «не знаю, з яких Великих Задрипанців-Жашкових-Крижополів ти, стерво, у нас на Київщині взялося. Я не знаю, падло, чим ти в цьому життті прокукурікало про себе. Я взагалі про тебе нікуя не знаю. А от про мене люди знають», «Тож дозволь тебе, нікчемо, послати туди, куди на Русі традиційно посилають», «Є велика несправедливість у тому, що живе на світі такий недолюдок, як ти. Здохни, виродку, здохни чимшвидше. Не засмічуй довкілля своїм брудним єством».
І це при тому, що дівчина взагалі не розуміє, в чому справа і де й коли вона йому дорогу перейшла.
Але таких героїв треба знати. Усі таргани бояться яскравого світла.
25.03.2020