Сміливий та відвертий Новаківський

У Львові в музеї Олекси Новаківського є кілька полотен, які не йдуть з очей.

Одне полотно — це «Втрачені надії». Біля труни для немовляти сидить матір, прибита горем, а батько — сам Новаківський — зухвало дивиться на глядача. Так наче горе є жіночою справою, а Новаківському це здається викликом, і він мовчки спостерігає, суворий і відсторонений, наче це не дитяча труна, а щось істотно дрібніше. На задньому плані висить ікона Богородиці, настільки схематична, що вона аж розпливається, і більшим відступництвом здається намалювати її так, ніж не малювати взагалі. «Де ти був, бог з ікон, коли сталось моє горе?» — питає поглядом художник, знаючи наперед, що він не отримає відповіді, — «Бачиш, це мене не зламало». Важко уявити собі більш єретичне полотно.

Тут видно Новаківського монументального, як на всіх автопортретах, суворого, наче бог-Отець, і зухвалого. Образ, яким він хоче бачити себе.

«Втрачені надії, або Визволення»

Екскурсовод одразу заспокоїть, що в біографії Новаківського жодних даних про втрату дитини не було, і це насправді не про дитину, а це метафора України, за яку дуже боліло серце художника. Тобто драми, яка зображена, у нього ніколи не було, і це все він чи то вигадав, чи то підглянув у когось, а так у нього все виходить з першого разу і якнайкраще, і сімейне життя в тому числі?

Модерне мислення не терпить однозначности. Звісно, з однозначністю легко, бо тоді людина стає надійною функцією — геніальний художник, українець, шляхетний, християнин, сім’янин, митець. От тільки такій людині важко повірити, бо неясно, що нею рухає зсередини, що спонукає писати картини. Має бути якийсь механізм, який примушує кипіти коктейль невидимих суперечностей.

Полотнам вірити легше, бо вони розповідають більше (попри волю автора), навіть якщо ця розповідь збудована лише на відчуттях. Добрі полотна розповідають історію незгірш за товсту книжку, і хороші полотна якраз адресовані відчуттям, а не розуму. Від хороших полотен йдуть мурашки по шкірі.

Інше полотно, яке не йде з очей, насправді є не одним твором, а циклом «Пробудження». Одне з них демонстують у Національному музеї на вул. Драгоманова, у виставці митців ХХ століття, інше — власне в музеї Новаківського, ще інше невідомо де. Дівчинка-підліток потягається зі сну в  позі, яка, за офіційною версією, має показати пробудження України.

«Пробудження»

Історія приблизно така: художник приїжджає в польське село Могила біля Кракова, оселяється жити там у вдови, аби малювати сюжети з життя простого народу. Модерн каже, що важливим є кожен, і що не лише графи достойні бути зображеними, а й простолюдини — чи то їдці картоплі, чи то польські селяни. У вдови є донька, Анна-Марія, і її чомусь хочеться намалювати. Анні-Марії тринадцять,  намалювати її хочеться оголеною.

Спершу він малює її одягненою. Потім малює ще раз, бо таки домагається дозволу, аби намалювати оголеною. Потім ще раз із дитячими грудьми і крилами ангела. На обличчі дівчинки— трохи нехіть, трохи втома, пробудження змішане із післязадоволенням. На тлі — або ікони, або розп’яття, які ніяк не поміщаються в полотно. Про що це — про те, що вже не дівчинка, але ще не жінка затулила собою бога? Хай не буде тобі інших богів передо Мною, але хай буде Вона, майбутня богиня.

Здається, що дівчина скоро стане жінкою, на яку буде можна дивитись, як на жінку, але наразі це табу. Але Новаківський дивиться на Анну-Марію якраз, як на жінку, і дивиться тим самим поглядом, як на «Втрачених надіях» — зухвалим поглядом творця, що дивиться на полотно і вичікує, коли робота буде готова, рухаючи своїм пензлем для годиться.

За задумом, це символізує пробудження України. Більше віриться, що вся ця історія з тлумаченням полотна як символу пробудження України — це навмисне введення глядача в оману, щоб якось виправдати, чому треба малювати оголених тринадцятирічних дівчат. І навіть якщо свідомо Новаківський думав лише про пробудження України, то знову ж: модерне мислення не терпить однозначности.

Та картина настільки сильна, настільки некомфортна, настільки неоднозначна, що вона обпалює погляд, навіть якщо вона у полі периферійного зору. Навіть схематичний ескіз з тою неприродньою позою є моторошним.

Мистецтво — це не зображення прекрасного, а радше викликання емоцій, які завжди прекрасні, коли вони правдиві. Сила «Пробудження» у тому, як воно намальоване, але також і в сміливості Новаківського, в тому, що він розповідає світові таку історію. Анна-Марія потім стала його дружиною.

«Мойсей (Портрет митрополита Андрея графа Шептицького)» 

Ще в музеї є портрети Андрея Шептицького, намальовані у впізнаваному стилі художника. Звісно, велич постаті митрополита Шептицького важко переоцінити. Шептицький, мабуть, найвпливовіший українець Західної України того часу, любив мистецтво і утримував Новаківського, та й зрештою подарував йому віллу, в якій тепер і є музей митця. Чим міг віддячити художник, як не портретами та іконами? Навряд чи портрет Митрополита — це те, що робить Новаківського Новаківським. Трактування його суто в дусі релігійности та українськости наштовхує на думку, що навіть після смерти Новаківський належить церкві.

Музей Новаківського трохи нагадує чи то скарбницю з награбованим, чи то радянський інтер’єр, де треба показати все найцінніше, що є в домі. Можливо, це через те, що його простір використовується для камерних концертів, і є враження, що це напівмузей, напівконцертний зал, а полотна там висять для окраси інтер’єру. Але суть тих полотен не в окрасі інтер’єру, а в історіях, яких не уникнути. Не варто намагатись виставити побільше полотен лише через те, що вони є.  Монозала зі всіма «Пробудженнями» циклу викликала б мурашки аж до дрижаків, тому незрозуміло, чому одне «Пробудження»  –  на вул.Драгоманова, а інше власне в музеї Новаківського. «Пробудження» — це картина, яка доволі важко проживається, тому можна було би зробити залу 18+.

Олекса Новаківський народився 14 березня. Шкода, що в його черговий день народження ми досі не зрозуміли, ким він був, і малюємо його образ пласкими фарбами, як на плакат, а не сміливими глибокими мазками, притаманними самому Новаківському.

З днем народження, сміливий та відвертий український модерністе!

Фото: Наталія Вуйтік та відкриті  джерела.