(до 100-ліття заснування у Львові)
Відзначаючи в цьому році столітній ювілей Мистецької школи Олекси Новаківського, вповні усвідомлюємо значення цієї школи як унікального культурно-мистецького феномена в історії української образотворчості. Діяла вона, як відомо, у Львові в 1923–1935 роках на приватних засадах. Був це перший на західних теренах України навчальний мистецький заклад, принципово зорієнтований на формування національних ідеалів та духовно-інтелектуальних цінностей, який, фактично, започаткував в Галичині історію українського художнього шкільництва. Засновниками школи стали дві знакові постаті того часу – далекоглядний стратег і меценат української культури греко-католицький митрополит Андрей Шептицький та Олекса Новаківський, один із найвизначніших творчих особистостей в українському мистецтві першої третини ХХ століття.
Слід зазначити, що вже від середини XIX ст. в різних регіонах України спорадично виникали у більших містах та культурних осередках краю навчальні заклади такого типу. Проте майже всі вони не мали виразної проукраїнської орієнтації. Досить згадати хоча б приватну школу М.Івасюка, що діяла в 1899–1909 рр. у Чернівцях, Одеську рисувальну школу (1865–1899), школу М.Раєвської-Іванової у Харкові (1869–1912) або ж низку приватних малярських студій та шкіл у Києві, серед яких найбільш популярною була Київська рисувальна школа М.Мурашка (1875–1901), реорганізована по смерті її мецената І.Терещенка (1901 р.) у Київське художнє училище. На Наддніпрянщині всі вони з плином часу перетворювались у державні навчальні заклади — т. зв. "художественные училища", істотно втрачаючи при цьому свою регіональну і національну своєрідність та перетворюючись поступово у провінційні осередки Петербурзької академічної школи. Щойно 1917 року заснована у Києві Українська академія мистецтв стала по-справжньому національним вищим навчальним закладом, де плекались духовні та мистецькі вартості української культури.
Натомість у Галичині з її досить відмінними від Наддніпрянської України історико-політичними і культурними реаліями, розвиток художнього шкільництва мав свої особливості. Тут, починаючи від середини XIX століття, також існувало немало приватних художніх шкіл, студій та рисувальних курсів, що були польськомовними, в них одверто культивувалась і пропагувалась панівна тоді в цьому регіоні німецька або польська культура. Так, за часів Олекси Новаківського у Львові паралельно з його школою діяли ще два польськомовні навчальні художні заклади. Один із них – Мистецько-промислова державна школа з солідною навчальною базою, де ще 1892 р. був заснований відділ декоративного малярства та діяли вечірні рисувальні класи. Тут у 1920-х роках викладав популярний у Львові польський художник Казимир Сіхульський, один із останніх епігонів сецесійного малярства. Одночасно у Львові в 1912–1924 рр. на вул. Пісковій 11 діяла заснована архітектором А.Підгорецьким т. зв. "Вольна академія мистецтв", що функціонувала як приватний заклад за зразком численних тогочасних паризьких "студій" і була знана у Львові своїми досвідченими педагогами, такими польськими художниками, як Фелікс Вигживальський, Зиґмунт Розвадовський, Е.Піч, Ст.Батовський. На їх тлі заснування у Львові Мистецької школи Олекси Новаківського, подібно як заснування Української академії мистецтв у Києві, знаменувало появу нового типу національного художнього закладу з чіткою ідейно-світоглядною орієнтацією на українську культуру та на її вироблені віками духовні надбання і мистецькі традиції.
Суспільно-ідеологічні передумови для створення такого типу школи закладались ще на самому початку XX століття. Сприяла цьому передусім хвиля культурно-національного відродження, що охопила тоді не тільки Галичину, а й усі етнічні землі України, поставивши на порядок денний питання про створення національного шкільництва.
Вже 1903 року ця проблема була виразно сформульована на шпальтах авторитетного і популярного тоді у Львові "Літературно-наукового вісника". Один із його авторів, Петро Перекидько (псевдо Петра Данилова), роблячи огляд тогочасних виставок у Москві — у яких, між іншим, брали участь також українці — з жалем констатує шкоду, що її завдає Україні брак національної художньої школи. В українському малярстві автор вбачає "могутній чинник національного самопізнання", свого роду показник самосвідомості й самоповаги нації, здатний "відіграти велику роль в нашій будучій історії, коли матиме міцну опору в Українській академії Штуки… Потреба її, — відзначає далі автор, — відчувається вже тепер, та дуже, дуже незабаром вона може зробитися навіть пекучою".
У складних суспільно-політичних умовах Галичини позитивне розв'язання цієї проблеми стало можливим щойно у період міжвоєнного двадцятиліття. Склалась на те низка чинників як суспільно-політичного, так і культурно-мистецького характеру. Передусім, Львів після Першої світової війни і поразки збройних визвольних змагань 1917–1921 рр. став осередком небувалої тут досі концентрації українських творчих сил. Сюди з окупованої більшовиками Наддніпрянської України прибула яскрава плеяда представників української пореволюційної еміграції — письменники, поети, музиканти, актори, політичні діячі та інтерновані військові — учасники визвольних боїв УНР, що знайшли на Галичині політичний притулок і захист від більшовицьких репресій. Серед них були такі першорядні мистецькі таланти, як Петро Холодний-старший, Павло Ковжун, Роберт Лісовський, Микола Бутович, Леонід Перфецький, Юрій Магалевський, Віктор Крижанівський, Володимир Січинський та інші.
У Львові вони поповнили місцевий колектив художників, очолений в основному випускниками Краківської академії мистецтв – Олексою Новаківським, Іваном Трушем, Осипом Куриласом, Антіном Манастирським та ін. При цьому, як слушно завважив свого часу Святослав Гординський, наддніпрянські мистці-емігранти "швидко перебрали провід у мистецькому житті Львова, привнісши в нього нові ідеали і форми". Здобуті ними у Київській академії мистецтв уроки національної художньої школи, на його думку, внесли у місцевий творчий процес "свіжі соки національної молодости, без якої немає справжнього мистецтва".
Так на початку 1920-х років у Львові склався численний загін яскравих творчих особистостей, що становили потенційну педагогічну силу і значною мірою стали ініціаторами заснування тут національної школи.
Потужним поштовхом у цій справі стала також політика буржуазної Польщі, котра, окупувавши Галичину після Першої світової війни, відразу розпочала тут одвертий шовіністичний наступ на українську освіту і культуру. Настав час ярих шовіністичних погромів і всілякого роду явних і тайних обмежень у сфері суспільного та культурного життя галицьких українців.
Знищена польськими шовіністами виставка школи в Академічному домі у Львові,1928 р.
У цих умовах доступ обдарованої української молоді до польських навчальних закладів у Львові був істотно утруднений. Так, у перші повоєнні роки у львівській Мистецько-промисловій школі, як стверджує дослідник її історії Т.Максисько, не було жодного учня-українця, щойно в 1930-х роках вони становили тут заледве 20–30 відсотків від загальної кількості студентів. Моральну атмосферу, що панувала тоді у стінах школи, так описує один із її працівників — В.Цьонь: "Щоб потрапити до школи, — згадує він, — учні українці змушені були скривати свою національність і розмовляти між собою лише тихцем по кутках".
Така атмосфера була лише симптомом загальнодержавного ідеологічного наступу на всю систему української освіти на Галичині, де на початку 1920-х років повсюдно відбувалося різке скорочення українських державних гімназій, початкових та середніх шкіл, а також посилене їх утраквізування (запровадження двомовності). В 1919 році було скасовано українські кафедри у Львівському університеті й різко обмежено доступ туди української молоді.
Ці заходи викликали хвилю енергійної протидії з боку української громадськості Галичини. З ініціативи наукових сил НТШ та за активної підтримки численних студентських, громадських і партійних організацій розпочалася боротьба за так звані Українські високі школи (УВШ). Академічна українська молодь оголосила бойкот полонізованого Львівського університету; і на протидію йому в липні 1921 року був заснований у Львові Український таємний університет (УТУ), а в наступному 1922 р. – Висока політехнічна школа (Таємна українська політехніка).
На хвилі цієї боротьби фактично повстала школа Олекси Новаківського. Причому в суспільній свідомості справа її заснування у Львові сприймалась як інтегральна частина загального фронту боротьби за національну освіту та за культурну гідність українського народу. "Власне, о то й ходить, щоби в Галицькій Україні дати опір польській культурі, (котра) впроваджується в наше життя пляново", – писав 1922 року Павло Ковжун, обговорюючи порушену в пресі проблему заснування у Львові Української академії мистецтв. У своєму листі, зверненому з цієї нагоди до редакції львівської газети "Громадський вісник", він з усією категоричністю застерігав: "Без Академії, без фортеці і огнища своєї культури – немає опору! На наших очах – може без нашої свідомости, – ми губимо свою душу. Її нам перекручують, нівечать як хотять!... Ми ж мусимо не то що оборонятись, а й перемогти! Отже Академія Мистецтв у Львові – це єдиний, і до того ж можливий вихід зараз". П.Ковжун, один із активістів новозаснованого тоді у Львові Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ), фактично виражав у своєму листі позицію цієї організації, в колах якої вперше з усією серйозністю була висунута і докладно обговорювалась проблема заснування у Львові українського художнього ВНЗ. З цього питання, як повідомляла тогочасна галицька хроніка, вже на початку 1922 року в музеї НТШ відбулося декілька нарад ГДУМ, в яких взяли участь "присутні артисти-малярі з Галичини і Великої України". Справу "широко і поважно дискутовано, обговорювано капітали на приміщення, внутрішню обстановку, оплату професорів і т. д.".
Проблема заснування школи гаряче дискутувалась також на сторінках тодішньої галицької преси. "Новий вклад у світову культуру, — писав з цієї нагоди відомий поет і громадський діяч В.Пачовський, — внесемо не наслідуванням європейських шкіл, а оригінальністю нашої духовної фізіономії, яка мусить мати свій питомий зміст і форму".
Очевидно, що Олекса Новаківський як мистець, заангажований у національно-культурні проблеми свого часу, не міг не поділяти цих ідей. Вони значною мірою підготували його до думки про заснування власної школи, тим більше, що справа заснування у Львові Академії без сприяння з боку держави виглядала безнадійно через брак потрібної для цього фінансово-матеріальної бази.
Ініціатива створення у Львові художньої школи саме під проводом Олекси Новаківського належала митрополитові Андрею Шептицькому.
Митрополит Андрей Шептицький, високоосвічений і щедрий меценат української культури, добре орієнтувався в актуальних проблемах і потребах тогочасного українського мистецького життя. Був свідомий того, що міграція української молоді у пошуках художньої освіти по різних мистецьких осередках та навчальних закладах Європи розпорошує духовний і творчий потенціал народу.
Можливий у тогочасних умовах вихід владика Андрей бачив у заснуванні приватної художньої школи, яку був готовий підтримати матеріально. Вибір його зупинився на Олексі Новаківському не випадково. Щоб очолити таку школу і стати центром притягання для творчої молоді, потрібна була творча особистість, достатньо сильна і яскрава, до того ж художник на належній висоті світоглядної національної позиції й обов’язково на рівні тогочасної художньо-професійної культури.
Олекса Новаківський був у цьому сенсі чи не найбільш відповідною кандидатурою. Саме тоді він вступав у період найбільшого розквіту своєї зрілої символіко-експресивної творчості. Персональні виставки в 1921 і 1922 роках здобули йому у Львові високу оцінку і визнання не тільки української, а й польської та єврейської художньої критики. Мав авторитет у мистецьких колах Львова, до того ж користувався величезною популярністю серед творчої молоді, дослівно завороженої його небуденною романтичною особистістю, свіжістю, потужною стихією його малярської мови і – що дуже важливо – масштабністю його творчого мислення, що розгорталось переважно у сфері "великих ідей" суспільно-патріотичного і філософського звучання.
Немаловажну роль у виборі митрополита відіграло і те, що Новаківський 1919 року був іменований професором Української академії мистецтв у Києві: це для нього самого було важливим моральним стимулом і свого роду мандатом для заснування власної школи. Мав у своєму розпорядженні до того ж одну з кращих тоді у Львові творчих майстерень у так званому "палацику Стики" на вул. Зем'ялковського, 2 (нині вул. Олекси Новаківського), з вікон якої відкривався чудовий вид на Святоюрську площу, увінчану нагорі Митрополичими садами та маєстатичним бароковим силуетом собору Св. Юра.
Будинок цей, закуплений 1907 року на кошти митрополита Андрея Шептицького, був переданий ним для Національного музею у Львові як фундація для нужд українських художників. Тут у кількох суміжних із майстернею кімнатах в 1913 р. оселився Олекса Новаківський, запрошений митрополитом для творчої праці із Кракова. У майстерні, достатньо просторій для занять з учнями, Олекса Новаківський ще перед заснуванням школи не раз давав деяким учням приватні лекції рисунка та малярства. Так, ще 1913 року в нього навчався Лев Гец, в 1917 р. — Наталка Пристай, в 1919 р.— Роман Сельський, а від 1918 р. – Зоня Зарицька, Міріам Гауснер та інші. Мав, отже, за собою вже певну педагогічну практику і був спроможний дати молоді належні ідейно-творчі настанови. Це проникливо оцінив митрополит Андрей Шептицький.
Одного дня, згадує приятель художника Іван Голубовський, владика запросив Олексу Новаківського до Митрополичої палати, де мав з ним довгу розмову, під час якої запропонував художникові взятися за заснування власної школи, обіцяючи надати їй зі свого боку матеріальну підтримку. Просив скласти проєкт і кошторис такої школи, висловив також бажання особисто взятися до викладання у ній історії мистецтва. Олекса Новаківський добре усвідомлював відповідальність і тягар такої справи, однак взявся за неї, заохочений загальною суспільною думкою і довір'ям митрополита.
Так у березні 1923 року школа почала діяти. Її заснування сам Олекса Новаківський розглядав як тимчасовий перехідний етап, потрібний для організації у Львові художньої академії.
"Як хотів би я, — зізнавався він своїм сучасникам, – створити Академію мистецтв, щоб наш нарід міг повеличатися чимось перед світом, щоб виховати кадри мистецтв, які на зразках нашої культури створили б щось зовсім оригінальне".
У цих словах Олекса Новаківський, по суті, сформулював напрям ідейно-виховної роботи, яку послідовно реалізував у діяльності очоленої ним школи. Зводився він до двох постулатів. По-перше, завданням школи мало стати виховання учнівської молоді на ґрунті вітчизняної духовної культури та художніх традицій. По-друге, остаточною метою педагогічного процесу у школі мало бути формування художніх кадрів, спроможних творити самобутнє національне обличчя українського мистецтва — і водночас підняти його до рівня світового художнього процесу, утверджуючи його міжнародне визнання та культурну значущість.
На початках свого існування школа Олекси Новаківського діяла на засадах приватного навчального закладу. Але вже через кілька місяців, у вересні 1923 року, її було залучено на три роки (до 1925 р. включно) до нелегальної системи Українських високих шкіл як окремий мистецький факультет Української таємної політехніки. Це відразу підняло освітній і моральний статус школи: Олекса Новаківський був іменований деканом факультету, а його заступником у науці рисунка і малярства призначений Осип Курилас, товариш Олекси Новаківського ще з часів Краківської академії, відомий у Львові як прекрасний ілюстратор дитячих підручників та як співець тематики січового стрілецтва.
Була розширена також програма навчання у школі: опріч занять з рисунка та малярства, що їх вів сам Олекса Новаківський, було введено низку допоміжних гуманітарних дисциплін, необхідних для професійної підготовки художників. У той період школа відзначалася сильним, добре дібраним професорсько-викладацьким колективом, який високим рівнем наукової і фахової компетенції відповідав вимогам вищого навчального закладу. Так, нововведений у школі предмет пластичної анатомії викладав учений-психолог, дійсний член НТШ, доктор медицини та філософії професор Степан Балей – до речі, автор першого українського підручника з психології. В 1927 р. С.Балей покинув Львів, запрошений Варшавським університетом очолити кафедру психології.
Відкриття виставки у Тернополі (1933 р.)
Історію культури читав у школі авторитетний у наукових колах НТШ вчений-антрополог Іван Раковський, досвідчений педагог, професор філософського факультету Українського таємного університету.
Предмет перспективи провадив у школі відомий і популярний в Галичині архітектор Євген Нагірний, автор численних церковних та громадських споруд, витриманих в українських архітектурних традиціях.
Викладачем техніки і технології живопису, а також історії української архітектури був улюбленець творчої молоді у школі інженер-архітектор Володимир Пещанський – емігрант із Наддніпрянської України, рідкісний знавець і колекціонер української старовини, що працював тоді реставратором в Національному музеї у Львові.
Курс історії мистецтва викладали у школі першорядні педагоги — як-от Володимир Залозецький, мистецтвознавець високого європейського вишколу, дослідник творчості Олекси Новаківського та автор першої монографії про нього (1934 р.) Окремі розділи цього курсу читав учений лінгвіст і мистецтвознавець Іларіон Свєнціцький — декан філософського факультету Таємного українського університету, директор Національного музею у Львові.
Упродовж кількох років предмет історії всесвітнього й особливо візантійського мистецтва читав у школі митрополит Андрей Шептицький, який ще з часів юності цікавився образотворчим мистецтвом, був добре обізнаний з історією європейської та світової культури. Учні школи двічі на місяць відвідували його захопливі лекції, що відбувались у Митрополичій палаті на Святоюрській горі. У кабінеті владики їх уже чекали на столах коштовні альбоми та монографії, спеціально підібрані до обговорюваної теми. Метод викладання був подібний до університетського — на тему прослуханого розділу курсу учні писали реферати і співдоповіді. При цьому, як згадують учні, митрополит, викладаючи історію європейської культури, постійно пов'язував її з проблемами та завданнями тогочасного українського мистецтва.
Монтують виставку школи в Академічному домі у Львові (1928 р.)
Та попри високий авторитет цих педагогів, найбільшою притягаючою силою для молоді у школі був сам Олекса Новаківський. Він не просто з'являвся до молоді на лекції у певні години, згідно з розкладом, як це практикувалось у більшості шкіл. Олекса Новаківський щоденно жив з учнями одним життям, віддаючись їм повністю. Помешкання його, розміщене у суміжних із майстернею кімнатах, нерідко ставало притулком для незаможних учнів.
Порозвішувані на стінах помешкання Олекси Новаківського його малярські полотна слугували учням як взірці малярської майстерності та образного мислення вчителя.
У школі панувала атмосфера щирого творчого спілкування. Новаківський ділився з учнями досвідом усього свого життя, здобутками власних творчих змагань.
"Був для нас, учнів, не сухим професором чи наставником, — згадував його учень Григорій Смольський, — а батьком і товаришем. Своєю постаттю, рішучістю, безкомпромісністю, посвятою родинних і особистих інтересів давав нам приклад, як працювати для мистецтва".
Основним методом професійно-творчого навчання у школі Новаківського була безпосередня індивідуальна робота професора з учнями: під час лекцій мистець вільно спілкувався зі своїми вихованцями, передаючи їм свій особистий професійний досвід та власну концепцію творчого бачення, ділився з ними тайнами художньої майстерності.
У такий спосіб мистець фактично реалізував у школі принцип індивідуальної творчої майстерні, керованої одним авторитетним педагогом, що має власний принциповий підхід до формально-стильової й образної мови у мистецтві. Цей принцип зближував його педагогічну практику з новітніми методами професійної підготовки митця, що застосовувались у заснованій 1917 року Українській академії мистецтв у Києві, де був введений структурний поділ не за факультетами, а за індивідуальними творчими майстернями.
Учні з учителем на експозиції виставки (1928 р.)
"Писана" програма професійного навчання при такому методі викладання була необов'язковою, вона реалізувалась вчителем "на живо" під час безпосереднього обміну думками чи бесід з учнями. Все ж на основі спогадів учнів та висловлювань самого Олекси Новаківського можемо нині хоча б в основних рисах реконструювати неписану навчальну програму у його школі.
Передусім Олекса Новаківський, сам колишній вихованець Краківської академії мистецтв, від перших днів діяльності школи намагався поставити викладання у ній на високий академічний рівень.
Основою професійної грамоти вважав солідне опанування форми, міцний реалістичний рисунок. Це, на його думку, не тільки забезпечувало професіоналізм учнів на емпіричному рівні творчості, а й давало надійний ґрунт для подальших індивідуальних експериментів у сфері художньої форми. Тому в навчальному процесі школи основне місце відводилось лекціям рисунка з гіпсів та живої натури, які відбувались щоденно у першій половині дня. Навчання проводилося за системою індивідуальних корект: розглядаючи почергово рисунки учнів, Олекса Новаківський уділяв кожному відповідні вказівки. При цьому учень навчався на власній практиці, а професор, вказуючи дорогу, доводив працю студента до мистецького завершення.
"Його бажанням було влити в учнів клясичні підстави малярства, здорові, не руїнницькі, – згадує настанови вчителя Г.Смольський. – Тому крім звичайної коректи рисунків, яка відбулась кожного дня, показував ілюстрації великих мистців Ренесансу, давав пояснення, давав приклади на живому моделі, сам рисував; звертав увагу на композицію, лінію, рух, пропорції. Коректу вів дуже докладно і ґрунтовно. Рисунки [учнів] переходив за порядком – шталюга за шталюгою" (мольбертом, – Л.В.).
"Шість літ рисуйте, – говорив, – колір сам прийде. Як опануєте рисунок, зможете експериментувати як кубісти, формісти чи футуристи. Боже борони зачинати від того, на чому вони, кубісти, кінчають! Праця і ще раз праця – глибока, довга, а передусім – щира, не для ефекту, не для тимчасового блиску, ані передчасного успіху".
Аналізуючи рисунки учнів, мистець звертав увагу на важливість ритмічно-композиційної побудови твору.
"Новаківський завжди велике значення надавав композиції образу, його архітектонічній продуманості та злагодженості ритму, – згадує один з його учнів Олексій Друченко. – Міцну композиційну побудову картини вважав основою малярського образу. Мав свій власний метод архітектонічної побудови твору. Полягав він у визначенні основних композиційних вузлів образу на схрещеннях головних осей та діагоналей, нанесених на площину полотна".
"Учитель часто розглядав з нами репродукції творів Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Ботічеллі, – згадує інший учень школи Степан Дричик, – аналізував їх композиційно-ритмічну побудову. Показував, як пов'язуються лінії в рисунку, як лінія однієї деталі продовжується в контурах іншої, і така композиція становить завершену органічну цілість". У такого роду поглядах Новаківського-педагога однаковою мірою позначився як засвоєний ним ще в роки навчання у Кракові класичний досвід великих майстрів Ренесансу, так і його власні спостереження над характером композиційних побудов у давньоукраїнських іконах, та найперше – теоретичні надбання близьких йому по духу європейських художників-символістів, зокрема широко знана і популярна на початку минулого століття "теорія паралелізму" Фердинанда Годлера.
Школа у Космачі. Пленерні студії влітку (1928 р.)
Якщо рисунок і композицію Олекса Новаківський вважав дисциплінуючим фактором у малярстві, то колір – його емоційним, ірраціональним первістком. Тому олійне малярство було дещо відсунуте у школі на другий план і практикувалось під час щорічних літніх вакаційних виїздів учнів до гуцульського села Космач, фінансованих митрополитом Андреєм Шептицьким. На пленері серед незайманої гірської природи Новаківський давав учням багато цінних фахових настанов, ділився з ними неоціненним власним досвідом малярського бачення оточуючого світу. Вимагав передусім цільного бачення природи, точності у сприйнятті кольорових відношень, вірного визначення тональності кольору, його напруги і насиченості.
У Космачі (1926 р.)
Не терпів у пейзажних етюдах учнів одноманітного "зеленого шпинату", виховував вразливість до тонких градацій кольору, до тепло-холодних і тональних співвідношень у природі. Застерігав, однак, від її натуралістичного копіювання. Постійно підкреслював важливість суб'єктивної творчої інтерпретації та духовного вчування в зображуване. Фактично пропонував учням малярські принципи імпресіоністичного пленеризму й експресіонізму, якими керувався у власній творчості, сильно забарвленій його символістською уявою.
Перебуваючи у Космачі, учні школи мали можливість близько зіткнутися з неповторним національним колоритом гуцульського побуту, звичаїв, обрядів, із розмаїттям давніх художніх ремесел. Все це формувало їх творчу уяву і будувало національну самосвідомість.
Тема Гуцульщини, її міфологія, народні характери, багата обрядовість і мальовничий побут на все життя увійшли у творчість самого Олекси Новаківського і його учнів – Григорія Смольського, Михайла Мороза, Олексія Друченка та ін.
Спілкуючись з учнями, Олекса Новаківський не тільки виховував їхнє художнє бачення, а й значною мірою формував світогляд та ідейно-патріотичні орієнтації молоді. У своїх висловлюваннях та на прикладі власної творчості, завжди зверненої до великих тем народного буття — як, до прикладу, його твори на тему "Пробудження", "Довбуш — володар гір", "Ярослав Осмомисл" чи "Князь Церкви", — спрямовував зацікавлення учнів до національної тематики, застерігаючи при тому, що істоту національного у малярстві слід однак шукати глибше — у сфері духовно-психологічних і формальних чинників твору.
Стверджував: "Не буде, однак, українською штукою штука на основні теми чи фабули української, а мусить її питомість лежати в глибині душі твору". Імпульси для власної формотворчості рекомендував молодим шукати в багатющих, вікових пластах народного мистецтва. "Українська народна пісня – говорив учням – українські мережки, вишивки, українська народна поезія, українська побутовість – се бездонні джерела, з яких майже ще не черпано і які чекають на свою інтерпретацію в штуці".
Вже в останній фазі своєї творчості Олекса Новаківський відкрив для себе і пропонував учням ще одне джерело великої національної художньої традиції, а саме давньоукраїнський іконопис. Його власні твори, зокрема "Мадонна у срібних ризах", "Мати Милосердя", "Пробудження", "Ярослав Осмомисл", були для учнів взірцем оригінального тлумачення прадавніх іконописних традицій на українській землі. Шляхом їх інтерпретації пішли згодом у своїй творчості деякі з його учнів, зокрема Святослав Гординський, Василь Дядинюк, Ольга Козакевич-Дядинюк, Мирон Левицький, Леонід Папара та інші.
Пропонуючи учням тверде опертя на ґрунті національних мистецьких традицій, Олекса Новаківський проголошував водночас відкритість до класичних надбань західноєвропейського мистецтва, особливо епохи Ренесансу, виховував також чуйність до віянь сецесійної естетики початку XX століття: адже сам він як мистець був сформований на зламі століть в атмосфері творчих ідей "Молодої Польщі" у Кракові і до Львова прибув перед війною як художник-новатор, чаруючи своїх сучасників новизною малярської мови, в якій відлунювали уроки західноєвропейського модерну, імпресіонізму, символізму та експресіонізму. У своїх рисунках і малярських полотнах, сильно забарвлених його символістською візіонерською уявою, Новаківський презентував учням великий світ нових тоді на галицькому ґрунті образів і тем, зокрема мотиви філософської рефлексії над скороминучістю життя і сенсом людського існування (рис. "Ангел життя над країною смерти"), настрої екзистенційної тривоги ("Сад гріха", "Дві баби роздумують над вічністю"), шопенгауерівські мотиви звільнення, злету творчого духа над земною ареною болю і терпінь (малярська композиція "Визволення"), роздуми над покликанням і драмою творчої особистості (автопортрети художника).
При тому Олекса Новаківський вповні усвідомлював, що епоха міжвоєнного двадцятиліття вабить молодь новою творчою проблематикою, пов'язаною з ідеями конструктивізму, кубізму, футуризму, абстракціонізму – аванґардових течій, що променіли тоді зі столиці світового мистецтва Парижа, тому пробував дати їм місце у мистецьких шуканнях своїх учнів. Дозволив, наприклад, Святославу Гординському по його приїзді з Парижа 1929 року прочитати товаришам у школі курс модерного "конструктивного" рисунка та ужиткової графіки – цю ідею С.Гординський привіз після студій в академії Леже й Озанфана.
Водночас Олекса Новаківський як типовий вихованець епохи зламу століть усіляко опирався нівелюючому натискові "модерного духа часу", що віяв тоді із Заходу. Йому, неоромантикові і символістові, були глибоко чужі експериментування з формою "на зимно", з відмовою від будь-якої ідейно-світоглядної мотивації у малярстві. Не міг змиритися з модним тоді серед молоді раціонально-прагматичним підходом до мистецтва. Категорично відстоював у школі ідеали, що культивувались у часи його молодості на зламі століть, коли приорітетними у мистецтві вважались духовно-гуманістичні цінності. Вважав їх найбільш відповідними духові української образотворчої традиції.
"Хоч мала наша студія, та її веде цей великий ентузіаст мистецтва, що з глибокою вірою голосить заслуханим учням вищість ідеї над матерією", — з гордістю стверджувала його талановита учениця Іванна Нижник-Винників.
У педагогічній діяльності Олекси Новаківського як керівника школи слід відзначити ще один немаловажний ідейно-виховний аспект. Сам він ще зі стін Краківської академії від Яна Матейка та Станіслава Виспянського виніс глибоке переконання в особливому покликанні мистця — як свого роду помазаника, "володаря у царстві духа", призначеного відкривати людям невидимі для звичайного обивателя глибокі духовні смисли та світоглядні горизонти, служачи високим ідеалам краси, гідно репрезентувати культуру свого народу. В такому дусі при кожній нагоді наставляв молодь. Ці його романтичні, не раз відірвані від реальности наративи з часом все ж дали добрі результати у творчості його учнів. Багато з них пізніше зайняли значні позиції у мистецькому житті як України, так і на вимушеній еміграції після Другої світової війни — у різних країнах і континентах світу, де вони ставали відданими речниками української культури й духовності. Від свого вчителя Олекси Новаківського вони винесли і реалізували у власній мистецькій практиці передусім два принципи — велику професійну вимогливість до себе як до мистця і почуття кровної приналежності до культури свого народу.
Завдяки високому авторитетові Олекси Новаківського його школа стала своєрідним національним ареопагом молодих творчих сил. Сюди тягнулась молодь з усіх куточків України — із Галичини, Буковини, Гуцульщини, а навіть з Волині та Наддніпрянської землі. За понад десятилітній період існування школи у стінах її навчалися більш ніж 90 учнів, серед яких були не тільки українці, а й кілька євреїв та поляків.
Учні Олекси Новаківського засвідчують у своїх спогадах, що роки навчання у його школі відіграли важливу роль у їхньому творчому формуванні, на все життя закарбувались у пам’яті як світлий, овіяний ностальгією міф юності. Таке особливе ставлення учнів до школи, котра для більшості з них була лише початковим, нетривалим етапом у їх подальшій художній освіті, не було випадковістю. Річ у тому, що школа Новаківського була для її вихованців не тільки навчальним закладом, а й важливим осередком духовно-мистецького життя того часу.
У стінах школи, а також у т.зв. Качому долі – студентському гуртожитку для творчої молоді, що був на колишній вулиці Набєляка (нині — Котляревського) у сутеренах елеґантної вілли подружжя Асі і Дмитра Левицьких, любила збиратись молода літературно-мистецька богема Львова — початківці мистці, поети, письменники, журналісти, музиканти, критики. Частим гостем бував тут в останні роки свого життя великий поет-модерніст Богдан-Ігор Антонич, який товаришував з учнями школи Володимиром Ласовським та Володимиром Гаврилюком, теж талановитим поетом.
Учні школи у Качому долі (1935 р.)
Любив заглядати сюди час від часу молодий тоді композитор Микола Колесса — товариш і однодумець Святослава Гординського; приходив теж молодий журналіст і новеліст Василь Софронів-Левицький. Великими ентузіастками школи і постійними співучасницями її життя були студентки сусіднього університету: Олена Вергановська – обдарована піаністка, що закінчувала у львівському університеті германістику і філософію, двоюрідні сестри О.Плешкан-Даниловичівни, а також Емілія Охримович-Голубовська, донька видатного вченого-географа, академіка Степана Рудницького, що теж навчалася у школі. Часто відвідувала майстерню учнів і випускниця Празького університету Орися Величко, палка шанувальниця таланту Новаківського і прихильниця його школи. Нерідко гостювали у школі й молоді музиканти – студенти Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка, розташованого неподалік у сусідньому кварталі, серед них обдарований віолончеліст Орест Березовський, що товаришував з Григорієм Смольським, Михайлом Морозом та Степаном Луциком і не раз грав на своєму інструменті у майстерні школи або приводив сюди керований ним смичковий квартет.
Зрештою, і самі учні школи нерідко були інтелектуально вишколеними, всесторонньо освіченими юнаками, що мали за собою закінчені гімназії, філософські чи правничі курси в Українському таємному університеті або початкові студії у львівській Мистецько-промисловій школі. Багато з них чудово співали (Михайло Мороз, Володимир Сениця), грали на різних інструментах, компонували музику (Юрій Сінгалевич), писали поезії (Святослав Гординський, Володимир Гаврилюк), творили сатиричну графіку і дотепні гуморестки (Едвард Козак, Роман Чорній). Таланти їхні яскраво проявлялись під час різних, влаштовуваних час від часу школою, благодійних заходів, т. зв. "Чайних вечорів", святочних карнавалів та щорічних іменин Олекси Новаківського, які численно відвідувала творча й університетська молодь та почесні гості – відомі громадяни міста, а також меценати школи.
Іменини О.Новаківського (1933)
Учні Олекси Новаківського вже з перших кроків у школі привчались до активної участі у культурно-мистецькому житті міста – організовували щорічні звітні виставки школи не тільки у Львові, а й у різних містах і містечках Галичини, пробуджуючи в широких колах української громадськості зацікавлення до справ національного мистецтва. Багато з них ставали учасниками різних мистецьких починань, членами молодіжних творчих об'єднань (ГДУМ, АНУМ, УТПМ, ЗУМО). У 1932 р. вони організували свою молодіжну групу "Руб" (себто: "Рубай справу з плеча"), а в 1933 р. до ювілею десятиліття школи видали власними силами (під ідейним проводом Б.-І.Антонича) літературно-мистецький альманах "Карби", в якому задекларували своє творче кредо: "Мистецтво є для нас найкращим виявом культурної життєздатности нації. Хочемо дати новий зміст нашій майбутній творчості. Цим змістом буде здоровий світогляд окциденту й ті знаменні елементи національної духовної структури, що свідчать про нашу расову й культурну окремішність".
Таким чином, спонтанно творився у стінах школи один із помітних у довоєнній Галичині мистецьких осередків, де постійно кипіло творче життя, відбувався жвавий обмін художніми ідеями, обговорювались, а не раз гаряче дискутувались нові явища й естетичні концепції у світовому мистецтві та майбутні шляхи розвитку української культури.
Активне інтелектуальне життя, що панувало у молодіжному середовищі школи, формувало ідейно-творчий світогляд учнів, надихаючи їх згодом до творчості у період, коли довелось жити і працювати у надзвичайно складний для України час лихоліття Другої світової війни та стрімкої зміни різних суспільно-політичних формацій з їх радикально протилежними ідеологіями. На кожній із цих драматичних сторінок вітчизняної історії вихованці школи Новаківського своєю діяльністю залишили вагомий слід.
У наступні роки Другої світової війни колишні вихованці школи Новаківського, працюючи в складних умовах двох окупаційних режимів — спочатку більшовицької Росії, а потім гітлерівської Німеччини, — робили все можливе для збереження і підтримки українського культурно-мистецького життя. Долаючи заборони воєнного часу, вони разом з іншими мистцями гуртувались у лавах новоствореної у Львові в жовтні 1941 р. Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), брали активну участь у її виставковій діяльності, працювали у редакціях українських часописів (Мирон Левицький, Леонід Перфецький), виступали у пресі як художні критики (Михайло Драган, Святослав Гординський, Степан Луцик, Мирослава Гординська-Чапельська), були творцями нових тоді форм театрального мистецтва – Театру малих форм (Володимир Ласовський) та першого в Україні театру-вар’єте (Едвард Козак). Інші їхні товариші дуже успішно займались освітянською роботою, співпрацюючи із новоствореними в 1942–1943 рр. у Львові навчальними закладами — Державною мистецько-промисловою школою з українською мовою викладання (Марія Кромпець-Морачевська, Стефанія Ґебус-Баранецька, Антін Малюца, Михайло Кміт) та Українською академією мистецтв (Леонід Перфецький, Михайло Кміт), котра діяла у Львові в 1943 р. лише декілька місяців, скриваючись (задля конспірації перед окупантами) під офіційною назвою "Вищі образотворчі студії" ("Höheren Kunstmalerfachstudien"). Таким чином, у несприятливих умовах світової війни і чужоземної окупації колишні вихованці школи Новаківського постійно були у передових рядах української творчої інтелігенції, яка послідовно і цілеспрямовано відстоювала національну гідність і культурні інтереси свого народу.
У повоєнний, майже півстолітній період тоталітарного режиму в Україні (1945–1990 рр.) лише небагатьом колишнім вихованцям школи Новаківського вдалось уникнути сталінських репресій і втриматися на поверхні офіційного художнього життя. Своєю діяльністю у різних сферах вітчизняної культури вони успішно протистояли натискові чужої комуністичної ідеології. Працюючи в обставинах жорсткого цензурування, усіляких гласних і негласних обмежень, вони відстоювали й оберігали самобутність українських культурних і художніх традицій, стаючи учасниками формування на рідній землі національно-своєрідного мистецького середовища. Більшість із них (Григорій Смольський, Роман Сельський, Марія Водзіцька, Олекса Друченко, Стефанія Гебус-Баранецька, Михайло Драган, Юрій Сінгалевич, Іван Старчук, Наталія Пристай-Огоновська) працювали у Львові, творячи тут разом з іншими доволі сильний колектив діячів мистецтва, культури і науки. Інші (Ольга Плешкан, Ярослав Лукавецький, Петро Сахро чи Володимир Гуз) зосередили свою діяльність на Прикарпатті — в Івано-Франківську, Коломиї, Косові, Снятині та Русові.
По Другій світовій війні більшість талановитих, національно-свідомих учнів Олекси Новаківського, рятуючись від сталінсько-більшовицьких репресій, змушені були реалізувати свій творчий потенціал на еміграції у різних країнах Західного світу. При тому на їхній Батьківщині, Україні, імена їх впродовж кількох десятиліть були замовчувані тоталітарним режимом, заборонені і затавровані як "вороги і зрадники" народу.
Найчисленніша їх група після війни сконцентрувалась на еміграції у США. В 1946–1949 рр. роках сюди переїхали Святослав Гординський з дружиною Мирославою Гординською-Чапельською, Михайло Мороз, Едвард Козак, Ольга Козакевич-Дядинюк, Микола Анастазієвський, Антін Павлось, Леонід Папара, Юрій Старосольський. Згодом, у 1950 р., до них приєдналась Марія Кромпець-Морачевська, Степан Луцик і Антін Малюца, в 1955 р. – Олена Вергановська, в 1959 р. – Володимир Ласовський.
Дещо менша, але дуже діяльна група осіла у Канаді (Іван Кейван, Мирон Левицький, Леонід Перфецький, Володимир Гаврилюк, С.Рудакевич-Базюк, Василь Оробець-Залуцький) – всього шість осіб.
У Франції по війні працювали Іванна Нижник-Винників, Леопольд Крец, Софія Зарицька та Кирило Мазур; у Польщі – Лев Гец і Р.Цимбрило; в Австрії – В.Продан; у Німеччині – Любодар Моссора; в Люксембурзі – Ярослав Крушельницький; в Аргентині – Володимир Ласовський (1948–1959 рр.); в Австралії – Михайло Кміт і Євгенія Караван-Козьолковська; у Чилі – Я.Дідик; в Молдавії – Андрій Коверко.
Впродовж кількох повоєнних десятиліть (до кінця 1980 рр. включно) вони займали значні позиції в мистецькому житті країн на різних континентах світу – у Західній Європі, Америці, Австралії, стаючи скрізь речниками української культури та духовної гідності свого народу. У часи, коли поневолена і репресована тоталітарним комуністичним режимом Україна не мала змоги показати на офіційній міжнародній арені своє справжнє обличчя, учні школи Новаківського разом з іншими колегами-емігрантами нагадували своєю діяльністю світовій громадськості про існування українського народу, про його вікову історію та красу його духовних і художніх традицій.
Найбільша їх кількість осіла після війни на еміграції у США, де вони плідно співпрацювали зі впливовим на американському континенті Об’єднанням мистців українців Америки (ОМУА), яке регулярно влаштовувало великі збірні виставки українських художників, розсіяних у різних кінцях світу. З-поміж них масштабами і діапазоном проукраїнської діяльності виділяється креативна постать Святослава Гординського, визначного мистця, художнього критика, редактора, мистецтвознавця, поета та перекладача, який продовж майже пів століття відігравав у США провідну роль у формуванні українського мистецького життя, надавав йому виразної ідейної, національної спрямованості. Впродовж перших повоєнних десятиліть він був фактично одним із лідерів української культурної дипломатії в англомовному середовищі Америки. Діяльність його як історика мистецтва і художнього критика відіграла надзвичайно важливу роль в актуалізації й пожвавленні українського мистецького життя не тільки за кордоном, а й в Україні. Глибоким аналітиком мистецтва показав себе на еміграції у США також його товариш зі школи Антін Малюца — талановитий графік, живописець, мистецтвознавець, критик, публіцист і культурно-громадський діяч, який у наукових колах Америки здобув опінію поважного науковця, був іменований членом-кореспондентом Української вільної академії наук (УВАН), членом Наукового товариства імені Т.Шевченка та Асоціації діячів української культури (АДУК). Вченим-юристом світової слави став в Америці також їх товариш зі школи Юрій Старосольський, професор карного права в університетах Рима і Вашингтона, дійсний член НТШ та Вільної української академії наук (ВУАН) у Нью-Йорку, активіст українського пластового руху та очільник Краєвої пластової ради у США. Значну роль у діяльності українських організацій за кордоном відігравав також Володимир Ласовський, очолюючи певний час нью-йоркський відділ ОМУА та займаючи відповідальну посаду очільника Ради у справах культури при Світовому конґресі вільних українців (СКВУ). У США став відомим і як автор першорядної галереї малярських портретів замовчуваних в Україні діячів української культури. Одночасно з ним у США дуже плідно працював Едвард Козак (ЕКО) – геніальний український графік, ілюстратор, фейлетоніст і видавець, засновник у Детройті знаменитого сатиричного журналу "Лис Микита", в якому нещадно викривав облудну суть комуністичного режиму та жорстокість сталінської тиранії у радянській Україні. Його графічні і малярські твори на українські мотиви, сповнені оптимізму і радісного життєствердження, були в 1960–1990 рр. широко популярні на світових виставках. Водночас експресивні, українські за характером твори його товариша Михайла Мороза користувалися величезною популярністю на американських і європейських виставках, оздоблювали офіси найвищих урядових осіб у США, в Німеччині, Канаді та Кардинальську палату Патріарха Йосифа Сліпого у Ватикані. А монументальні полотна товаришки Мороза Ольги Козакевич-Дядинюк, витримані у традиціях давньоукраїнського іконопису, популяризували серед англомовного глядача величні сторінки історії й міфології України та її вікову художню культуру. Інша вихованка школи Марія Кромпець-Морачевська, обдарована художниця-педагог, працюючи у Філадельфії, виховувала українську молодь у дусі національних ідеалів, підтримувала творчі контакти з Союзом українок Америки (СУА) та Світовою федерацією українських жіночих організацій (СФУЖО). Одночасно з нею у штаті Колорадо велику роботу проводила Мирослава Гординська-Чапельська, працюючи перекладачем в англо-українських періодичних виданнях.
У сусідній Канаді дуже успішно працював Іван Кейван – один із організаторів і очільників (в 1956 р.) Української спілки образотворчих мистців (УСОМ) у Торонто, першорядний майстер гравюри і талановитий мистецтвознавець, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, професор історії мистецтва в Українському католицькому університеті у Римі (1967 р.). До чільних творчих особистостей серед української діаспори у Канаді належав також Мирон Левицький — визначний графік, ілюстратор, художник-монументаліст, редактор, видавець і письменник. Співпрацюючи з канадським видавництвом Івана Тиктора, він оформив та ілюстрував у Канаді понад три сотні книжок, створивши на американському континенті своєрідний національний стиль оформлення сучасної української книжки. У численних малярських творах він успішно популяризував у Європі й Америці образ України – мотиви її народних звичаїв, фольклору, міфології та історії. Ще один учень Новаківського, Леонід Перфецький, в минулому – блискучий художник-баталіст, літописець героїчних сторінок в історії України, започаткував у Канаді історію українського коміксу, створивши серію рисункових розповідей на тему "Україна в боротьбі", в яких зобразив історію воєнних дій в Галичині, починаючи від її анексії в 1939 р. більшовицькими, а потім гітлерівськими військами, до героїчної боротьби УПА в 1950 роках. У безлічі рисунків на тему "Пластове життя на чужині" мистець популяризував за кордоном традиції українського спортивно-патріотичного руху. Створена ним у Канаді серія 24 містично-символічних композицій на тему Апокаліпсису — своєрідна футурологічна візія кінця людської цивілізації, на думку критиків, не мала аналогій у тогочасному світовому мистецтві. Важливу нішу української літературно-мистецької критики у Канаді займав також Володимир Гаврилюк, автор низки високопрофесійних аналітичних рецензій в україномовних канадських часописах. Дійовим засобом пропаганди багатих традицій українського церковного і національно-патріотичного життя в іншомовному культурному середовищі на Заході були художні вітальні поштівки, їх талановитими творцями були у Канаді Василь Оробець-Залуцький, у США — Святослав Гординський, Едвард Козак та Микола Анастазієвський, у Польщі — Лев Гец.
На австралійському континенті, у Сіднеї дуже успішно працював Михайло Кміт, який у 1950–1970 роках вважався одним із найвизначніших провідних мистців Австралії. Художня критика називала його геніальним мистцем, унікальним колористом світового масштабу. Ім'я його як видатного мистця сучасності увійшло до авторитетного британського довідника "Хто є хто у мистецтві" (Who is Who in the Art), а його твори репродуковані в репрезентативному альбомі "Шедеври австралійського мистецтва". Творчість цього обдарованого мистця високо цінували в колах українських художників Австралії, де він став почесним членом Спілки українських образотворчих мистців Австралії (СУОМА). Творчість цього художника в наші дні поступово повертається на його Батьківщину, вписуючись коштовною сторінкою у пантеон великих українських колористів.
У Франції від 1928 р. працювала Софія Зарицька, авторка одухотворених жіночих образів, що були незмінно популярними на виставках у Європі, Канаді та США, де їх особливо відзначено за плекання українських традицій. Її товаришка зі школи, повоєнна емігрантка Іванна Нижник-Винників, працюючи в 1940–1950 рр. у Парижі, а потім на півдні Франції, у Мужені, ненастанно пропагувала у своїй творчості культуру та духовно-світоглядні ідеали України. Створений нею і тиражований у Франції графічний образ княжни київської Анни Ярославни, згодом французької королеви, нагадував європейському глядачеві 1950-х років про давнє існування Української держави та про її глибокі історичні й культурні зв’язки із Францією. Художня кераміка мисткині, витримана у стилістиці гуцульського народного гончарства, а також її позначені яскравими національними рисами килими мали величезний попит серед колекціонерів у різних країнах Європи. Безперечним внеском І.Нижник-Винників в українську справу за кордоном було й те, що свою облаштовану у провансальському стилі оселю у муженському "Закутку" на Рив’єрі вона перетворила в неофіційну амбасаду, де гостювали українські культурні діячі з різних країн світу – журналісти, художники, літератори, громадські діячі з Франції, США, Бельгії, Бразилії, Норвегії, Швейцарії. Інший учень школи Леонід Перфецький, працюючи в 1925–1941 рр. у Парижі, очолював на громадських засадах Український музей та бібліотеку ім. Симона Петлюри, своїми батальними композиціями, витриманими у кубо-конструктивному стилі, він пропагував у багатонаціональному середовищі тогочасного Парижа героїку давніх козацьких часів в Україні та боїв армії УНР із більшовиками за Українську Державність. Також у Парижі впродовж декількох повоєнних років, а потім у Люксембурзі з великим успіхом працював Ярослав Крушельницький, різнобічно обдарований мистець, якого французька критика за великий малярський темперамент називала "українським Ван Ґоґом". Його полотна, витримані у вишуканій блакитно-фіалковій кольоровій гамі, багаті контрастами дзвінких насичених барв, завжди підписані українським іменем "Slavko", мали величезний успіх на виставках у Франції, Люксембурзі, Бельгії Швейцарії, США. Від 1959 р. він був членом Об’єднання мистців-українців Америки (ОМУА). У міжнародному мистецькому середовищі твори Ярослава Крушельницького презентували українське мистецтво як певну окремішність, котра має свої національні особливості, позначені тонким чуттям кольору і меланхолійно-споглядальною настроєвістю, характерною для ментальності українського етносу.
Таким чином, учні школи Новаківського, працюючи для України у найбільш складний період її історії в ХХ ст. — у час світової війни, зміни окупаційних режимів та диктатури тоталітаризму, а для багатьох і вимушеної еміграції на чужину, — все ж зуміли у своїй творчій діяльності зберегти і розвинути великі духовно-мистецькі традиції національної культури та гідно репрезентувати її найкращі творчі здобутки на міжнародній арені у різних куточках світу.
30.03.2023