Якби не ти

Відкритий лист до Юрка Андруховича з нагоди його першого 60-ліття

Уважаємий Юр.

Я ото такий, що мені легше написати правду, ніж вальнути її своєму візаві усно. Очі не бачать – морда не горить. Тому й пишу.

«Нам усім страшенно пощастило, – зауважив ти якось у розмові зі мною ж. – Адже кожен із нас міг просто не народитися, уявляєш?». За всіх не скажу, всі хай самі за себе говорять, а особисто я – ні, не уявляю. Але зараз спробую уявити.

Отже, якби ти 60 років тому не народився, то щонайменше не був би придатний до військової служби загалом і до служби в чернівецькій учебці зокрема. Внаслідок чого не лише б не постав цикл твоїх армійських оповідань «Зліва, де серце», а й не відбулося б парадоксальної, хоч і типової трансформації ненависті до минулого в ностальгійні спогади про нього. Коротше, якби Чернівці не виявилися колись місцем твоєї неволі, то, можливо, згодом ти б не полюбив до них їздити, і я б не прискакав десь навесні 1998 року на твій виступ, і ми б не познайомилися.

Зрештою, ми б і так не познайомилися, якби ти не народився 60 років тому. І я б не прочитав твоїх віршів, і не ввів їх потайки у свій курс вступу до літературознавства, і цілі покоління моїх студентів не довідалися б, що, наприклад, полісиндетон може мати й ось такий вигляд:

               та знеславив себе і родину і львів

               і дівча і курвів і вітчизну і пляцки

Гірше того: якби не ти, ти б не написав «Рекреацій» – цього прощання з імперією, замаскованого під Свято Воскресаючого Духу. Відповідно, я не пережив би карколомної літературознавчої пригоди, не порівнявши на десяти академічних сторінках твій перший роман із «Фієстою» Гемінґвея, і, мабуть, дотепер знав би, що таке компаративістика, суто теоретично.

Також мені б на думку не спало, що до «Московіади» – твого другого роману – ідеально пасує концепція Джозефа Кемпбелла про «мономіфологічну» подорож культурного героя з тисячею облич, який, покинувши домівку і вирушивши на пошуки чогось життєво необхідного, зустрічається на своєму шляху з «тінню», з екзотичною богинею, з ворожими та дружніми силами, проходить низку випробувань, головне з яких стається у підземному царстві, а після досягнення кінцевої мети, після репетиції смерті й воскресіння, повертається – озброєний новою силою чи новим розумінням себе і світу – додому. Бо як би це все могло пасувати, якби не було «Московіади»? Але вона є – от і пасує.

А без «Перверзії» ми б не мали зразкової постмодерністської розробки міфу про Орфея як ще одного – найважливішого у твоїй творчості – культурного героя і заразом жертви власного універсального мистецтва. Крім того, «Перверзія» зняла рекреаційну тезу і московіадну антитезу у найвищому в нашій літературі карнавальному синтезі, але водночас проголосила настання епохи посткарнавального безглуздя, з яким (безглуздям) і якою (епохою) треба було якось давати собі раду.

Знову ж, за всіх і не скажу, і не переболію, однак мене ти підштовхнув поетапно у кількох напрямках, якими – буває й таке – я рухаюся досі. По-перше, завдяки тобі я промодерував (не без допомоги Єшкілєва й Іздрика) презентацію в Чернівцях малоенциклопедичної «Плероми». Це була перша в моєму житті модерація літературного вечора, тому й по-перше. «Промодеруєш?» – запитав за хвилину до виходу на сцену ти. «А як це робиться?» – запитав за секунду до виходу я. «Коротко, доречно й іскрометно», – вичерпно пояснив ти. «Так і дурний потрафить», – подумав я, і промодерував.

По-друге, невдовзі по тому ми запустили «Потяг 76». Власне, ми не мали вибору. Центральна Європа – як обіцянка єдності в різноманітності і шанс на цивілізаційний стрибок для України – почала стрімко втікати від нас на Захід. Натомість зі Сходу вкотре все виразніше наповзала тінь споконвічно знаної уніфікаційної загрози. Бажаний напрямок руху був очевидний, і потяг сполученням Чернівці-Перемишль мав слугувати його легко відчитуваним символом. У підсумку ні Центральну Європу, ні Україну в омріяному сенсі слова, ні навіть потяг – у двох із трьох його значень – урятувати не вдалося. Зате поки ти, затягуючи обруч за обручем, готував Карла-Йозефа Цумбруннена до зустрічі з Богданом-Ігорем Антоничем і про всяк біографічний випадок ділився таємницями з Еґоном Альтом, я об’їздив усю Польщу і взявся перекладати польську літературу. Здавалося б: де роздовбаний контрабандистський поїзд, а де Тадеуш Боровський чи Марек Гласко? Якби не ти, між ними б і не було жодного зв’язку. А так – є.

По-третє, рано чи пізно я мусив порівняти твій зумовлений винятково письменницькими завданнями ритм праці зі своїми щоранковими будильниками і понурими походами на роботу. «То звільнися й пиши», – порадив ти. Сумніваюся, чи те, що я відтоді написав, вартувало звільнення, але не сумніваюся, що звільнення варте того, щоб на нього наважитися і замість перевірки якихось тестів чи контрольних сісти й наговорити «Ворохтаріум». Або відредагувати «Лексикон інтимних міст» чи «Коханців Юстиції». Або що там далі буде.

Про Майдани й Карпати, форуми й фестивалі, вечірні дискусії і співи аж до рання наразі помовчу. Моя література і моє життя могли бути іншими. Слава Богу, що дав мені такі – Андруховичем писані.

знимка Ростислава Шпука