Нові рядки Івана Франка про російську літературу
29 січня 1888 року у Львові відбулися загальні збори «Кружка слов'янського». Під такою назвою, як повідомляло «Діло» в №17 того ж року в «Новинках», заснувалось товариство студентів львівського університету. Товариство мало на меті знайомити своїх членів з громадським життям усіх слов'ян. Щоб здійснити свою мету, «Кружок слов'янський» мав за своєю програмою влаштування доповідей з літератури та граматики окремих слов'янських народів та звіти з найновіших слов'янських творів, вечори, присвячені видатним людям слов'янських народів, та курси для навчання окремих слов'янських мов, передплачувати наукові журнали. Мовою засідань, що мали відбуватися щотижня, доповідей і відозв була українська і польська.
В низці оголошених доповідей зустрічаємо в №139 «Діла» таке оповіщення: «П. Іван Франко відчитав нині о год. 7 вечером на засіданню сего кружка в XV залі університету свою розвідку: «О літературі російській в XIX віці». №139 «Діла» вийшов 4 липня, отже, того дня відбулась оповіщена доповідь Франка.
Стверджують це й матеріали, видруковані 5 липня в «Кур'єрі львовському» (польською мовою), з таким викладом змісту доповіді Франка: «Кружок слов'янський. Вчора відбулось останнє цього шкільного року засідання Кружка слов'янського. При численній участі членів і гостей прочитав надзвичайний член Іван Франко свій твір про російську літературу XIX ст., доводячи цю доповідь до смерті Пушкіна в 1837 р.
На початку прелегент підкреслив вагу студіювання російської літератури з уваги на той факт, що не зважаючи на занадто скромні початки й незвичайно некорисні для її розвитку політичні обставини, ця література видала на протязі XIX стол. цілу низку дійсно великих письменників і оригінальних творів щодо літературних методів і змісту, в наслідок чого увійшла гідно в низку першорядних европейських літератур. Деякі її представники, як Герцен і Тургенєв, стають письменниками й діячами настільки російськими, наскільки загальноєвропейськими; а тепер бачимо факт, що навіть такі спеціально великоруські автори, як Достоєвський і Лев Толстой здобувають собі місце на загальноєвропейському Парнасі, а навіть вони прокламовані корифеями реалістичного напрямку.
Опісля прелегент підкреслив подвійний характер російської літератури. З одного боку це література великоруського племені, а з другого це література в державній мові, що в наслідок деспотичної централізації стала органом освіти й порозуміння в багатьох невеликоруських провінціях і абсорбує інтелігенцію цих провінцій в користь російської літератури. Зокрема прелегент підкреслив велику участь українського племені в утворенні цієї літератури й піднесенні її на сьогоднішній ступінь...
Опісля прелегент перейшов до характеристики літературних напрямків, які панували на початку XIX стол., класиків, що гуртувались довкола Шішкова, і сентиментальної школи Карамзіна, далі підкреслив вплив війни 1812 р. на розвиток російської літератури, початки романтизму, містичної реакції, новий зріст лібералізму в таємних товариствах і синтезу романтизму й лібералізму в творах Пушкіна перед 1825 р. і Грібоєдова.
Короткою характеристикою реакції за панування Миколи й появою представників нової школи Гоголя і Бєлінського скінчив прелегент свою доповідь».
Нема ніякого сумніву, що конспект саме тієї доповіді, зміст якої поданий вище за «Кур'єром львовським», маємо у рукописних рядках Франка, збережених в архіві Франка у львівській філії Бібліотеки Академії наук УРСР (438/8). Ці рядки Франка списані на чотирьох сторінках-листках. На верху першого листочка маємо такі закреслені слова Франка: «Була би їй з моєї сторони занадто велика претензія, коли б я хотів подати товаришам в однім відчиті повний образ, нарис, чи щось подібне, очевидно, у відношенні до російської літератури». Зміст конспекту зовсім збігається із змістом переказу доповіді Франка в «Кружку слов'янському».
Найближчого, 1889 року написав Франко статтю про «формальний і реальний націоналізм», яку я опублікував у 1936 р. в одному з львівських журналів. Вплив російської літератури на українського читача з'ясував Франко в ній такими промовистими словами: «Коли твори літератур європейських нам подобались, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених».
Вважаючи не зайвим подати не друковані досі рукописні рядки Франка до відома, зберігаю мову та правопис оригіналу.
«Література російська XIX віку представляє нам образ з многих зглядів дуже займаючий. В своїх початках наскрізь несамостійна, немов екзотична рослина, мимо условин політичних найнекористнійших, які тільки можна собі представити, вона все таки витворила довгий ряд великих і блискучих талантів, проложила собі дорогу до високої орігінальности і піднеслась нині до такого стану, що сміло можна зачислити йійі до перворядних літератур цівілізованого світа, і що літератури таких народів, як Французи, Німці й Англічане, пильно присвоюють собі твори російських писателів і находять в них річи, літературні методи і ідеі нові для себе і спосібні дати новий товчок йіх власній продукції літературній. Нові напрями літературні, як н. пр. натуралізм Французький, не признаваний з разу в Франції, знаходять першу і найліпшу оцінку в Россії. Деякі писателі россійські, як Герцен і Тургенев, стають ся писателями й діячами не стілько російськими, як і західноєвропейськими, ба навіть такі писателі strіеtе великоруські, як Лев Толстой і Достоєвський, на наших очах вводять ся до общеєвропейської скарбниці літературної, проклямують ся н. пр. новою школою реалістів німецьких взірцями реалістичної методи обіч Золя, Флобера і братів Гонкурів.
Для вияснення зросту літератури россійської в XIX віці конечно треба мати на оці єі двоякий характер: раз яко літератури племенноі великоруськоі, а по друге літератури на язиці державнім, котрий при пануючім абсолютізмі політичнім і централізації адміністраційній є заразом язиком школи, казальниці й урядів також в многих провінціях невеликоруських, значить, для інтелігенціі тих провінцій в значній мірі є органом освіти, обміни думок і письменного порозуміння, а через те й абсорбує єі мозгові і духові сили на користь тоіж великоруської літератури. Се скрещуванє ріжних етнографічних тіпів в рамах одноі літератури й становить в значній мірі єі богацтво і силу».
Ів. Франко розповідає про те, як за часів великого реформатора Петра І багато вчених, письменників і проповідників українських, що гуртувалися навколо Києво-Могилянської колегії, були запрошені до Росії. Вони принесли з собою схоластичну науку, але разом з нею принесли й вільніший дух, принесли твори (церковні драми, вірші), «навіяні духом протестанським, а потроха й республіканським».
«Приплив українців не перериває ся з смертю Петра, а тягне ся ціле XVIII столітє, і можна сказати сміло, що до самого Гоголя кождий новий імпульс, новий напрям в літературі російській або прямо виходив від українців, або не обходив ся без йіх помочі».
Схарактеризувавши російський класицизм XVIII ст., Франко відзначає, поперше, зміцнення в російській літературі «гуманного вільнодумства» — визвольних соціальних тенденцій, і, подруге, міцний, органічний зв'язок між набутками письменства російського і письменства українського.
«Великоруси Новіков і Радіщев, українці Сковорода, а потроха й Каразін, пропагують масонські ідеї, котрі супроти істнуючого абсолютізму, чим раз виразніше набирають окраски опозиційної. Українець Капніст, в свойій Оді і великорус Радіщев в свойім «Путешествіи из Петербурга до Москвы» стають уже зовсім на новім грунті. З одного боку бачимо ту сантіменталізм, породжений впливом Руссо і німецького Sturm und Drаng’u, а з другого боку прямий показ на конечність реформи соціяльноі, а особливо, на конечність знесеня кріпацтва. Сантіментальний напрям ба чимо й в голоснім свого часу творі українця Богдановича «Душенька», а великорус Аблесімов переносить сантіментальний напрям також на дошки театральні і своєю комедією «Мельник» сплоджує множество наслідувань, між котрими найжизненнішою оказалася «Наталка Полтавка» Котляревського.
Таким робом в початку XIX віку, в літературі російській стоять насупротив себе два напрями: клясичний і сантіментальний.
Репрезентанти першого: Державін і стара екатерининська гвардія, люди звиклі до того, щоб уважати літературу й науку за оден з органів правительственної власти і обов'язаний служити цілям правительства, дальше Шішков, пізнійший адмірал і презідент Академії, чоловік освічений і малоспосібний, склонний до містики й забобонів, але за то ярий прихильник правительства й патріот. Єго розправа «О старомъ и новомъ слогѣ» (1803) дає почин до полєміки між старими й молодими. Він відкидає уживанє живого великоруського язика, але каже писателям держати ся старого церковно-слов'янського. Мова у него не є живий організм, а збір формулок граматичних. Інтересні єго погляди патріотичні, 1812-го «Рѣчъ о отечестволюбію», єго Корнесловія.
Одинокий талантливий клясик того часу — драматичний писатель Озеров: Едіп (1804), Фінгаль (1805), Дмитрій Донской (1807).
Репрезентант новоі школи Карамзін видав 1791 р. повість Бѣдная Лиза; «Наташа, боярская дочь» — велике вражінє. В політиці з раз(у) по троха республіканець (1802 Марфа або покореніе Новгорода) — стаєсь він опісля консерватістом, в своїх меморіялах, поданих цареви Александрови І 1811 і 1819, виступає протів конституції і протів відбудовання Польщі. В свойій «Исторіі государства россійскаго» 1816—1826 стоіть він скрізь на становищі державнім і має на оці головно відносини політичні.
Сантіментальний напрям в поезії заступають Дмітріев (ум. 1837), котрого сатира «Чужое мненіе» нанесла смертельний удар надутим одам в ролі Державинських. Далі Мерзляков (ум. 1830), автор легких пісень і романсів, хоч опісля противник романтизму, й Пушкіна. Сюди належить також Василь Пушкін; стрий*) поета Александра, ум. 1830, вихований в дусі французькім, автор многих поезій товариских, епіграм, байок, і сатир, з котрих найважніша «Опасный сосѣдъ» вимірена против табору Шашковців.
Измайлов і Шаликов писали сентиментальні описи подорожі, в дусі Штерна. Інтересно, що в таких подорожах сантіменталісти россійські звертали ся звичайно на Україну. В тім же самім дусі виступив на сцену літературну й батько романтизму російського Жуковський, видавши 1805 новелю слезливу "Марьина роща".
Здоровійший, більш реальний напрямок приняв новий рух на Україні. Василь Нарѣжний (ум. 1825) (наслідує замісць Штерна і Мармонтеля, — Лесажа і пише «Русского Жильблаза», або «Похожденія русского кн. Гавр. Сем. Чистякова» (1814 вийшли три томи, а другі три томи остались в рукописі, непропущені цензурою), «Бурсак», «Два Ивана» — попередник Гоголя.
Вплив війн наполеонських — з одного боку, реакція протів ідей XVIII віку, всиленє абсолютізму, висміванє сантіменталізму (Шаховской в р. 1807 «Новый Штерн», Крилов і єго байки) — з другого боку, заглубленє в субєктивність — містіцізм — романтізм.
Чим був романтізм на заході Європи (ремінісценція давнини), а чим в Росії — імпортований товар: 1809 Людміла Жуковського, переклади з чужих романтиків — але з часом, приймає в себе елементи народности, наближуєсь до народноі пісні, казки — фантастичність доходить до хоробливости у Батюшкова і Козлова. Гармонійно зливає ся в Пушкіні. З разу напрям легкої французької поезії, анакреонтики — потім романтична поема Руслан і Людміла 1820, — напрям сей модіфікує ся байронізмом «Кавказскій плѣнник» 1921, «Бахчисарайскій фонтан» 1822, «Братья разбойники» 1822 і Цигани 1824. Байронізм переходить у Пушкіна в свідомий, ліберальний раціоналізм в драмі «Борис Годунов», разках і епіграмах.
Генеза лібералізму 20-их років — "Общество благоденствія» — «Тайное общество» — «Общ. соединенных славян» — Рилєєв і єго вірш на Аракчеєва 1820. Войнаровскій и Думы 1825, Одоевскій — декабрист, Бестужев і «Полярная звѣзда», в котрій єднають ся Пушкін, Жуковскій, Вяземскій, Грибоєдов, Гнѣдич, Козлов, Крилов, Грибоєдов — стоіть в літерат. російській самостійно. З разу наслідує Французів і пише легкі комедії. Пізнійше стає обіч Пушкіна й Рилєєва своєю знаменитою комедією «Горе от ума» 1823.
Рік 1825 — катастрофа декабристів — реакція. Смерть Пушкіна. 1837. Бѣлинский, Гоголь".
Звичайно, конспективний огляд Франка, що має більш, ніж піввікову давність, в деяких своїх положеннях, у характеристиках окремих імен і напрямків, не можна не визнати застарілим. Проте, й сьогодні ці рядки великого українського письменника, присвячені літературі братнього російського народу, являють значний принциповий інтерес. Вони яскраво свідчать, з якою пильністю і любов'ю вивчав Іван Франко велику російську літературу, як глибоко знав її, як проникливо оцінював у ній все краще й передове, як високо ставив цю літературу за її волелюбний людяний дух, як наполегливо підкреслював єдність основних літературних шукань і набутків письменства російського і письменства українського. Все це може належно оцінити, як дослідник, так і рядовий читач, ознайомившись із цитованим вище конспектом Франкового реферату.
*) Стрий — дядько. — М. В.
[Вільна Україна, 03.03.1945]
03.03.1945