(І. Свєнціцкий. Нариси з історії української мови. Львів, 1920. 4о. Ст. 100.)
Як на вдачі людини відбивається її походження, її освіта, її переживання, болі та страждання чи життєві радощі, так і на мові глибокі сліди полишає історичне життя того народу, котрий говорить нею.
В українській мові лишилися сліди мов того населення, котре застали Українці з приходом на свої місця теперішнього поселення, головно в топоґрафічних назвах, гір, рік і т. д. Коли успокоїлися хвилі переселення народів в Европі, Україна далі боронилася перед заливом з боку кочовничих орд Сходу. А що в боротьбі взаїмні впливи неминучі, лишили свої сліди на українській мові й давніщі азійські наїздники до Половців включно й пізніші, як Татари й Турки.
Легко можна пояснити впливи сусідів на нашу мову, отже Румунів, Угрів, Поляків, Білорусинів і Москалів. Вплив польської мови на українську був особливо сильний в часах польської неволі, вплив великоруської мови за часів московської неволі, в якій стогнав український народ.
Дуже важні впливи на українську мову були ті, що прийшли з культурними течіями на Україну, отже грецькі слова з византійським христіянством, південнославянські з приходом богослужебних книг в староболгарській мові на Україну, латинські з пробами пропаґанди західного христіянства на Україні, чеські, італійські, німецькі й инші з студіями наших людей за кордоном, з розвитком торговельного руху й т. ин.
Через те, що мова носить на собі відбиток усього життя нації, лінґвіст в силі сягнути в таку далеку минувшину, з якої нема жадних історичних документів; він добуває певні висліди там, де инша наука безсильна. Порівнуючи пні української мови з пнями славянських і инших індоевропейських мов, лінґвіст не тільки добуває вказівки про всякі ступні споріднення української мови з иншими, але й в силі дати докладний образ культури українського народу та його предків у передісторичній добі.
В другім томі енцикльопедії "Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ" подав знаменитий знавець історії східнославян-ських мов Ол. Шахматов історію української мови. З властивою собі переконуючою силою він виводить, що великоруська (московська) мова витворилася на очах історії, ще пізніще білоруська, одиноку українську застають історичні часи готовою. Можнаб дуже бажати, щоб ця річ Шахматова, як і праця Вовка з тогож тому зявилися в українському перекладі й стали відомі ширшому кругови читачів.
Під впливом ріжних внутрішніх і зовнішніх обставин, як пересунення і змішання українських племен під впливом зверхнього натиску, як потреба оборони української землі одним спільним фронтом супроти ворогів і т. д., витворилися протягом століть з одного боку ті прикмети української мови, котрі відрізнили її від инших славянських мов, у першій мірі від великоруської мови, — з другого боку ті спільні появи в самій середині української мови, котрі звязали ріжні українські говори в одну мову.
Теорія Поґодіна-Соболєвського, яка хотіла бачити в дотатарській добі, на Київщині предків теперішних Москалів сьогодні похована. Відновитель цієї теорії Соболевський поклав великі заслуги для історії української мови: 1) позитивним боком своїх дослідів, виказавши язикові особливости поодиноких памяток і 2) неґативним боком — ставленням на їх основі непідкріплених історичними даними гіпотез в роді великоруськости київського населення перед татарським наїздом. Як позитивні висліди дослідів Соболевського дали підставу дальшим дослідникам, так і неґативні їх боки заохотили ряд учених вияснити замотані питання. В їх проясненню заважили багато праці Яґіча, а з наших учених А. Кримського, найкращого сьогодні знавця нашої мови в її історії й сучасности.
Улюбленим коником Соболевського було його важне відкриття так званого нового ѣ (ять), себто появи гострого і на місці первісного е в замкнених складах (лід, спасіння, шість). Соболевський виводив, що ця поява приходить тільки в памятках Галицької і Волинської землі, а нема її в рукописах, про які певно знаємо, що вони написані в Київі, отже на його думку в Київщині жив перед приходом Татар инший народ, як в Галицькій і Волинській землі, не український, а великоруський. Одначе досліди грамот, як видко з праць Розова, показують, що гостре і замісць е в замкнених складах приходило на всій українській етноґрафічній теріторії, навіть на Чернигівщині.
(Кінець буде.)
[Вперед! 28.02.1920]
(Докінчення.)
З другого боку вчених сьогодні не дивує, що в київських памятках слабше або пізніше відбилися впливи місцевої мови ніж деінде. Річ в тому, що коли ходить про письменні свідоцтва нашої мови, перед записами та грамотами вони містяться в помилках — українських переписчиків в тексті книг у староболгарській або церковнославянській мові, принесених на Україну з південної Славянщини. Наскільки Українець, копіюючи церковно-славянський текст, наслідком слабого знання мови того тексту або мимоволі вносив прикмети української мови на місце староболгарських, настільки в українських копіях південно-славянських рукописів маємо найстарший письменний матеріял для історії української мови. Аджеж знаємо, що з двох людей одної мови, з котрих один знає добре чужу мову, а другий слабше, швидче зрадиться останній з прикметами своєї рідної мови. Так і стояла справа з найдавніщими українськими памятками. Освіта в Київі стояла значно вище ніж напр. в Новгороді. Український копіст як вище освічений не допускав так швидко помилок в церковнославянськім тексті, зраджуючися з прикметами рідної мови, як менше освічений північний переписчик.
Повної історії української мови або історичної граматики досі не маємо, хоч матеріялу для цього назбиралося багато в працях чужих учених: Шахматова, Яґіча, Соболевського й инших і своїх, як Потебні, Житецького, Кримського, Огоновського й инших. Не історією, а одним із ступнів до історії української мови є й книжка Свєнціцкого, як сам каже в передмові (Шановний автор хай вибачить, що не зазначую учених титулів; для науки міродатні річ і її автор як такий, а все инше байдуже). Автор ученик Coболевського й Яґіча, — не в тім розумінню, як у нас надуживають цього технічного терміну, коли комусь судилося записатися на чиїсь виклади виключно тому, що инших з даного поля не було, але в повнім значінню слова, бож обидва названі вченій живим словом і своїм науковим дорібком були в силі роздмухати в грудях ученика ясне полумя науки. Та з його учителями вяже Свєнціцкого тільки "одність досліду — методи", але не "одність — тотожність предмету, бо предмети досліду безумовно ріжні, хоча колись розділялися вони тільки незначними рисами".
Заки автор займеться найдавнішими письменними памятками нашої мови, він подає загальні уваги про мову, довгим рядом споріднених слів указує на приналежність української мови до індоевропейської язикової ґрупи, порівнює українську звучню з звучнею і морфолоґією балто-славянських мов, наукою прикладів висвітлює славянську язикову спільноту, говорить про теорію, про язикову спільноту, про історичні наверствування в мові та про східне славянство — Русь, стаючи при виясненню цієї справи по боці норманістів. В льоґічному порядку повинен тепер піти в другім виданню книжки огляд стану дослідів над давними українськими й иншими східно-славянськими памятками до часу появи книжки автора; таким робом читач матиме улекшену орієнтацію в тім, що нового дає автор.
Недостача такого огляду відчувається вже при обговоренню памяток XI в. Тільки в записах бачить автор памятки староруської мови: південно-східного Подоння (напис на тмутороканському камені), осередного Київа (запис дяка Івана на Збірниках Святослава) та північного Новгороду (запис діякона Григорія на Остромировім Евангелію), а Остромирове Евангеліє, обидва Збірники Святослава й Архангельське Евангеліє на думку автора "перш за все памятки найстаршого письменства руської землі, але не її мови". Як ні віднесеться компетентна критика до виводів автора, те певне, що дуже багатий фактичний матеріял це безперечна цінність книжки Свєнціцкого.
Колиж кому ходилоб про думку автора цих рядків, я рішучо уважаю істнування якоїсь спільної "староруської мови" за гіпотезу, може й вигідну для наукових дослідів, але незгідну з всесильними законами побідного життя. На підставі дуже численних прикладів, розкинених по українській граматиці Кримського, з цілою рішучістю можна сказати, що обидва Збірники Святослава з 1073 й 1066 рр. це не тільки памятки української землі, але дорогоцінні скарбниці язикового матеріялу для дослідника історичної граматики української мови.
Розглянувши записи й памятки XII в., автор подає загальний огляд справи у великокняжій добі та стверджує, що "памяток староукраїнської чистонародньої мови з цієї доби в нас нема; є тільки памятки письменства, списані або — Українцями або на Україні з південно-славянських первнів з точним захованням книжкового південно-славянського правопису та звязаної з ним вимови".
Після того йде огляд памяток XIII —XVI в., короткий розділ про греко-славянську звучню, наведені "особливости видозміни в памятниках староруського і русько-українського письменства" з таблицями зразків старославянської деклінації й конюґації, "зразки русько-української складні XIII в." й знову подана загальна характеристика мови памяток письменства XI—XIV в. По памятках канцелярсько-народньої мови, себто по розгляненню мови грамот до XV в. включно, автор спиняється на мові памяток XVI—XVIII вв., наводячи цінний матеріял до історії нашої мови в першій мірі з записів і грамот і далі з инших тодішніх українських рукописів.
Сіль своєї праці містить автор в XVI розділі в "Деяких загальних висновках", де по методольоґічних увагах займається розселенням і первісною мовою Східного Славянства. Виразні окремішности української мови автор бачить тільки в памятках від XIII в. Сильніще проявляються вони в актах і грамотах від XIV в. й пізніще стають основою української книжньої мови XVI в. По дрібніший розбір думок і їх критику уважаю в щоденнім часописі не на місці.
Додані до книжки показчики дуже облекшують користування працею Свєнціцкого. Вагу старанно підібраної скрізь бібліоґрафії може зрозуміти тільки той, хто має потребу шукати за нею. Через те все, як і задля свого багатства матеріялу, книжка Свєнціцкого стає необхідним підручником для дослідника, студента університету, ґімназійного вчителя і кождої освіченої людини, яка цікавиться історичною долею рідної мови.
[Вперед! 29.02.1920]
29.02.1920