Розкрийтесь, ворота, розсуньтеся брами, / Стеліться, дороги, шляхи, вулиці / Бо ось спалахнули нові діаграми / В піднятій над містом жилястій руці.

Носилися вихрів розвіяні гриви / над полем, що в далеч розлогу плило, / над плямами лісу, над містом бурхливим, / над схованим в балці затишним селом.

Жінки й діти сиділи в підвалі / Від ударів здригалась земля. / У залізо-вогневому шквалі / Тайфун битви над ними кружляв.

  Коли-б ти знада, як менї тужно, Як менї банно за тобою, Прийшла би ти й склопила дружно На мою грудь головку свою.   Прийшла би ти... Даремні мрії! І так тебе я не побачу... В тій вічній темній, чорній ночи Я образ твій псе більше трачу.   Та все таки коли ти прийдет, Став в душі так ясно, мрійно ... В таку мить я лише бажаю, Забуть про все, заснуть спокійно. Заснуть на все . . .   В шпитали у Відня, 14. XII. 1914.  

Менї не жаль, що швидко так Моїх надїй облетїв цьвіт. Менї не жаль, що наче сон Розвіяв ся чар юних лїт.   Менї не жаль чарівних хвиль, Що доля кинула менї Немов на глум... Ах, не для втїх Родив ся я, ах, нї, о, нї!   Менї не жаль, що стільки мук Стомило в край зболїлу грудь Менї не жаль... А все-ж таки... Ах, тихо, серце, тихо будь   Менї лиш жаль, що наче сон Минув житя чарівний день І впала ніч, а я лишень