Слівце до всіх українських Посольств, Конзулятів і Місій за кордоном в справі українських полонених і вязнів.
Уважаю вказаним оттою дорогою звернутися до названих інституцій в справі наших мучеників у польських тюрмах і таборах — з двох причин:
1. На засіданнях Національної Ради у Відні інтерпелював я чотирі рази Презідію в тій справі (крім мене інтерпелювали й инші члени Ради) і все одержував відповідь: "Робиться". Що саме робиться — невідомо.
2. В польських тюрмах і таборах мучаться не тільки Галичане, але й Наддніпрянці. Недавно полонили Поляки також Січових Стрільців (які вірно видержали при наддніпрянській армії до кінця) й, не вважаючи на те, що вони становили складову частину армії, з урядом якої Поляки в дружбі — запроторили їх також у табор в Ланцуті, чи Вадовичах. Таким чином ні одна українська інституція за кордоном, чи вона галицька, чи наддніпрянська, не має навіть найменшої покришки, щоб відмовитися від акції в тій справі і від докладного інформування своєї суспільности, що в тій справі досі зробилося вже.
Тимчасом цю справу так занедбано, що не тільки чужа опінія, але навіть Українці, живучі за кордоном, не знають, що саме твориться з нашими мучениками. Нехай кожний з читачів запитає себе й свого сусіда та знакомого, де і скілько таборів наших вязнів знаходиться в Польщі, скілько там наших вязнів убито буками й голодом, а скілько остало ще в живих, щоб завтра вмерти! Тоді кожний переконається, що ніхто з наших людей нічого докладно про це не знає. І як це він має інформувати чужинців, коли сам про це не має поняття? Але як він може мати про це поняття, коли наші публичні інституції за кордоном, які коштують міліони українській державі, — не дали йому до рук ні одної книжки, ні одної брошури про це! За цілий рік!
А тимчасом сидять у тюрмах десятки тисяч невинних українських жінок і мужчин, мориться їх голодом так, що вони — як оповідають наочні свідки, не виключаючи чужинців — з гноївок вишукують останки лушпинок! Притім щодня побивають безборонних, ломлять їм руки, ноги й хребти, сіллю натирають рани і сіль напихають в уста (гляди про це, на примір, "Kurjer Lwowski" з 22. січня 1920 р.) — словом — пекло мук над невинним народом. Про ці страшні відносини писали вже з обуренням навіть польські писменники (як приміром Сєрошевський), вносили в варшавськім соймі інтерпеляції польські й жидівські посли, підчеркували, що просто не годиться так мучити людей, писали про ті муки українського народу навіть польські публіцисти, які ніколи не відзначалися любовю до українського народа.
Одна є тільки катеґорія людей, яка не зробила нічого в справі полекші долі наших мучеників, хоч якраз та катеґорія людей живе собі спокійно коштом українського народа за кордоном — і як живе! До цеї пори не видала та катеґорія людей ні одної книжки про цю справу, хоч уже рік і три місяці минають від часу, як перші наші полонені попали в руки Поляків!
І про все те, хоч маємо масу наочних свідків тих людий, які повтікали, нема досі ні одної книжки, ні одної брошури! Хоч за кордоном маємо десятки наших посольств, конзулятів і місій! Хоч вони розпоряжають міліонами й видають вільні публікації! А не спромоглися зібрати й оповістити навіть голосів польської преси про цю справу, преси, яку можна зібрати в кожній більшій каварні кождого більшого міста Европи!
Дикі племена Індіян і середньо-африканських Неґрів дійшли вже давно до такого почуття обовязку, що кождий їх член уважає своїм обовязком, ужити всіх способів, щоб освободити войовників свого племени, що попали в полон — і то освободити, заки настане перша місячна повня. А у нас за 15 місяців не зроблено нічого, щоб порушити опінію свою ні чужу! З краю приходить вісти, що полонені й вязні, яким удалося втечи — говорять, що стрілятимуть колись на місці всяких українських "представників", хоч настане мир.
Атже матеріяли до опубліковання є, гроші є, папір є, людей (стійних урядовців) цілі юрби — чому-ж досі не опубліковано польських надужить? Чи-ж можна дивуватися, що підіймаються всякі найважніші підозріння?
Голоси преси, які в цій справі були, це проминаюча річ. Треба книжками, брошурами й плякатами (особливо плякатами з коротко зібраними цифрами й фактами) повідомити світ, що діється на нашій землі. Байкою є, що це до нічого не допровадить! Бо сьогодня навіть наймогутніші кабінети числяться з публичною опінією. І чим культурніша країна, тим більше з опінією числяться.
Як не було б, а українська суспільність має право довідатися від своїх інституцій, що вони досі в тій справі зробили, чого не зробили і чому не зробили.
В тій справі говорив я з послом Західньої України у Відні паном Сінґалевичем і питав його, чому матеріяли, пересилані диктатурою з Камінця літаками, доси неопубліковані. Він заявив мені, що на ту ціль видав около 30 тисяч корон — але люде гроші забрали, а матеріялів або не обробили, або так неграмотно обробили, що годі їх було дати до друку...
Це оправдання може оправдати два-три місячне припізнення, але не таке, яке в дійсности є! Уважаю своїм обовязком публично завізвати всі посольства, щоб оповістили імена тих, які побравши платню, не виконали праці, до якої з'обовязалися і не оправдалися хоробою або т. п. Цього злочину не сміємо перепустити без напятнування. Взагалі таке безкарне поповнювання злочинів занедбання було головною причиною розвалу обох українських держав.
Справу цю мають обовязок припильнувати ті, що були в польськім полоні. Це в першій мірі їх обовязок супроти своїх погибших товаришів, як також супроти української держави. Це їх обовязок чести! Инакше при змінених обставинах ми ще можемо бути свідками "лінчів" — на наших невинних людях, доконуваних нашими-ж людьми. Бо не треба забувати, що не всі посольства, конзульства й місії мали відповідні матеріяли й гроші. А тимчасом ненависть безоглядно звертається проти всіх.
Для того бувші полонені повинні негайно утворити комітет, який повинен розслідити цю справу і безпощадно оповістити імена тих, яким передано або доставлено відповідні матеріяли. А всі наші інституції за кордоном повинні оповістити звіт зі своєї акції в тій справі, бодай тої слабої акції, яку тут і там кілька совісних одиниць виконало. Нехай бодай на них не паде проклін і ненависть сем'ї кожного замученого.
Осип Назарук член Національної Ради Західньої України.
[Воля, 21.02.1920]
21.02.1920