20 лютого 2014 року львів’янин Ігор Заставний отримав важке поранення на вулиці Інститутській у Києві. Заставного підстрелили на самому початку кривавого горнила, влаштованого «силовиками» на нинішній алеї Героїв Небесної сотні. Одна куля скосила Ігореві ногу, інша – пробила кишківник. Приблизно в той же час поруч із ним застрелили Максима Шимка і Богдана Сольчаника.
Лікарі ампутували Ігореві ногу нижче коліна. Куля з тіла – щезла під час слідства.
Ігореві Заставному – 26 років. Він захопився горами: минулого року сходив у Татри, наразі готується до сходження на гори Кавказу.
«Я НЕ ВІРИВ, ЩО ЦЕ БОЙОВІ КУЛІ»
"Коли почалися події 18 лютого, я був у Львові в майстерні, – згадує Ігор Заставний. – Ми слухали радіо, і йшла інформація, що на Майдані вже є потерпілі. Я не міг сидіти склавши руки – хотілося їхати в Київ. Було передчуття, що починається щось серйозніше. Після Грушевського я вже розумів, що на Майдані можна загинути. Але виглядало, що це ще не апогей.
Я поїхав до обласної ради, звідки вирушали автобуси до Києва. Додому навіть не заїжджав. Проїхав попри дім, сказав сестрі, що в мене є замовлення і я маю роботу.
Ми їхали до Києва колоною – шість автобусів і два буси. В Києві двом автобусам вдалося проїхати аж до бульвару Шевченка. Там іще були такі міцні щити – дуже важкі, завтовшки 3-4 міліметри, помальовані темночервоним кольором. Потім я шкодував, що взяв цей щит, бо він був дуже важким… Ми дійшли до сцени, зареєструвалися в наметі. Потім я вирушив до своїх хлопців, які вже стояли на барикадах.
Ігор Заставний (у жовтому шоломі) на Інститутській
Ми пробули на барикадах цілий день 19 лютого. Ми кидалися камінням, нас поливали водою… Ввечері захотілося десь відпочити. Не знаю, чи був вечір, чи вже ніч… Ми зайшли в харківський намет, який стояв недалеко від «йолки». Дівчата приготували нам їжу. Попередили, що наступного дня мають приїхати хлопці з Харкова, а тому назавтра ми мусимо звільнити намет. Відпочили.
На Майдані боролися голими руками. Коли я їхав у Київ, то зідзвонювався з хлопцями – ніби була інформація, що буде зброя. Якщо чесно, з’явилася якась трохи радість. Але 19-го я зброї не бачив.
Був такий момент на барикаді… Там літало каміння, поливалися водою, було багато пилюки, кіптяви... Підійшов один хлопець. Скинув каску. Я кажу: «Вдягни! Тут досить одного камінчика, якоїсь подряпини – вже буде інфекція». Він відмовився. Сказав, що в нього загинув брат. Було видно, що він налаштований дуже рішуче.
Ранок 20 лютого
Ніч на 20 лютого ми переночували в цьому харківському наметі. Я сів біля «буржуйки» – і відразу провалився в сон. Вранці прокинувся – в наметі вже нікого не було. Швидко одягнувся і пішов на барикади.
Я стояв навпроти стели. Майданчик біля стели було закладено мішками. Там стояло два міліціонери, вдягнені в чорне, і стріляли. Вони мали біля себе якісь сумки – я так зрозумів, це були якісь кульки, набої. А ми кидали каміння. Хлопець біля мене дуже класно і влучно кидав – я був захоплений ним. Він влучав прямо в стелу.
Був момент – перед нами впала граната. Такі гранати ми знаходили раніше на Грушевського, просто більші. А тут впала десь наполовину менша – і не розірвалася. Я думав її підібрати, а якраз підійшов хлопець, сперся на нашу барикаду, барикада завалилася – граната вибухнула. Все пекло, тягнуло на рвоту… Коли я скидав окуляри, то поцарапав обличчя – після того було враження, що лице горить.
В якийсь момент я відволікся. Досі не розумію, що там сталося… Раптом люди почали рушати вперед. «Беркут» відходив.
Яка в мене була мета? Чому я пішов далі? Хотів, щоб ми їх відігнали. Я просто зняв щит із барикади і пішов в бік Інститутської.
Люди йшли неорганізовано, розсіяно. Трохи вище на Інститутській, десь перед мостом, я побачив перед собою хлопця. Він схопився за груди – на грудях була мокра пляма. Я зробив висновок, що це кров. Вже після того я думав, що це могла бути і вода – але на той момент у мене було враження, що він поранений зі зброї в груди. Я боявся, що його поранять іще й зі спини, тому закрив щитом. Він був мого віку, мав коротеньку борідку… Мене охопив такий жаль, з’явилася ще більша злість! Розлючений, я взяв камінь і пішов далі.
Я бачив себе на відео з Інститутської. Мене було легко помітити – на мені була жовта каска. Виявилося, що якісь моменти я не запам’ятав. Або запам’ятав їх інакше…
Нас поливали водомети. Я бачив, що хлопці добігали до водометів і кидали каміння. Пізніше відчув удар якоюсь хвилею. Думав, це вибух гранати. Але потім по відео побачив: під час відходу хлопці спереду просто штовхнули щит.
Пострілів я не чув. Не знаю, може, мене заклало від гранати... Та я і крику ніякого не чув – взагалі нічого не чув.
І тоді я відчув сильний удар в руку і в живіт. Різкий удар. Але я навіть думки не мав, що вони стріляють бойовими кулями. Я вважав, що це гумові.
Відчув пекучий біль – але подивився вбік, побачив «беркутівця» в синій формі, який стояв вгорі на схилі. Я подумав, що треба йти до того «беркутівця», треба піднятися по тих сходах… Але як тільки я спробував підвестися, то відчув, що біль не дає мені навіть випрямитися. Я зрозумів, що вже нічого не зможу зробити. Залишалося відходити назад.
Я дивився по відео – мені вдалося відійти щось на двадцять метрів. Всі відходили… З’ясувалося, біля мене вбили Сольчаника.
А пізніше – відчув сильний удар в ногу. Ногу зламало – і я впав на спину. Тоді подивився під низ – калюжа крові. Все.
Пізніше пам’ятаю, як мене несли хлопці. Казали, що я «важкий» – мені навіть смішно стало... Донесли мене до «швидкої». Я відчував лихоманку. Медик іще спитався, чи я не «вевешник». А далі мене повезли в реанімацію.
В реанімації лікар мені сказав, що в мене – три вогнепальні поранення. Я навіть не думав, що це може бути бойова куля. На Грушевського ми знаходили такі циліндричні гумові кулі – я думав, що по мені вистрелили таким гумовим набоєм, зламавши ногу. Пізніше в матеріалах справи зазначили: одна куля пішла на виліт через ногу; інша куля застрягла в животі, а в руку пішов осколок від щита…
Лише тоді, в лікарні, я зрозумів, що проти нас використовували смертельну зброю.
«ПЕРШІ ШВИ НАКЛАЛИ ВЕТЕРИНАР І СТОМАТОЛОГ»
– В вас було відчуття, що 20 лютого – це вже вирішальний день?
– Ні, 20 лютого – ні. В мене особисто, коли я вранці пішов на барикади, було бажання просто відігнати їх якнайдалі.
Думаю, якби не було того розстрілу на Інститутській, то, як і в попередні рази, на Майдані знову би навели лад, знову почалися би якісь пісеньки…
– До речі, як ви ставитеся до попередніх трьох місяців Майдану? Нема скепсису до протесту «з ліхтариками і дискотекою»?
– Вже коли почалися протести на Грушевського, то воно відпало. Наше керівництво, «сцена» – вони під час мітингів були великим ораторами, полководцями. А коли почався розстріл, то всі пропали…
Пригадую, ми стояли на чергуванні на вулиці Грушевського. Стоїмо – а вони зі сцени горланять. Це виглядало абсолютно недоречно. «Що ви там кричите? Та ідіть сюди, будемо щось робити!».
З іншого боку, пам’ятаю: ми поверталися з вулиці Грушевського – а там зі сцени, здається, дочка Тимошенко зачитувала листа мами. Я став, послухав – і ледь не пішли сльози, бо вона дійсно печально зачитувала листа.
Мені подобалися неділі. По неділях був такий момент: приходило багато дітей, сім’ї.
Якби мирного Майдану взагалі не було, то щось було би не так.
Ігоря Заставного евакуюють через Майдан
…Перше своє поранення я отримав якраз на Грушевського, 21 або 22 січня, – мені наклали шви. Це сталося за колонами при стадіоні. Я побачив, біля стадіону стоять хлопці, кидають каміння в бік «беркутів». Приєднався до них, трохи покидався. Нам дуже паскудно було їх видно… Я вже пізніше, коли роздивився територію, то зрозумів, що вони стояли зовсім поруч із нами.
Словом, я кидав каміння, і потім – бух! – удар. Я впав. До мене підбіг медик. Підвів на ноги і повів убік. Я здивувався: «Що сталося?» – «Камінь влучив». Я відчував, що по обличчі, від верхньої губи, тече кров.
Зайшов у медпункт. Попросив у медиків лейкопластиру – думав, відразу піду собі далі. Вони кажуть: «Лягай». Стали наді мною двоє. Взяли інструмент, почали діставати. Не знаю, що це було: може, камінь, а може, та гумова куля… Дістали – і викинули в смітник. Потім почали сперечатися, чи зашивати: один хотів накладати шви – інший не хотів. Я лежу – а вони з’ясовують один в одного, хто є хто за професією. Той каже: «Ветеринар. А ти хто?» – «Стоматолог». Словом, вирішили накласти шви. Сказали, що до весілля загоїться.
Я вийшов, пішов до Майдану. Дійшов по Інститутській до моста, а потім думаю: «Руки маю, ноги маю…» – вирішив повертатися. Повернувся на вулицю Грушевського, вийшов на пагорб – і вже тоді побачив, що «беркути» стояли дуже близько біля тієї загорожі. Наші хлопці висвічували їх ліхтариками.
– Ви часто приїжджали на Майдан?
– Приїжджав.
На початку грудня я прийшов до обласної ради – хотів зареєструватися на протест офіційно. Зайшов у той кабінет, де реєстрували охочих, дав паспорт – а мені відмовили, бо я ще не мав 21 року (мені було 20 років). А я якраз вдома наварив борщу – хотів пригостити хлопців, з якими ми познайомилися в Києві; розлив борщ у три банки літрові. Тепер везти його додому?.. Вирішив чекати. Вже коли автобуси почали наповнюватися людьми, то під’їхав один хлопець на машині і спитав, чи є охочі їхати на Київ. Я підняв руку.
…Пам’ятаю ніч на 11 грудня. Мені та ніч дуже сподобалась – протистояння було капець!
Спочатку вони пішли з одного боку, потім з іншого – маневрували. Ми стояли один навпроти одного, стиснуті. Звичайно, що ми стояли неправильно, не так, як це мало би бути. Було жарко, не було чим дихнути. Але була і сила волі стояти.
Бачив, що одного дядька дуже стиснуло. Я сказав: «Підіть віддихайтеся, а потім повернетеся знову». Але він іще п’ять хвили простояв з нами. І от ці п’ять хвилин не були даремними! Він їх відстояв, і тільки тоді пішов. Це був внесок додатковий, понад свої сили. А на Майдані це завжди мало вирішальне значення.
Внутрішні війська в першому ряду – взагалі бідолашні. Пам’ятаю, одному з них стало погано. Ми зробили коридор у свій бік, щоб його пропустити і надати допомогу. Це теж цікавий момент! Не вони, негідники, зробили коридор для своєї людини, а ми. Звичайно, і з нашого боку траплялися різні люди. Хтось вигукував: «Давайте його завернемо!», матюкалися. Мені це не подобалось.
Мені «вевешників» навіть було шкода. Колись трошки спілкувалися з ними. Вони нам бідкалися, що їх примушують стояти і нічим не забезпечують.
Ставлення до «Беркуту» було іншим. «Беркути» – вони є і боягузи, і вони… Вони відчували себе дуже самовпевнено, бо мали в руках зброю, в них був дозвіл на будь-які дії. Вони знали, що їм за те нічого не буде. Вбивати і принижувати когось – це відпрацьоване в них, можливо, ще до того.
«Я ПОТИСНУВ БИ БУБЕНЧИКУ РУКУ»
– Яким є ваше ставлення до зброї на Майдані?
– Я вважаю, що якби Майдан мав зброю, то він міг би краще захиститися. А так… Я пізніше думав: можна було сокиру взяти, можна було зробити спис. Звичайно, це би нас не врятувало. Але ми би показали свою рішучість, показали, що Майдан готовий захищатися.
– Як ви ставитеся до зізнань Івана Бубенчика?
– Кілька років тому вийшов фільм режисера Володимира Тихого «Вавилон’13». Бубенчик іще розповідав в цьому фільмі про себе різні історії, як він риболовлею з дітьми займається…
Ми їздили на презентацію цього фільму з одним хлопцем, який мене витягував на Інститутській. Після фільму знімальна група запитувала в глядачів: чи глядачі схвалюють, що людина стріляла – могла поранити, могла вбити? Багато людей в залі було «проти». А потім перед залом поставили інше запитання: а хто був 20 лютого на Майдані? І тільки ми двоє з другом підвелися.
Думаю, що Бубенчика треба максимально підтримати. Просто з тієї позиції, що зараз всі на нього накинулися… Ні, ну він герой, в принципі. Він не є провокатором. Він зі своїх міркувань, з певної воєнної логіки, робив все, може, і правильно.
Я думав, Бубенчик буде на презентації. Я, наприклад, потиснув би йому руку.
– Його відвертість не нашкодить?
– Треба просто всім розповісти так, як є.
– І не приховувати.
– А що там приховувати?! Це ніяк не можливо порівняти з тим, як стріляла інша сторона.
– Майдан був змушений вийти за рамки ненасильницького спротиву?
– Переважно рівень агресії перебував на нижній позначці. От ця рішучість, агресивність – вона як з’являлася, так одразу і спадала. Люди не були злими. Не було такого моменту, коли вже все: насильство – дозволене. 20 лютого – це вже інша ситуація. Думаю, що ця хвиля одразу би пішла на спад.
«МОЇ КУЛІ ЗНИКЛИ»
– Як розслідують епізод із вашим пораненням?
– По моєму епізоду є проблеми з кулями. Кулі були в лікарні. Лікар фотографував кулі в реанімації: одну кулю вилучили з мого тіла, іншу – з тіла Василя Амельченка. Але самих куль вже нема. Кулі зникли.
У 2015 році мені зателефонували з прокуратури і спитали, чи я не маю куль.
Ми намагалися розібратися з адвокатом. Прокуратура сказала, що вона не вилучала нічого. В лікарні сказали, що кулі видали: нібито в лікарні були міліціонери – і кулі передали. Не знаю, чи це все офіційно передавалося, чи ні. Але вони пропали.
– Як ви загалом оцінюєте слідство впродовж минулих п’яти років?
– Я думаю, що воно йшло. Звичайно, кволо. Було багато «застоїв». Але воно йшло.
– Нема відчуття, що шанс на результативне розслідування втрачено?
– Багато «беркутів» випустили ще на початку. Їм дали втекти.
Я не знаю… Було багато паскудного в тому розслідуванні, але воно рухалося. Фактично, справа йшла до кінця. Багато було доведено. По тих «беркутах», які сиділи під арештом, були докази…
Зараз ідуть різноманітні спроби дискредитації. Те, що «беркутів» випустили, обміняли… Зараз іде відкат. Оці всі медведчуки набираються сил. Позиції здаються одна за одною. Напевно, зараз Росія бачить можливість пустити в Україну ще більший вплив, ніж був раніше.
– Люди готові захистити ту пам'ять?
– Просто багатьом не зрозуміло, що було. І що є.
З іншого боку, в якійсь мірі шкода і «беркутів». Бо я розумію: це громадяни однієї країни. А от ця ворожість… Ми мусимо розуміти, що постійно йшла русифікація. Вплив Росії був дуже потужним. Це ж світогляд. Кожен живиться певною культурою. Навколишнє середовище формує кожного з нас.
– Не виникає думки: «Це було надаремно»?
– Ні, не виникає. Вартувало спробувати. УПА: хлопці теж спробували… Звичайно, якась частина вирішила, що з совєтами розвиток України теж можливий: навіть якщо з російською мовою, навіть під пам’ятником Сталіну – а буде якийсь розвиток… В будь-якому випадку, тоді було набагато гірше, ніж зараз. Зараз легше.
– Для вас: що є заповітом Майдану?
– Будувати свою країну.
Ігор Заставний на лікуванні в Польщі після поранення. Знимка Ольги Швед
Розмовляв Володимир СЕМКІВ
20.02.2020