23 лютого у львівський прокат виходить документальний фільм «Бранці» Володимира Тихого. Це історія «про Майдан», яка розгортається впродовж кількох років після Майдану. Коли біль трохи втамувався, а рани зарубцювалися, приходить потреба осмислити пережите та проговорити травму. І це осмислення неможливе без щирості й діалогу з обох боків барикад.
20 лютого 2014 року в коридорі Жовтневого палацу двоє хлопців-майданівців опинилися віч-на-віч із двома солдатами внутрішніх військ, що відбилися від своїх під час відступу силовиків. Один із протестувальників – харків’янин Сашко Клочко – запропонував солдатам здатися і скласти зброю. Перший полонений забився у кут і закрився щитом, а другий повірив майданівцям і зняв свою каску. Під нею виявився юнак, не старший за дев’ятнадцятирічного Сашка; він був наляканий та втомлений. Хлопці перекинулися кількома словами і розійшлися: перші повернулося на Майдан, а другі – у свою частину.
Саме цей випадок став основою для сюжету фільму «Бранці», а Сашко – протагоністом стрічки. Після подій Майдану хлопець покинув університет, де вчився на біолога, аби провадити власні незалежні дослідження. Проте зустріч із солдатом не йшла Сашкові з голови, тож він спробував розшукати свого візаві серед тих, хто стояв на Майдані «з іншого боку». Ця непроста подорож звела його із колишніми опонентами і дала змогу подивитися в обличчя тих, хто ховався за чорними касками та металевими щитами під час кривавої зими 2013-14 року.
«Бранці» порушують мовчанку тих, хто розганяв Майдан, і цілком очікувано демонструють нам звичайних людей – збентежених, розчарованих, знервованих, навіть шокованих тим, що сталося. На фоні майданівців, переконаних у власній правоті, вони виглядають невпевнено: хтось виправдовується, а хтось займає пасивно-агресивну позицію, пригадуючи як добре зустріли їх у Криму після важких місяців у Києві. Сашко, вочевидь, сприймає їх як заручників «системи», змушених підкорятися наказам, проте, як показує фільм, не тільки силовики стали її бранцями, але й самі активісти.
Навіть після повалення режиму Януковича до справедливості ще далеко, адже бюрократичні перепони лише посилилися, а чиновники не стали привітнішими до людей. Сашко, скажімо, не може зібрати належні документи, щоби записатися добровольцем у армію; той же кому «пощастило» туди потрапити, повинен покладатися на роботу волонтерів, адже тільки в них можна отримати добре укомплектоване спорядження та аптечки. Та найбільш драматичні кадри стрічки присвячено родичам загиблих на Майдані, які досі не можуть добитися відповідей від держави та покарання винних у смерті близьких людей.
«Бранців» можна розглядати і як своєрідне роуд-муві пост-майданівською Україною від Заходу до Сходу, від Харкова до Львова. І якщо у Харкові нас зустрічають войовничі бабусі-комуністки, що до останнього стоять за пам’ятник Леніну, то у Львові у об’єктив камери потрапляє боєць Правого сектору Іван Бубенчик, який вже встиг наробити галасу в українських ЗМІ через своє зізнання у вбивстві двох міліціонерів на Майдані. Холоднокровний солдат-професіонал Бубенчик постає тут своєрідним антиподом Сашка, який прийшов на Майдан недосвідченим підлітком і змужнів у вуличних боях.
Це представники різних поколінь та світоглядів: Сашко, народжений за незалежності, певний, що зі всіма можна поговорити і домовитися, що кожного треба вислухати і зрозуміти, тоді як ветеран-афганець Іван не терпить жодного морального релятивізму і готовий убивати без зайвих вагань. І тоді як Сашко ловить і відпускає кажанів заради цілком абстрактних наукових досліджень, Іван прагне навчати дітей ловити і відпускати рибу для встановлення якоїсь по-своєму осмисленої гармонії між людьми та Богом. Очевидно, що юний харків’янин не до кінця розуміє цілі Бубенчика, проте на Майдан сплавляє їх в одну силу, спрямовану на боротьбу із режимом.
Зізнання Бубенчика та його впевненість у собі, нагадують про героїв знаменитих документальних картин Джошуа Оппенгаймера «Акт убивства» та «Погляд тиші», які так само не вагаючись убивали ідеологічних супротивниківу Індонезії. І хоча «Бранці» не заходять далеко в аналізі вчинків Івана, пояснюючи їх тактичною необхідністю, варто сподіватися, що табу на обговорення дій учасників правих груп на Майдані буде остаточно порушене. Cтрічка Тихого зовсім не прагне собі слави «Масок революції», проте вона відверто говорить про те, що Бубенчик воював за Правий сектор, і про те, що декотрі майданівці з числа праворадикалів мали вогнепальну зброю та набої.
Тут, звісно, «Бранці» виграють у документальної стрічки «Зима у вогні» Євгена Афінеєвського, яка уникає жодного критичного осмислення подій Майдану, і навіть у знаменитої картини «Майдан» Сергія Лозниці, яку багато хто критикував за відсутність приватних переживань революціонерів. Втім, стрічка Тихого лише накреслює шляхи, якими можуть слідувати документалісти у подальших дослідженнях; вона далека від остаточних відповідей і від справжнього завершення своєї історії.
Як не дивно, найочевиднішим порівнянням для «Бранців» буде ізраїльська анімаційна стрічка «Вальс із Баширом» Арі Фольмана, що розповідає про травматичний досвід молодих солдат на Ліванській війні 1982 року. Картина Тихого використовує анімаційні вставки для флешбеків своїх героїв, і виконані вони у подібному до «Вальсу» стилі. Картина Фольмана автобіографічна і майже документальна, в ній режисер намагається пригадати різанину в таборі біженців Сабрі та Шатілі, яку він спостерігав на власні очі, але абсолютно витіснив зі своєї пам’яті.
Український революціонер Сашко був ровесником ізраїльського солдата Арі, коли став свідком страхітливих подій, проте він нічого не забув і збирається говорити про свій досвід знову і знову. На відміну від вочевидь розгубленого та травмованого Арі, він знає, за що боровся і на що йшов, і оце є найбільш моторошним у «Бранцях»: у цьому фільмі ніхто ні в чому не сумнівається, ані Сашко, ані Іван, ані солдати чи «беркутівці». Всі переконані, що чинили правильно, і різниця між героями лише у статусі «переможців» та «переможених» і відкритості до історій інших.
Після довгих та виснажливих пошуків «Бранці», здається, пропонують нам щасливий фінал і зводять разом Сашка та солдата із Жовтневого палацу. У анімаційній вставці Сашко знайомиться з його родиною, снідає з ними та слухає плани на майбутнє. Проте саме ця сцена є найбільш загадковою у фільмі – так і не відомо, чи відбулася зустріч насправді, чи вона залишилася у мріях Сашка. Колишні супротивники ідилічно катаються селом на мотоциклі, ніби нічого не сталося у їхніх життях, буцім хтось поставив крапку і все почалося із чистого листа. І хочеться вірити, що таким чином герої знайшли прощення та порозуміння, і що наступного разу вони з такою ж легкістю не підуть один проти одного без жодних сумнівів та вагань.
Фото: Антон Ткачук
РОЗКЛАД ПОКАЗІВ у ЛЬВОВІ:
23 лютого, 19.00 — львівська прем'єра за участі знімальної групи у Планета Кіно Форум Львів.
25 лютого - 2 березня — Планета кіно Форум, Планета кіно Кінг-Крос
з 3 березня — Львівський кіноцентр (екс-Сокіл)