Протистава нестерпності світу

Кілька слів про роман воїна-контрактника Валерія Ананьєва

 

 

  Дебютний роман Валерія Ананьєва «Сліди на дорозі» має вже три видання, проте й досі не отримав жодного відгуку критики. Водночас непрофесійні читачі, серед яких журналісти, блогери, музиканти, мистці і просто люди, що люблять книжки, сприйняли твір схвально і навіть захоплено: чесна проза, читається на одному диханні, уся правда про війну, найкраще, що я прочитав/прочитала протягом останніх років.

 

Факт непомічання критикою цього тексту є дивним, як дивною видається й та ситуація, коли на книжкових форумах і виставках усі видання про російсько-українську війну представлено в окремому наметі. Така відокремленість цілого літературного сеґменту створює враження, наче цивільні громадяни живуть за своїми законами і зі своїми інтересами, а ветерани й ті, хто пише про війну, сповідують ті цінності, які суспільство начебто й не поділяє. Просто неможливо уявити, аби твори Е. М. Ремарка чи Е. Гемінґвея продавалися в окремій книгарні!

 

 Така практика є однозначно неправильною, бо добрий роман, а «Сліди на дорозі» ‒ книжка вартісна, взагалі  не обмежується темою війни й переростає жанр воєнної прози. Це автобіографічний твір (хоча сам прозаїк  заперечує цей факт), твір про внутрішній світ молодої людини, про дорослішання, пізнання себе і життя не тільки в екстремальних умовах війни, а й у хронічно хворому українському суспільстві, яке так і не самореалізувалося, пожираючи чергові покоління українців. Як ви, напевно, вже зрозуміли, маємо справу з «романом виховання», якому нове дихання у ХХ ст. дав Дж. Д. Селінджер з його славетним текстом «Ловець у житі».

 

   Якщо автобіографічний жанр у нашому письменстві традиційно є розвиненим, особливо серед молодих письменників, що природньо, бо особистий досвід, власну історію ретранслювати найпростіше, то відродження «роману виховання» (який, до речі, започаткував Т. Шевченко у своїх російськомовних повістях) після десятиріч показової відмови від виховної функції літератури особисто для мене став певною несподіванкою.

 

Цей дещо модернізований жанр ‒ без показового моралізаторства ‒ повністю або частково присутній у таких творах, як «Капітан Смуток» С. Мартинюка, «Район Д» А. Чеха, «За спиною» Г. Шиян і навіть «Іван і Феба» О. Луцишиної. Мабуть, ренесанс «роману виховання» в Україні пояснюється тим, що українське суспільство після десятиліть тоталітарного обмеження, уніфікації й денаціоналізації як форми деконструкції української людини виявилося далеким і від елементарної культури, і від найпростіших правил співжиття, тому його треба виховувати усіма можливими способами: не тільки методами правовими, а й мистецтвом.

 

   Здається, немає у творі Валерія Ананьєва нічого такого, чого б читач не знав якщо не напевно, то принаймні здогадно. Усе цілком прогнозовано: непросте дитинство українського хлопця, депресивне оточення, національна дезорієнтованість, погане навчання, військо як єдино можливий шлях, навчальний центр «Десна», 25 десантна бригада, опанування БМД. І раптом ‒ події на Майдані і російсько-українська війна, анексія Криму й АТО, до яких ані автор, ані його герой, як і переважна більшість українського суспільства, явно не були готовими.

 

Й усі ці події розгортаються не тільки під музику «Led Zeppelin» у навушниках персонажа, якого звуть Механ, а й під перкусію ненависті, відчаю й надії ‒ саме так називаються три частини роману. Що цікаво: у творі, попри зовсім невеселі реалії, жорстокість, насильство й різного роду залежності, відсутня як чорнуха, так й безвихідний песимізм з підлітковим рефреном «жізнь‒боль», що є нині мейнстримом. Маємо нарешті справу не з хворобливими проявами особистості, інфантилізмом чи нарцисизмом, а з людиною молодою, фізично вправною,

сильною і водночас схильною до саморефлексії, сумніву, пошуку. І це мені імпонує чи не найбільше.

 

 

Валерій Ананьєв, безперечно, є талановитим оповідачем. Йому вдається тримати читача у напрузі, вести за собою, бо сила романіста не в інформації, якої на інформаційних сайтах чи у тому ж ФБ набагато більше, ніж у запропонованому тексті. Його сила ‒ у його власному «я», в небанальній особистості, в умінні передавати сумніви й переживання людини, яка воює не за знедолений український народ, не за ідеологію, тим паче не за партійну приналежність, медалі-привілеї чи торжество демократії. Чого у романі немає, так це бляшаного патріотизму, кон’юнктури, політкоректності й безвихідних роздумів-розпачів над українською долею, що з усіх сторін недоля.

 

Мотивація десантника Механа зовсім інша. Ідеться про усвідомлений вибір. Солдат Механ воює, бо просто не може не воювати. Він воює за свободу і за любов, бо тільки за ці дві речі варто вмерти так само, як і варто жити. Механ певною мірою казковий герой. Він ‒ воїн світла і добра з АКС-74 в руках. Така у нього самореалізація.

 

   Безперечним плюсом роману є авторський стиль, цілком оригінальний, що заперечує романтику війни або парадну війну, до якої український читач звик завдяки романам Олеся Гончара, написаних у кучерявому стилі. Одначе й від «суворого» реалізму воєнної прози зразка пізнього соцреалізму Валерій Ананьєв теж далекий, бо не відмовляється ні від ліризму, ні від іронії, завдяки яким нестерпний світ стає все ж стерпнішим. При цьому прозаїк не скочується ані в політиканство, ані в критицизм чи розвінчування алкоголічно-корупційного об’єднання, яким була українська армія зразка 2014 року ‒ напередодні російського вторгнення. Згодом вона хай повільно, але почала змінюватися.

 

 Автор зберігає баланс, показуючи життя, зокрема й армійське таким, яким воно є, не перебільшуючи жахів і небезпеки, не зациклюючись на помилках командування й не хизуючись власним героїзмом ‒ жодного самовихваляння. Завдяки роману читач має змогу наблизитися до розуміння того, що відчуває боєць, коли йому доводиться забирати тіла своїх скривавлених товаришів із поля бою після градів, які почуття охоплюють солдата, коли поряд із ним опиняється зрадник, як він поводиться із населенням, що бажає відловити і відстряліти клятих укропів, що думає про офіцерів, які все в житті вимірюють бляшанками пива й можуть послати підлеглих за водкою в окупований Луганськ. І як це телефонувати другові, який на завданні біля Донецького аеропорту, коли він не бере телефон, ти вважаєш, що Фріц просто забудько, насправді ж твій друг мертвий?

 

Узагалі, якою є мотивація тисяч хлопців на війні, яка для багатьох наших співгромадян виявляється обтяжливою і навіть несправедливою, які не розуміють, що жодного миру без війни й опору ми ніколи не дочекаємося? І як бути в такій ситуації людям, що проливають кров заради миру, усвідомлюючи, що вони всього лише витратний матеріал, ресурс?

 

Валерій Ананьєв не має готових відповідей на ці запитання. Він просто пише про те, що пережив на власній шкурі, повернувшись живим з так і не визнаної війни, війни, а не конфлікту, що ведеться за українську ідентичність в Європі, війни, якої всі хочуть спекатися, але вона все йде і все забирає життя молодих чоловіків і жінок, бо припинення її залежить від іншої, російської сторони, від країни-агресора, яка цю війну розпочала й хоче її завершення на власних умовах.

 

Прозаїк стверджує парадоксальну річ: армія ‒ це зло, але нині вона в Україні необхідна, бо від того, як закінчиться війна на Сході, залежить наша доля й доля світу. Автор не перетворює тему війни на попсу, постійно тримаючи високий емоційний градус й не занижуючи при цьому інтелектуальний рівень.  Найбільшою заслугою письменника є та, що він розуміє і пише про власну відповідальність, а колективна поразка перетворюється на його особисту.

 

Хоча автор й не схильний роздавати діагнози, проте деякі його спостереження влучні і навіть непомильні. Наприклад, він помічає, що українська людина завжди намагається покращити власне становище коштом іншої, прагне перекласти власну роботу на плечі того, хто поряд. Така модель поведінки явно не сприяє жодним національним успіхам, жодному розвитку, навіть мінімальному. Особистим успіхам така модель поведінки не сприяє теж, бо завжди знайдеться хтось хитріший, що використає вже тебе. Про те, що чесніть ‒ найвигідніша у світі річ, тепер у нас пишуть дедалі частіше, але досі ця думка в Україні вкорінена слабко. Тож Валерій Ананьєв у цьому першопроходець.

 

   Роман «Сліди на дорозі» має ще одну особливість ‒ він терапевтичний і сприяє емпатії, розширює душу. Напевно, письменник повернувся до мирного життя значною мірою завдяки власному твору. Думаю, що й читачі, які пережили або переживають серйозні життєві випробування, також «лікуватимуться» цим текстом. Можливо, новачкам щастить в усьому, зокрема й в літературі. Однак мені здається, що у випадку Валерія Ананьєва ідеться не про банальне везіння, а про вміння переживати й оповідати про важко здобутий досвід, майстерність, яку необхідно шліфувати й удосконалювати, поширюючи її на долі інших людей, збільшуючи зону бачення.

 

   Роман було написано російською мовою. І нічого дивного в цьому немає, адже Валерій Ананьєв походить з Луганської області. Українською його твір вдало переклав Дмитро Гордієнко. Цей факт також ілюструє, яким непростим є формування не тільки української нації, а й українського письменника, бо питання ідентичності в наших умова ‒ це теж питання усвідомленого вибору. Хочеться, щоб Валерій Ананьєв опанував українську досконало й не кидав писання. Дуже хочеться, щоб його на нелегкому літературному шляху підтримували інші люди словом і ділом так, як це було досі. Окремо варто подякувати Юрію Бутусову, що допоміг не тільки Валерію з його дебютною книжкою, яку по праву можна назвати найвдалішим дебютом 2019 року, а й інспірував появу в нашій літературі цілої серії творів про російсько-українську війну.

 

   І останнє. Про книжку «Сліди на дорозі» мала б написати молодша за мене людина, бо я Валерію Ананьєву годжуся в матері. Одначе читаючи цей роман, я відчула себе на кілька десятиліть молодшою. Також зрозуміла, що поділяю думки і почуття цієї ще зовсім молодої людини. Отже, ніякого конфлікту між батьками і дітьми в Україні нема. І в цьому ‒ запорука нашої сили. Ми пройдемо цю дорогу. А якщо ні, то її пройдуть інші, по наших слідах.

 

 

18.02.2020