Полуднувати гадало вже сонце, коли Михайло Званич лїнивою рукою протер заспані очи і, посваривши ся з подушкою, почав натягати на ногу дїраву, спітнїлу скарпитку. Єго товариш спав єще солодким, супокійним сном.
Михайлів товариш — то Голка. Та ви не думайте, що Голка так і звав ся — Голка, нї! Голкою охрестили і кликали Миколу Ганковского лиш найблизші товариші і приятелї. Високій як граничний стовп, грубий як дїжа, — чому-б єго не назвати Голкою? Голкою і звали Миколу. Як звичайно, він спав і нинї на ознак. Працюючи животом, як та стара шкапа боками, й підобгавши під голову руки, Голка на цїлу губу безжурно, рівномірно дихав.
З трудом натяг Званич скарпитки. Не встаючи з постелї, він схилив ся лиш по нові, гарно вичищені черевики, котрі вчера вечер принїс єму швець, і почав их оглядати. Стукаючи чиколонком вказуючого пальця о тверді підошви, він осміхав ся вдоволений, далї взув ся, встав, ще раз глянув на гарні, лякиром виложені носики і вдаривши ногами о поміст, маєстатично пустив ся по кімнатї. А зробивши пару кроків по дїравім, витоптанім коврі, що вкривав ту частину помосту, на котрій був уставлений стіл, закричав на всю губу:
— Голко, Голко!
Голку не легко вибити з милого сну. Затрівожений криком Званича, він примкнув лише губи, та мабуть на те, щоб носом продовжати сонну музику дальше.
— Стерво гниле! — сердив ся Званич, виливаючи з карафки до мидницї воду та засукуючи поза ліктї широкі рукави. Званич напосїв ся на Голку. Вичісуючи перед зеркалом рідке, русяве волосє, він висвистував собі арії з найновійших опереток — а знав их чимало, — вишукував найгнучкійших трілєрів. Роздратований тим концертом Голка лиш потирав з просоня свій рівний ніс. Тодї Званич двоїв силу своїх зачіпок, пригадуючи товаришеви, що час би взяти ся до книжки, пора-б зробити екзамен, якій для них обох тепер був спільною метою. Голка нетерпеливив ся. Він лягав на один бік, на другій клав ся, — не порадить! Званич, сказано, напосїв ся на него, на єго смачний сон. Затріщало вкінци ліжко під довгими ногами велита. — Голка протер очи.
— Добрий день, Голочко! — привитав єго Званич. — Добрий день!
— Hang' dich auf! — процїдив з пересердя Голка більше крізь ніс, як крізь зуби, — він говорив завсїгди крізь ніс, — і замовк. Замовк Голка і позїхнув так кріпко, так щиро, що в него трохи-що не роздерли ся щоки.
— Ваше Благородіє вже притомне? Слава Богу! Придїте, поклонїмо ся! Просимо вставати! — Тут Званич здер з Голки перину і кинув єї на своє ліжко.
Голка скинув довкола млавими очима. Замість вставати він скривив лиш губи і почав відказувати:
— Що з тебе доброго, Званич! В ночи приходиш, товчеш ся як Марко проклятий, спати не даси; рано ти, щоб мав випочити по тяженькій праци, не спічнеш, а зриваєш ся і других ще будиш. Що з тебе буде! Ти не виховаєш ся, Званич! — Він говорив помалу, з перестанками, котрі виповнював старанно позїханєм; в сей спосіб, очевидно, не міг переконати товариша в правдї своїх слів.
— Чуєш, Голко! Я знаю, що з мене теж кавалок лїни, — правди не сховати, — не перечу. Впрочім воно чоловікови нїколи не пошкодить — признати ся часом і до власних гріхів. Але що вже з тебе за лїнь, брате, то просто світ кінчить ся!
— Гм, гм, — мугикав спокійно рівнодушно Голка. Потім викинув з постелї одну ногу, викинув з більшим трохи трудом другу, — обі як колоди, піднїс голову і підслїпуватими очима глянув на Званича, мов би збагнути хотїв, до чого той говорить. Збаг не збаг, але осміхнув ся, покивав головою і прожибонїв:
— Братику-серце, ходи, скотино, най тебе поцїлую.
— Много чести, Ваше Грубочеревіє! За много чести! — говорив Званич, пораючи ся коло чаю. — Тобі, Голко, певно вже чаю захотїло ся?...
— Не захотїло ся, але се-ж таки "асфакція" поцїлувати таку дурну фізіоіномію, як твоя, Званич, непричком, — особливо, коли їй на проповідь збере ся... — І він простягши свою медвежу руку, став обіймати нею так щиро свого товариша, що той аж йойкнув з болю.
— Ти сказив ся? — крикнув Званич. — Пустиш, чи нї? Бо я не жартую! — І він вирвавши ся з обіймів, ще дужше осердив ся: — Медведю, в тебе гнилої сили досить! Але бачиш? старий черевик, бо нового шкода; як тобі вчешу, почуєш...
Голка вже й не слухав. Він взув свіжо вичищені черевики, сїв при столї і почав сербати Званичів чай.
— Лежню, се мій!
— Але-ж бо в тебе чобітки, чобітки! — заговорив Голка.
— Що кажеш? — спитав, нїби-то недочувши, Званич і, глипнувши оком на черевики, став ходити по коврі.
— Ади, які гарні! Без "ґанчу".
— Без "ґанчу"? Брешеш!
— Ну?
— А гроші не видав? Хиба то не "ґанч"? — мов з жалем говорив Званич.
Голка залив ся сміхом:
— Ха, ха, ха! Ти видав гроші! Швець то видав, але ти?..
— Цить, цить, Голочко. До єго Зосї я ще не залицяв ся...
З тої чарки Званич випив до Голки, котрому товариші часто, кепкуючи, говорили, що єму лїнивство не позваляє пошукати собі навіть відповідної любки, та що він кинув ся до своєї найблизшої сусїдки до дочки шевця, Зосї. Тим разом Голка удав справдї залюбленого і відрізав Званичеви з серцем:
— А тобі зась! Ти залицяти ся не будеш. Званичів вона не видала!...
— Пусте говориш, брате. Але чобітки — золото, не правда, Голко, що? — жартував дальше Званич. — Ти-б мав сумлїнє і обіцяв бодай шевцеви заплатити...
— Я сумлїнє? А менї воно на що? Хиба сумлїнє заставити можна?...
Голцї, видко, сподобав ся єго власний дотеп, бо він сміхом випередив Званича. В хатї потім зробило ся тихо. Лиш від часу до часу чути було бренькіт склянок, в котрих товариші циновими ложечками мішали цукор.
Молоді люде, котрих щоденному житю ми що ино почали приглядати ся, прожили серед подібних розмов трохи-що не два роки. Оба вони були поповичі. Покінчивши ґімназію, вони без ваганя відказали ся від того щастя, яке могло-б осміхнути ся им по чотирох роках теольоґії з очей молодої жінки; хорій людскости посвятити свій вік, свої молоді сили, — то була их девіза. В кружку товаришів вона краснорічиво вміли заговорити і про потребу поступової интеліґенції і про потребу людей на независимих становисках, котра головно в Галичинї дає ся пекучо відчувати.
Стало ся, — пошила ся в медиків.
В осени 1888 р. Званичів батько закликав до своєї невеличкої канцелярії сїльского арендаря і відбув з ним майже цїлогодинну конференцію, по котрій густі клуби файчаного диму довго ще мішали ся з запахом жидівского халата. Відтак старенькій пан-отец покликав до себе й сина. Заживши наперед щипту брунатної табаки з емаліованої табакерки, та втерши синою хустиною ніс, він по тисячних науках і осторогах виложив Михасеви на стіл цїлу сотку, — гроші на дорогу до Відня. При тім старий раз-по-раз скробав ся по лисім чолї, хоч в души він і рад був, певний світлої будуччини талановитого сина на посадї модного лїкаря. В души рада була тогдї й Михасева мати; вона заздалегідь тїшила ся щастєм біленького хлопця і богатою невісткою. Кожде бачило щастє по свому, по свому бачив єго й Михась.
Як було з Голкою, хто се по тяжких пяти роках збаг би? Одно лиш певне, що Голчиній матери і не снила ся богата невістка, — мати єго вже не жила. Певне і друге, що Голчин батько не втирав синою хустиною носа, бо табаки не нюхав, і не скробав ся в голову виправляючи сина до Від ня, бо зайвих грошенят було в него доволї.
Ранком гарної, осїнної днини молоді приятелї зїхали ся на стації зелїзної дороги, щоб вибрати ся разом у столицю. Вже й поїзд рушив, а білі хустинки довго ще повівали обом на щасливу дорогу.
З того часу минуло кругло пять лїт. Розбили ся перші пляни, поблїдли ясні мрії, розвіяли ся надїї. Цїлим клопотом молодих товаришів було тепер перше ріґорозум, котрого з душі і з серця бажали синкам батьки. Цїлі три роки мучило их то бажанє і цїлі два роки прожили товариші разом, завзявши ся спільними силами побороти науку. Але як вони ту науку бороли? Вставали пізно і, впоравши ся з тоалєтою та снїданєм, отвирали книги. Сей першій крок вже псував обом гумор. Жовтаве і повне, мов налите лице Голки прибирало тогдї вид суму. Він пускав зараз в рух всї морщини високого чола і лиця, щоб в сей спосіб надати собі виду ученої поваги. Але то лице виражало тогдї радше дурну тугу, або карикатурну пристрасть. Званич, в котрого на вид грубих книг будило ся в души чувство страху і пошани, починав нетерпеливо терти по носї, потирав рідке, русяве волосє, а врештї зітхав, водив задумчиво очима по всїх кутиках комнати і забував ся. Книги, мов з власної привички, отвирали ся тисячний раз на одній і тій самій сторонї і товариші тисячний може раз "ab оvо" брали ся до науки анатомії, вчили ся про людскі кости.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 16.02.1895]
(Дальше.)
— Ну, Званич! кілько у чоловіка коcтeй? — питав ся похилений над книжкою Голка.
Званич не відповідав; думав, а може числив. По хвили Голка звернув на него млавий погляд своїх сивих очей, та й собі-ж замовк. Перед ними на столї поряд з кришками недоїдженого хлїба, брудними ковнїриками, книжками, паперами й тютюном лежала спора купка людских костей, покрита пилом. По одну з тих кісток сягнув рукою Голка. Гарна була кісточка; лиш єї делїкатнїйші части, ті як папірчик тонесенькі кістки, що перегороджують грудну яму на дві комори, давно вже піддали ся силї нескладних Голчиних рук, лежали сегодня надломані. Голка тисяч раз вже оглядав сю кісточку. Обтираючи єї і нинї з пилу, він обскубував до решти тоненькі відростки, обнюхував і, говорячи крізь ніс, цїдив вивчені вже на память слова.
— Os sphenoideum, Кeilbеіn, клиновата кість — складає ся з чотирох частей: з тїла (corpus), з двох пар крил, більших і менших (alae majores et minores) і з криластих відростків. Вона лучить ся, — ну, Званич, з чим вона лучить ся? Він глянув знов на Званича слабо проймаючим оком. Але Званич, де-де він був уже з своїми думками! Він думав саме, як би то нинї на човнах поплавати; як гарно було-б то, коли-б замість відповіди на послїдний лист до дому прийшли єму від матери гроші. Що-б то за рай був! Пійшов би з Ельзою в театр, поїхав би з нею за город... тодї-б і наука брала ся... А так...
Званич зітхнув, примкнув очи і глянув на Голку. Голка теж задумав ся, але таких мрій він снувати не вмів; він влїпив очи в кість і озирав єї зі всїх боків.
— Ну, кажи, Званич, з чим та кість лучить ся? — повторив він своє питанє з виразом нетерплячки. — Правда, Михасю, що се як мотиль виглядає, та клиновата кість? Як мотиль, їй Богу! Не знаю, чому єї так не назвали — мотиль. Бо що тут спільного з клином? На се треба також спорої порції фантазії! А мотиль з крилами, з туловищем (corpus), як живий!
— Пиши діссертацію! — бурмотїв невдоволений Званич.
Голка змірив єго очима і осміхнув ся. Знов тихо.
— Та й скучно-ж! — перервав мовчанку Званич. А по хвили додав: — Гадаєш, прийдуть гроші?
— На двоє баба ворожила. Прийдуть або й не прийдуть.
— А я тобі скорше за нїяку роботу не беру ся! Прийдуть або й не прийдуть...
Він встав, поправив рукою волосє і почав ходити по кімнатї вздовж і поперек.
— І жий тут! по собачому жий і вчи ся! Ледви встанеш, журиш ся, а чим? — грішми! Гроші і гроші! — надоїли вони менї.
— Не плач, идеальний Михасю, бо й менї на плач збере ся, — сміяв ся з него Голка.
— Тобі все жарти, байдуже; лїнь ти така одна! — зачав Званич сердито, але, побачивши, що Голка ще дужше регоче ся, він говорив дальше спокійно:
— Бо о то все розбивав ся, о ту мізерну сотку місячно, без котрої видихати годї. Чи я тобі скептик, чи пессіміст? Нї, я хочу тілько жити. Наука о голодї без забави, без приємности, кому вона не наввірить ся, не обридне! Я хочу правдивого житя дрібку, одробину спорту! Що там наука! Интеліґентний чоловік повинен виробити собі і холодний осуд і чуткій, вражливий ум, а на то треба світла. Без світла стуманїти можна, зігнити, без світла в тій темній і скучній, скучній і темній хатї...
Він повкладав руки у кишенї, оглянув кругом невеличку кімнату, скинув палкими очима на стїни почорнїлі від уличного пилу і тютюнного диму, на меблї і порозкидану одежу і сплюнув. Опісля підійшов до вікна і глянув з висоти четвертого поверха. На вузку але довгу улицю в низу наче вироїли ся люде і вози. В горі та улиця губила ся в поранній мрацї, котрою блакитний Дунай щедро надїляє Віденцїв. В тій мрацї бовванїла далеко гора з величавими руїнами середновічного замку.
— Що за вид! — думав студент. — Що за роскішна краса! Все, все пишні будинки й палати! А між ними й наша висока пятиповерха палата... Шкода лише, що в тій палатї бувають такі кучі, що их віднаймають студентам...
Званич відвернув ся і в друге сплюнув; відтак взяв ся крутити папіроску з дрібненького жовтого тютюну. Товариші знов посїдали на софі. Званич, взявши до рук книжку, наставив ся читати, а Голка почав дальше оглядати кістку. Наука зачинала ся ab ovo.
Голка, зиркаючи від часу до часу в книжку, що лежала перед ним на колїнах, — се була описова часть анатомії, — силував ся говорити; Званич мовчки і трохи що не байдужно приглядав ся відповідному малюнкови в топоґрафічній части, в атлясї.
— Лучить ся зі всїма пятьми кістьми черепа: з плугом, двома піднебінними і двома мостовими. Чи піймив? Повтори, Званич!
Званич почав моцювати ся з повторенєм, пригадував, як міг, латиньскі назви, комбінував сам полученя, але з браку відомостей і охоти путав ся, заглядаючи раз-по-раз в книжку. Повторенє йшло важко.
— Як ти слабо "капуєш"! — промовив Голка.
Нетерпеливий Званич знайшов причину до гнїву. Він кинув книгою в стіл, а гнївними словами Голцї в очи:
— Як тобі не в лад, вчи ся сам!
— Але-ж бо бачиш, друже, то річ важна, така мудра кісточка, — розважав єго Голка.
— Мудра, мудра.. Особливо в такій розумній голові, як твоя!
— З тих болїстних судорогів мозка, — почав жартувати Голка, — мозка, що держить ся і ґімнастикує ся на нїй, приспособлюючись до першого ріґорозум, — вона в тебе трісне колись, Михасю.
— Тїш ся, що у тебе вона безпечна, — сказав Званич і встав від стола.
Розуміє ся, що наука не пійшла дальше на перед, як вчера. Званич був занадто заклопотаний нинї грошевою справою, щоби міг дати собі раду з клиновою костію. Він так зжив ся зі своєю мрією, що без неї, єму здавало ся, не варто й жити на світї, не то вчити ся. Длятого й наука, котру товариші місяць тому перервали, а тепер третій день вже даремне починали, мусїла пійти знов на якійсь час в кут — "поки мозок не відсвіжить ся на якій прогульцї", — говорив Званич — "поки не спічне, переконавши ся, що нема єму чого нарікати, — жалував Голка. Тодї він сильний і гнучкій, зможе в одній годинї приймити в себе то, на що потребував би тепер цїлий тиждень. — В тім згаджали ся оба.
Така фільософія прояснювала звичайно лиця товаришів і, витрунувши книжку з рук, вертала им гумор. Та безпосередну причину до того подав листонос, що тричи постукав о двері. Стук сей добре знаний і товаришам; вони як опарені, позривали ся з місць. Але наступило розчарованє; замість грошей було тілько письмо, і то не любовне письмо Ельзи, але від Голчиного батька, — для Званича розчарованє потрійне.
(Конець буде)
[Дѣло, 18.02.1895]
(Конець.)
Голка взяв письмо до рук рівнодушно. Він оглянув перше почтові печатки; потім відлїпив марку і сховав єї до столика, — марками він хотїв вилїпити нутро свого куфра, — а вкінци роздер куверту. Єго очи блискавкою перебігли по чотирох битком записаних сторонах письма аж до слів: "aż cię kocham і lubię, twój отець".
Була то властива єго батькови спеціяльність, — ті письма писані для спорту польско-руско-нїмецкою мішаниною. По свобідній стилізації тих письм нїхто не вгадав би, чи се пише батько до сина, чи товариш до товариша, рівний до рівного. А такі дружні відносини батька до сина не обмежували ся на одні письма; вони були замітні також в их спільнім житю. Батько Голки давно був овдовів; се було, здає ся, й головною причиною их дружби і свободи. Старий гинув за веселим товариством, любив пожартувати; він рад був, що бодай з сином міг своїми жартами подїлити ся.
Голка читав письмо на голос; тайни в нїм не було. Званич, нахиливши ся над раменем Голки, вдивлював ся в нерівні й покручені букви синих стрічок. Стояло там між иншим:
"Wann kommst du, mein theuerer, 800 złotych srebrem w rok kosztujący synu? Як прийдеш, to zastaniesz vіel neues. Klatki są już weg! Słyszysz ty! Powyrzucałem, — не люблю их вже. Und alle Vоgel sind sсhon draussen! Przynajmniej czysto w pokojach i przyjemnie pachnie! За то клею тепер pudełka. Побачиш що за хороші річи; для тебе більше пуделко na tabak!"
Голчин батько майже що року вишукував для себе нову роботу, котрою бавив ся. Господарка, мовляв, трудна й одностайна, нудила єго, то він знаходив собі роботу легку, що вимагала сприту й дотепу, — робив річи, котрі потому покидав без найменшої страти, скоро лиш доволї ними набавив ся. Спершу він пасїку плекав; відтак, припявши білу запаску, висиджував цїлими днями в огородї над молодими щепками вишень. Не минули й дві весни, він покинув вишник, а кинув ся зі стрільбою на плечех полювати. До пізної ночи вичікував нераз тихими вечерами над берегами багнистих ставків нічних поривів диких качок. Скоро й се єму надоїло, почав майструвати годинники і дзвоники. В спальни єго довго висїли над ліжком два шнурки, за котрі, прокинувши ся в ночи, часто-густо сїпав. Потяг за один — годинник з сусїдної кімнати бив відповідну годину; потяг за другій — з кухнї приходила стара, беззуба Палажка і шамкала якесь запитанє. З неменшим завзятєм заходив ся пізнїйше коло ужитя елєктричної сили до найрізнороднїйшах цїлей. Та одним з найдотепнїйших помислів єго — а о дотепність єму лиш ходило, — була лапка на щурів, що завели ся були в єго шпихлїри. Лапка, замикаючи ся завдяки попавшому в неї щурови, давала знати о бранци, пускаючи в рух цїлу машинерію дзвоників у комнатах. Була пора, коли він бавив ся канарками, щиглами і шпаками. А тепер саме пише свому одинчикови, що викинув з хати менажерію і повиносив з покоїв гарні аршинові клїтки, щоб замість них завести у себе ґуму й карук та клеїти з мальованого паперу гарненькі коробочки.
Сей талант до всего був по батькови і в сина, котрий з давна вже, замість вчити ся анатомії, волїв вилїплювати віко свого куфра почтовими марками.
Дочитавши ся до слів "і аz cię kocham і lubię", товариші встали і потягли на місто.
Полудневий, уличний рух великого міста захопив і Званича з Голкою. Вражіня понурої комнати і недостатки студентского житя видали ся обом на хвилю слабо мріючими споминами давної минувшости.
Червень був. Сонце не гріло, а пражило. Люде в легеньких одежинках, попрілі і червоні, ледви сували ногами. В одного капелюх лиш на чубі держав ся, другій нїс єго таки в руках, як Голка. На перехрестній улици товариші затримали ся. Куди им пійти? Не було цїли.
— Ходїм за місто! — радив Званич.
— Оглянемо палати Туза і Шаха, — додав, згаджаючи ся на проєкт Голка. I потягли.
Високій хоч і згорблений трохи Голка йшов, повісивши голову. Він наче мірив землю повільною ходою, потручуючи спорою сукатою палкою дрібні камінцї, що лежали на міскій кубічними каменюками вимощеній улици.
Званич ишов поруч з Голкою. Погинаючи мучені ставовим гістцем колїна та перекидаючи з боку на бік верхною частію тїла, він не йшов, а немов танцював. Млаві, нїмі очи дивили ся перед себе; уста самі складали ся до якоїсь арії, з привички. Хвилеве роздразненє уступило місце звичайній байдужности, безжурній...
В обох найшов ся десь давний, пустий гумор.
[Дѣло, 20.02.1895]
20.02.1895