Сьогоднішній об’єкт дослідження навряд чи можна однозначно зарахувати до мілітарної поезії — бодай тому, що за часом написання і тим, як позиціонує себе автор відносно власного військового досвіду, радше апелює до жанру рефлексії. Адже «Як почую» було написано 1925 року, коли мілітарні біографії Михайла Кураха та його товаришів уже давно були закінчені.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
А почалося все з мобілізації в артилерію австро-угорської армії. Через якийсь час Михайло Курах потрапив у російський полон. Улітку 1917 року, коли російська імперія вже фактично валилася під ударами національних революцій і внутрішніх соціальних протиріч, він утік із табору для полонених біля Самари й добрався в Україну. Восени того ж року вступив до Корпусу січових стрільців, де організував артилерію. Наступні два роки служив у різних артилерійських підрозділах української армії, найвища посада – начальник артилерії гарматного полку. Після поразки визвольних змагань повернувся до Львова і став членом Української військової організації.
Переважну частину своїх віршів Михайло Курах написав уже в післявоєнному періоді. Навіть найвідоміший його твір, який згодом став піснею на честь полеглих за незалежність, «Коли ви вмирали», написаний 1922 року.
«Як почую» не має такого епічного розмаху. Перше враження – перед нами рефлексія на тему, яка не надто часто попадається у мілітарній ліриці (принаймні тій її частині, яка добре знана ширшій публіці), зате стан, який опинився у центрі віршованої рефлексії, добре знайомий, мабуть, значній частині бійців що тогочасних українських армій, що ЗСУ. Ідеться про своєрідне «зависання» у воєнній реальності, коли просто «за звичкою» колишній чи актуальний боєць починає, наприклад, «на автоматі» інстинктивно шукати поруч автомат або несвідомо повторює певні жести чи ритуали. Тут увага – описане явище не обов’язково потребує тригера і часто відбувається автоматично. Це радше звичка, яка, позаяк вироблялася в умовах межового досвіду, закорінюється особливо глибоко. Від ПТСР у популярному розумінні цього терміну чи подібних явищ відрізняється відсутністю глибшої емоційної реакції – все відбувається на автоматичному рівні, майже несвідомо для самого колишнього чи чинного військового.
Фактично перші дві строфи – це опис такого стану:
«Як почую стріл у полі,
Напружую слух.
Моя рука мимоволі
Робить дивний рух.
І зриваюся на ноги
Й летів би вперед...»
Подібний мотив повторюється наприкінці тексту:
«Та все ж таки, як у полі,
Я почую стріл,
Моя душа плаче з болю…»
Основна різниця між вступною і заключною строфою, умовно, в рівні: якщо на початку автор описує мимовільні суто фізичні реакції, то наприкінці відхиляється завіса над тим, що приховує ця реакція і яка її справжня причина. Власне глибина емоційної реакції, яку зрушує випадкова подробиця цивільного життя, зовнішньо подібна до військової, змушує підозрювати, що насправді річ не тільки у рефлексії над слідами війни на власній шкурі автора. Вже точно не йдеться лише про звички і навички, набуті у війську, які внаслідок травматичних обставин набування, високої ціни недостатнього опанування та багаторазового повторення перетворилися на другу шкіру мало не в буквальному сенсі слова.
Але навряд чи йдеться і про ПТСР чи травму, хоч би що було травматизуючим моментом – чи сам досвід війни, який акумулював усі пережиття, чи конкретна подія, яка виділялася на загальному тлі, чи сам факт поразки і втрати державності, зважаючи на фінал подій 1914–1921 років з української перспективи. Підозру в цьому викликає вже підозріло оптимістичний набір образів, які перелічує автор, перш ніж дійти до образу душі, яка «плаче з болю». Йдеться як про динамічні картини бігу, навіть польоту, та видива перемоги і волі, які безсумнівно мотивують, а не пригнічують. Натомість у травмованому стані неодмінно присутнє відчуття власної безсилості, неспроможності, понад те нікчемності й замалим не іманентної «неправильності», тоді як навколишній світ і власні в ньому зусилля постають позбавленими сенсу і щонайменше потенційно ворожими. Власне сплав усього переліченого та подібного в різних пропорціях дає у підсумку той похмурий і трагічний водночас настрій, який на масовому рівні сприймається як чи не основна ознака «травми» у популярному значенні.
Пережитий воєнний досвід у такому контексті теж зазвичай не виглядає оптимістично, ще й зазвичай буває приправлений відчуттям образи на решту світу, людства, співвітчизників, що є абсолютно закономірним, незалежно від обставин конкретної ситуації. Отут знову дивина: бо для автора, а заодно і ліричного героя в одній особі, взагалі не існує «інших», а отже і не існує жодних до них почуттів — бо до кого? До неприсутніх? І ще одна дивина – воєнний досвід пережитого постає неочікувано світлим і піднесеним. Автор
«…І зриваюся на ноги
Й летів би вперед,
І піснями перемоги
Підганяв би лет,
Мимоволі пригадую,
Що колись було,
Як колись летів до Волі,
Але минуло…»
Власне ремарка про «минулість» світло-піднесеного досвіду позначає момент, коли тригер перестає діяти й автор повертається в реальність. Саме це повернення і породжує «плач душі», джерела якого не лише в дискомфорті від актуальної ситуації, а і в її принциповій різниці від пережитого, яка зумовлює неможливість діяти відповідно до власних уявлень.
І тут важливо підкреслити очевидний парадокс — пережитим для Михайла Кураха, вочевидь, була війна. Причому йшлося про сумарно шість років бойових дій. Можна з високою ймовірністю припустити, що з таким стажем перебування на війні домінуючим почуттям і станом була б глибока емоційна втома, а воєнні спогади мали б шанси перекочувати у віддалені закутки пам’яті, просто щоби дати отямитися від пережитого. Але — на перший погляд, глибоко парадоксально — саме ці спогади пов’язуються для нього з чимось позитивним і навіть легким. Так виходить, що для нього війна, нехай навіть програна — момент легкості? Дивовижно, якщо врахувати, що саме Курахові належать чи не найглибші поезії на тему загибелі бойових товаришів. Тобто він аж ніяк не був мілітаристом і ціну людського життя знав аж надто добре. То що ж відбувається?
Тут варто провести доволі принципову межу. Йдеться не про антагоністичну пару «позитив» — «негатив», хоч би що у це вкладати, а про специфіку сприйняття війни як такої. Для Михайла Кураха, та й не тільки для нього, війна (принаймні конкретно ця війна, яку він пройшов) була можливістю, шансом змінити світ, щонайменше змінити долю і статус власного народу й таким чином «прожити життя» — у сенсі відчути повноту власної спроможності. Трагедією для них, відповідно, була навіть не сама поразка — зрештою, вони досить швидко віднайшли себе знову, трансформували сенс існування, придумали відповідні для цього структури і способи (я про Українську військову організацію) — а власне повернення у стан тимчасової «звичайності», що передбачало закріплення того статусу, який вони і хотіли змінити. Тобто те, що ми називаємо «жити своє найкраще життя», для них було прокляттям, тому що це «найкраще життя» не давало простору для змін своїми силами (кажучи мудрими словами — породжувало кризу спроможності). І це притаманне не тільки ветеранам війни за незалежність, а було достатньо масово розповсюджено, судячи з кількості членів і симпатиків різного роду молодіжних нелегальних організацій, сплав яких з УВО став початком ОУН, а також з того, що врешті молодше покоління сформувало принцип опори на власні сили та погляд на потенційну велику майбутню війну як шанс на відновлення української державності, поки сильні світу цього з’ясовуватимуть відносини між собою.
Нескладно помітити очевидну конфронтацію між візією і логікою автора «Як почую» та поширеною наразі парадигмою, яка проголошує війну «втратою» у принципі, на противагу можливості «жити своє найкраще життя». Утім, перш ніж цитувати Шевченка у тих місцях, де «славних прадідів великих правнуки погані», пропоную принаймні відзначити ще кілька на перший погляд не зовсім зрозумілих речей. Насамперед привертає увагу очевидний дисонанс між аналізованою парадигмою і згаданою популярною позицією — погляд на війну як спосіб зміни і трансформації несприятливої ситуації власними силами був сформований в об’єктивно значно гірших і набагато більш безнадійних умовах, ніж ті, в яких перебуваємо ми. З одного боку, можна було б пояснити цей дисонанс логікою «є що втрачати» — але ж якщо втрачати через власну бездіяльність, то і втрата буде незмірно більшою. Та й те сказати, що навіть актуального на 1910-ті роки статусу і можливостей українці досягли тривалою і важкою працею, отож ризикувати наявним означало певною мірою нехтувати вкладеними зусиллями.
Зате якщо дещо приглянутися, виявиться, що парадигма, побудована на протиставленні війни як втрати можливостей і «прекрасного єдиного життя», значно ближча, ніж може здатися, до поширеного серед освічених кіл сприйняття колективної долі українців у контексті незробленого — ненаписаного, ненадуманого, нествореного і так далі. Одне слово, «недоспівана пісня» майже у прямому сенсі.
І власне таке взаємне співвідношення сенсів, епох та генерацій змушує згадати, що покоління Кураха і його товаришів та наших сучасників розділяє не лише часовий простір разом з усіма суспільними змінами, а й пережиті поразки у чергових спробах вирвати у долі й обставин власну незалежність. Ключем до розуміння логіки, яка формувалася у процесі цих переживань, може служити остання строфа — адже автор не зупиняється на констатації факту «душа плаче з болю»:
«Та все ж таки, як у полі,
Я почую стріл,
Моя душа плаче з болю
Й прагне давніх діл».
Тобто моментом, який стрімко переводить певною мірою рефлексивну несвідому реакцію, засвоєну протягом років на війні, у щось подібне на гостру реакцію на стрес, кажучи медичною мовою, є усвідомлення неможливості цих «давніх діл» — тобто перебування в позиції активного агента і суб’єкта змін. Саме цієї можливості його позбавила поразка. А повторена у колективному досвіді поразка, після якої наступали, у кращому разі, масові репресії, у гіршому – повноцінний геноцид, зрештою сформувала на рівні колективного підсвідомого переконання, що суб’єктна позиція не приносить нічого, крім даремних втрат і страждань. Парадоксально, до посилення цього доклалася потреба виіншувати «прагнення діл», аби убезпечити себе від потенційних репресій. У цьому контексті останні два рядки звучать уже не тільки як відчуття окремо взятого ветерана сто років тому, а і як своєрідна фіксація початку процесу, який привів усіх нас до сумнівної якості «перевороту». Попри очевидну регенерацію, без якої, ймовірно, не відбувся б наш спротив як у 2014 р., так від 2022 року дотепер, його сліди досі супроводжують нас.
Сам Михайло Курах пережив ще одну зустріч із ворогом, поразка у війні з яким надихнула його поезії, — уже під час Другої світової війни. У вересні 1939-го він залишається у Львові за наказом ОУН. Наступного року його з родиною вивезли в Архангельську область, пізніше відправили в Казахстан. У 1944 році на засланні його заарештували за звинуваченням у співпраці з ОУН. Найімовірніше, йому б довелося загинути у концтаборах, якби не наявність польського громадянства. Як польського громадянина у 1946 році його відпустили на підставі угоди між урядами. Завдяки цьому він зміг виїхати до Австрії, а пізніше до США, де й помер 1962-го.
11.01.2025