(З нагоди ювілею).
Дня 11. лютого б. р. минуло 20 літ від оснування Р.У.П. — Революційної Української Партії, першої політичної партії на Україні, яка відограла й відограє й досі, перетворившися в 1905 р. в Українську Соціялдемократичну Робітничу Партію (У.С.Д.Р.П.), передову ролю в українськім руху, в боротьбі за національне й соціяльне визволення рідного краю.
Р.У.П. і УСДРП. виховали багато видатних громадських діячів, що відомі тепер на цілу Україну, як провідники великого визвольного руху нашого часу, як його чільні представники.
Д. Антонович, Вол. Винниченко, М. Вороний, Е. Голицинський, Д. Донцов, Д. Дорошенко, Андрій Жук, А. Лівицький, І. Мазепа, Б. Мартос, Б. Матюшенко, М. Меленевський, О. Олесь, С. Петлюра, М. Порш, В. Caдовський, О. Скоропис-Іолтуховський, В. Степанківський, М. Ткаченко, С. Черкасенко, Б. Чеховський і багато инших, імена яких стільки разів доводилося і доводиться чути всім нам в останніх роках, — всі вони вийшли з рядів Р.У.П. і належать або належали до У.С.Д.Р.П. Додаймо сюди ще померших — Н. Грінченківну, Г. Іваницького, М. Коцюбинського, Л. Мацієвича, М. Русова, І. Стешенка, Лесю Українку і матимемо право з гордістю сказати, що кругом нашої партії зібрався цвіт молодшої української інтеліґенції. І це не диво. Р.У.П. тісно звязана з цим поколінням свідомого українського громадянства, що двайцять літ тому почало шукати нових доріг для українського руху, не вдоволяючися окружаючою мізерією.
Молодіж не могла вдоволитися "Кіевскою Стариною", метеликами і етнографічними записками, їй хотілося стати до отвертої боротьби з московським урядом за права українського народу, вийти з душних кабінетів старих українофілів на широку вулицю. Як результат цього пориву до живіщої діяльности, протесту проти мертвоти старих і повстала Р.У.П., яка притягла до себе всі живіші, активніші, радикально настроєні елєменти тодішньої української молодіжи.
Наслідком орґанічного росту українського руху підховалося вже в тім лютім часі досить молодих сил, що перейшли або переходили політичну школу в ріжних тайних гуртках і громадах по ґімназіях та університетах. Уже в початку 90-х років помітно значне оживлення серед української молодіжи, намічуються серед неї ріжні течії, що змагаються з собою (націоналісти й радикали), але однаково ворожо ставляться до старшого українського громадянства.
В 1895—96 р. згадує тов. Д. Антонович, у Київі було дві, навіть три студентські, ворожі між собою українські громади. На чолі одної, що повстала ще в 1893—4 рр., стояв покійний І. Стешенко. Стешенко і тов. виступали проти виключного культурництва й аполітичности українського руху й солідаризувалися з драгоманівським радикалізмом. Инші поборювали гурток Стешенка, підозріваючи його в москвофільстві. Гурток цей швидко еволюціонував від Драгоманова до Маркса, гублячи по дорозі частину членів, що відскакували в той чи инший бік — до українських націоналістів, або до російських соціялдемократів. Стешенко не міг зробити ні того, ні другого кроку і зістався сам. Одна лише людина була, що також переживши еволюцію від Драгоманова до Маркса, подала йому свою помічну руку в тій тяжкій хвилині. Це була Леся Українка.
Не ввійшовши до московського табору заложили вони в Київі самостійну українську соціялдемократичну ґрупу. Але ця ґрупа не могла розвинутися в партію. В ній властиво не було поза Стешенком і Лесею Українкою українських соціялдемократів: члени ґрупи були радикалами, були чим хочете, але не українськими соціялдемократами, а коли були соціялдемократами, то не Українцями. (Пор. "Сторінка з історії української політичної думки девятьдесятих років XIX віку", "Вістник політики, літератури й життя" 1918. ч. 34. ст. 490).
До ґрупи належали крім Лесі Українки й Стешенка ще М. Коцюбинський, М. Кривинюк, Б. Ратнер, Кавун і Тучапський. В 1897—8 рр. випустила ґрупа дві гектографовані брошурки: "Проґрама ґрупи" і "Про соціялдемократичну роботу серед українського селянства". (Пізніще, вже в 1901—3 роках гурток Стешенка видав під іменем "Українська соціял-демократія" ще дві брошури за кордоном: "Оцінка проґрами української соціялдемократичної партії" (Львів, 1901, передтим у "Волі") 1901, чч. 10—11; відповідь на цю оцінку появилася в ч. 24) і "Царі, пани а люде", Женева 1903).
Незалежно від цієї ґрупи як оповідав мені тов. М. Меленевський одночасно з нею повстала на Київщині українська селянська орґанізація "Ґрупа сільських робітників соціялдемократів київської ґубернії", яка проявила себе випуском відповідної відозви. Між обома ґрупами були навязані зносини, але арештування припинило роботу.
Так з цих початків нічого й не вийшло. Та були вони одначе проґнозом будучого.
В міру загального оживлення в Росії, що з кінцем 90 рр. виразно позначається розрухами по університетах і инших вищих школах, ростом робітничого руху і повстанням новітніх лівих партій (соціялдемократичної і соц.-революційної), перед очима української молодіжі стає щораз нагальніше питання, як бути, що робити, кудою йти: чи йти в російські революційні партії чи може з огляду на національні інтереси відвернутися від революційної боротьби й ховати свої сили для української справи.
(Далі буде.)
[Вперед! 14.02.1920]
(Далі)
Потреба згуртування молодих українських сил для спільної акції висіла в повітрі і виявлялася в зїздах тайних українських ґімназійних гуртків та студентських громад. На цих зїздах обговорювалося відношення української молодіжi до політичної справи в Росії й вони то привели пізніше до заложення окремої української революційної партії, яка піднеслаб український прапор у майбутній російській революції.
Перші зїзди українських студентських громад відбулися саме на передодні заложення Р.У.П. Обидва в Київі: перший в серпні 1898 р., другий в 1899 р.
Варто зазначити, що одними з ініціяторів тих зїздів були будучі основники Р.У.П. — Д. Антонович і М. Русов.
В першім зїзді брали участь отсі люде Д. Антонович, М. Русов та В. Доманицький і двох галичан — Р. Сембратович і Д. Лукіянович; в другім крім Антоновича й Русова Кость і Левко Мацієвичі й Петро Андрієвський.
Тепер уже легко було знайти відповідь. Для живіщих елєментів української молодіжі вона могла бути тільки одна: треба нам мати свою, українську, незалежну від Москалів активну партію.
Так і рішив гурток наших молодих студентів у Харкові на своїх, тепер історичних сходинах 29 ст. ст. січня 1900 р.
В цих зборах брали участь: Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич і Камінський.
Нову партію охрещено "Революційна Українська Партія" або в скороченню Р.У.П. Ці три букви стояли й на першій партійній печатці. Для непосвячених і непокликаних малося їх толкувати як скорочення назви "Роман Урбанович Погибко".
Але крім ентузіязму треба було мати й проґраму, що його висловлювалаб та нормувала.
І от два дні пізніше Д. Антонович балакає в цій справі з відомим українським діячем, завзятим самостійником, адвокатом Миколою Міхновським.
Міхновський згодився начеркнути проґраму для Р.У.П. і подав цю проґраму спершу в своїй промові на роковинах Шевченка в Полтаві 19. лютого ст. ст., а потім — 26. лютого у Харкові.
На зборах у Харкові були й представники української молодіжі з Полтави: Симон Петлюра й Прокіп Понятенко.
В марті Міхновський обробив свою промову для друку і невдовзі вона появилася під назвою "Самостійна Україна" яко перша брошура Революційної Української Партії.
Так повстала славна Р.У.П., якій судилося відограти велику ролю в політичнім і національнім життю України.
Пристало до неї багато української молодіжі найріжнішого напряму, від радикально-націоналістичного до соціялістичного. У тім нема нічого дивного: цеж була перша спроба самостійного виступу української молоді на політичну арену під прапором незалежної України.
(Далі буде.)
[Вперед! 15.02.1920]
(Далі.)
З огляду на цей мішаний склад своїх членів Р.У.П. спочатку не мала й не могла мати виразної програми. Згуртувалися в ній, як згадувано, всі протестанти, яких не задовольняло мирне культурництво старої української громади.
Були тут і радикальні націоналісти, далекі від соціялізму, але настроєні революційно, й люде, що хиталися між есдецтвом і есерівством.
Усім їм присвічувало одно — йти в село, що одно тільки й заховало свій український характер, для боротьби з царським режімом, який гнобив українство.
І Р.У.П. пішла на село й понесла туди своє протестуюче слово — відозви й брошури. Була це величезна її заслуга, яка дає їй почесне місце в історії українського руху взагалі. Аджеж Р.У.П. перша понесла в широкі народні маси українські політичні кличі, перша взялася до орґанізування їх і керування їх виступами, перша кинула поміж ними вільну, незалежну українську книжку, український часопис і відозви, не оглядаючися на люті цензурні пута, наложені царським урядом на українське друковане слово, — перша по Драгоманові утворила політичну літературу, друкуючи її чи то за кордоном, чи то по своїх тайних друкарнях на Україні.
Та хоч як мішаний характер мала Р.У.П. в своїх початках, одначе соціялістична течія всеж таки відразу зазначилася в ній досить помітно, як у тих двох брошурах, що вийшли слідом за "Самостійною Україною", ще далекою від усякого соціялізму, (в 1900 р. "Дядько Дмитро" — перерібка з "Ojciec Szymon" Люсні і в 1901 р. "Чи є тепер панщина?"), так і в першім партійнім часопису "Гасло", що почало виходити в Чернівцях від марта 1902 р. (В 1902 р. вийшло 12 чисел, в 1903 р. 5 чисел, на маєвім випуску "Гасло" припинилося).
Перша редакція "Гасла" складалася з тов. Д. Антоновича, Козиненка, Е. Голицинського й П. Канівця, які перебували в Київі. Друкувалося "Гасло" в Чернівцях, де ним займалися Василь Сімович і Лев Когут. У січні 1903 р. Антонович переїзджає до Львова. Відтепер "Гасло" провадить він, уміщуючи там багато статтей під псевдонімом С. Войнилович або просто С.-В. Крім нього багато працює М. Русов, що провадить огляд европейського соціялістичного руху під псевдонімом М. Т—кий.
Редактори належали до симпатиків соціялізму, тому вже в першій вступній статті "Гасла" (див. 1902 р. ч. 1. "Від Редакції") Р.У.П. називається "партією перш усього соціялістичною". "Гасло" на думку редакції має причинятися "до провадження соціялістичної і революційної праці нашої партії", "розяснювати суспільству завдання партії і теоретичні і практичні" й таким чином познайомити його з партійною програмою. Та ця програма щойно має виробитися "в постійному ряді нарисів і статтей". Готової партійної програми редакція на подає на тій підставі, що "зараз нема єдиної ортодоксальної програми теоретичної, щоб змогла заволодіти умами суспільства". А в тім, на її гадку, діло не в остаточній меті, щоби вона не виявляла. "Ця мета для нас, каже редакція, йдучи за Бернштайном, нічим, рух усім". "Під словами рух, говориться далі, ми розуміємо і загальний розвій суспільства, себто соціяльний поступ, і політичну та економічну аґітацію та й орґанізацію задля здійснення цього поступу".
Але нище, в статті "Шлях боротьби" (з есерівським мoттoм: В боротьбі здобудеш ти право своє) маємо вже щось в розі практичної програми. "Справою часу на першому пляні стоїть осягнення політичної свободи".
Єдиний же спосіб до цього — кріваво-революційний. "Український соціялізм мусить стати соціялізмом революційним" (ст. 3).
Задачею українських революціонерів є "клясова орґанізація робучих мас України" (ст. 4), щоби вкінці стати до "боротьби не на життя, а смерть з головним ворогом царатом в ціли добуття політичної волі (ст. 5).
Поруч із масовою орґанізацією поручається також систематичний терор. Злучені в єдиній обопільній системі обидві ці найвищі форми боротьби повалять царат".
Ця стаття зовсім вірно малює наївно-революційний характер більшости Р.У.П. початкового періоду, коли симпатії були головно по стороні соціял-революційної програми, хоч і соціял-демократія також манила до себе.
Дуалізм цей видко і в статті "Шлях боротьби", де знаходиться й реверанс перед соціялдемократичною роботою. "Ледви чи можливі змагання в тім, що найвищою, найпоступовіщою соціялістичною тактикою боротьби є тактика партії "соціялдемократів", тактика класової орґанізації" (ст. 3).
Поза тим редакція обіцяла "звернути увагу і на успіхи та помилки инших поступових партій усієї Росії" (ст. 2).
Таким чином Р.У.П. ще шукала шляху.
(Далі буде.)
[Вперед! 18.02.1920]
(Далі.)
Не вважаючи одначе на певну невиразність партійної програми й гнучкість партійних рямок та толєранцію "Гасла", що мало бути більше практично-дискусійним орґаном, націоналдемократична частина Р.У.П. була невдоволена з першого числа партійного органу за його "соціялізм" і рішила виступити з партії й заснувати нову орґанізацію. Так повстала згодом Н.У.П. або "Народня Українська Партія", відома більше з кількох своїх брошурок і одного числа ґазетки "Самостійна Україна", виданих у Львові в 1905 р. (В 1917 р. ця партія переіменувалася в "Партію Соціялістів Самостійників" і як така відограла деяку, більше сумну ролю в недавніх подіях. Соціялізм Соціялістів Самостійників і очевидно sui generie. Прихильників мала ця партія головно у військових кругах. Всякі "отамани" належали здебільшого до неї).
Р.У.П., по виступленню націоналдемократичних елєментів, розвивалася далі в соціялістичнім напрямі, еволюціонуючи поволі в соціялдемократичну партію.
Першою ластівкою нового напряму можна вважати уміщення на сторінках "Гасла" перекладу соціялдемократичної проґрами редакції париського часопису "Жизнь" (В. Поссе.) Див. ч. 9—10 за вересень жовтень 1902 р.).
Рівночасно міцнішала орґанізація партії й поширювався її вплив.
Цей вплив виявився навіч підчас величезних аґрарних розрухів на Полтавщині й Харківщині в марті 1902 р., викликаних головно аґітаційною діяльністю Р.У.П. і її літератури: "Дядько Дмитро", "Чи є тепер панщина?" і виданої на початку 1902 р. брошури "Власна земля".
Розрухи почалися в Констянтиноградському повіті Полтавської ґуб. й швидко перекинулися звідси до Полтавського повіту й до Валківського повіту на Харківщині.
Директор Департаменту поліції А. Лопухін у своїм звідомленню про розвиток революційного руху в Росії характеризує ці poзрухи як "досі небувале явище" й констатує, що "власти стратили голову".
Представивши ґрандіозну картину розрухів, Лопухін спиняється на їх причинах.
В основі розрухів лежали, на його думку, тяжке економічне становище села, неврожаї й голод, які зробили селян податними на революційний вплив.
Про цей вплив Р.У.П. висококомпетентний автор відзивається так:
"Одним із найбільше характеристичних явищ за цих розрухів була революційна пропаґанда.
Від 80-их років мин. століття вона не була відома нашому селу. В кінці листопада або на початку грудня 1901 р. вона почувши вдячний ґрунт, появилася в Константиноградському й Полтавському повітах і з дивовижною швидкістю проявила свій вплив. Ця швидкість пояснюється, хиба сприяючими ій місцевими умовами, незвичайно вмілим добором книжок, ширених серед селян. Їм роздавано друковані в Галичині українською мовою оповідання з народнього життя, які малювали економічну нерівність і нерівність станів перед законом, байдужність до селянства й самоволю властей, тягар податків, причини зубожіння села; в приступній їх малограмотности формі подавалися їм пояснення всього того, тягар чого вони відчували, але не розуміли, й показався вихід — іти проти багатирів, що живуть їх коштом і йти проти властей, які істнують тільки в інтересі багатирів.
Злочинні книжки ширилися в народі в великій скількости й читалися з незвичайним зацікавленням.
Коли по скінченню розрухів жандармський офіцер і товариш прокурора виїхали на місце переводити слідство, то протягом перших трьох днів вони роблючи переїздом допити, відобрали в пяти невеличких, по 12—19 дворищ, селах, 120 революційних брошур, що своїм пошарпаним і брудним виглядом красномовно свідчили про кількість мужицьких рук, через які перейшли. Доглядаючи за слідством у цій справі, я особисто бачив селян, які вільно послугувалися у своїй мові ходячими термінами соціялістичної літератури і навіть у тюрмі зоставалися непохитними в заперечанню властей, царя і бога" (див. "Записка А.А. Лопухина о розвитіи революціоннаго движенія в Россіи". "Былое", Париж, 1909, кн. 9—10, ст. 75—76).
(Далі буде.)
[Вперед! 20.01.1920]
(Далі.)
Харківсько-полтавські розрухи багато причинилися до широкої популярности Р.У.П. і то не тільки серед селянства, а й серед міського пролєтаріяту по головних містах України. В Полтаві, Київi і ин. містах повстають робітничі гуртки під проводом ерупістів.
Про один з таких гуртків у Київі, що склався в осени 1902 р., згадує тов. Оксен Лола у своїх споминах (див. В. Степанюк, З спогадів робітника. "Наш Голос" 1911, ч. 6—8, ст. 206—207).
До цього гуртка належали головно робітники іконостасних майстерень, які перед тим належали до російської соціялдемократичної орґанізації "Рабочаго Знамени".
Успіх Р.У.П. надав їй поваги також у революційних кругах і привернув до неї декого з Українців, що працювали перед тим у російських партіях.
Про орґанізацію Р.У.П. в цьому часі докладні відомости подає звідомлення першого Центрального Комітету в 1-му числі "Гасла" з 1903 p.
Партія складалася з шести комітетів, які носили назву "Вільних Громад Р.У.П." Були це громади: Київська, Харківська, Чернигівська, Полтавська, Лубенська (так звана громада "На Полтавщині") і Чорноморська.
Покликала до життя ці місцеві орґанізації потреба кольпортування ізза кордону й ширення в масах перших брошур, а серед інтеліґенції "Гасло".
По харківсько-полтавських розрухах практична робота значно поширилася, але не була ще ведена систематично, пляново й самі "Вільні Громади" були мало звязані з собою.
Щоби надати партійній роботі більшої пляновости й орґанізованости, треба було конечно зєднати всі "Вільні Громади" в одну цілість. В цій ціли в грудні 1902 р. скликано в Київі перший партійний зїзд, який занявся виключно орґанізаційними й технічними справами. В ньому взяли участь отсі товариші: Е. Голицинський (від Київської Вільної Громади), Д. Антонович (від Харківської), М. Порш (від Лубенської), М. Кохановський (від Полтавської) й Козиненко (від Редакційного Комітету).
Зїзд трівав два дні, одобрив діяльність редакційних комітетів ("Гасла" й брошур) і доручив їм далі провадити видавничі справи партії в попередньому напрямі, ухвалив видавати популярний часопис для селян під заг. "Селянин", рішив зорґанізувати за кордоном (у Львові, де досі головно друкувалися партійні видання) спеціяльний комітет для переведення технічних справ (так зв. "Закордонний Комітет") і вибрав із мужів довіря перший Центральний Комітет, який мав своїм завданням бути інституцією, що надавалаби цілій партії характер і значіння єдиної (себто одноцільної В. Д.) орґанізації".
"Ц. К. мусить пильнувати — говориться в згаданому вище звідомленню, — щоби в акції цілої партії була певна єдність і одностайність, щоби сполучення всіх революційних і соціялістичних ґруп в революційній українській партії представляло собою справедливу внутрішню єдність гуртків і осіб, одушевлених одними ідеями, однаковими завданнями і згодившихся на одностайне поступування" ("Гасло" 1903, ч. 1, ст. 3).
В першому Ц.К. засідали тов. Голицинський, Козиненко й Антонович, який взагалі був тоді душею партії, признаним її головою.
Зїзд і вибір Ц. К. мали велике значіння і в життю Р.У.П. Остаточно наладилася і зміцнилася внутрішня орґанізація партії, значно зросли видавництва, які в великій скількости стали поширюватися в найдальших кутках України повстали нові партійні орґанізації по селах і містах. Число активних членів прибувало, словом в партії був рух, але й далі не було програми. Недостача її гостро відчувалася в практичній роботі. Для усунення незгоди в розумінню завдань партії і способу їх осягнення (тактики) програма була конче потрібна.
І от, як уже згадано, з кінцем 1902 р. "Гасло" подає переклад проєкту соціялдемократичної програми для Росії, виробленого ред. "Жизни". В 1903 році помічаємо щораз більший нахил до соціялдемократизму. Ще в минулому році, обговорюючи завдання і роботу партії в звязку з аґрарними рухами, "Гасло" заначило, що бунтарний характер розрухів розуміється не був завданням партії (ч. 12. ст. 6) й налягало на потребу орґанізації сільського пролєтаріяту та пропаґувало аґрарні страйки. Тепер "Гасло" рішучо відхрещується від есерівських методів і схиляється до соціялдемократичної тактики, "в конечности котрої, як говорить воно, ми глибоко переконані" (пор. статтю С. Войниловича Антоновича "Змагання в справі тактики" "Гасло", 1903, ч. 1. ст. 13).
Виступаючи тут проти революційного авантуризму й рекомендуючи в роботі як найменше нервовости, а як найбільше трівалої, постійної, щоденної праці й твердих переконань, "Гасло" було вже на дорозі до соціялдемократизму.
Зростаюча орґанізація партії перенесення осередка ваги з села до міста, яка помічається протягом цього часу, неминучо вели Р.У.П. до перетворення в У.С.Д.Р.П.
Від 1903 р. і Центральний Комітет і місцевий київський і закордонний, в якому від січня 1903 р. засідали Д. Антонович і В. Винниченко, що переїхали з Київа до Львова, чим раз більше набирають соціялдемократичного характеру.
В 4-му ч. "Гасла" р. 1903 р. (за квітень) київський комітет запропонував до дискусії партійним орґанізаціям "Нарис програми", який має цілком соціялдемократичний характер (пор. ст. 36—41), а в січні 1904 р. Ц.К. видав уже "Заяву", в якій констатується цей характер для цілої партії.
"Процес перетворення партії, проймання її певним сталим напрямом, а саме строго революційно-соціялдемократичним... можна сказати, майже закінчений і партія прийняла певне обличчя, певний сталий характер; другому партійному зїздови зосталося лише накласти вищу санкцію на цей напрям приняттям програми", (пор. ст. 5. "Докладу Центрального Комітету Р.У.П. міжнародньому соціялістичному конґресови в Амстердамі. Львів, 1904).
(Далі буде.)
[Вперед! 26.02.1920]
(Далі)
Цей процес особливо виразно позначається на партійних видавництвах, число яких зростає з року нарік: в 1900 р. — 2 в 1901 р. — 1, в 1902 р. — 5, в 1903 р. — 18. Крім ориґінальних річей і перерібок виходять переклади західно-европейської соціялдемократичної літератури — Бебеля, Лясаля, Ляфарґа, Лібкнехта, пізніще Кавцкого. Від вересня 1903 р. партія видає вже крім орґану для селян також часопис для промислового пролєтаріяту під заг. "Добра Новина".
"Добра Новина" була передше популярним орґаном "Української Соціялістичної Партії", яку за взором Р.Р.S. ("Польської Соціялістичної Партії") заснував покійний Богдан Ярошевський в 1900 р. Протягом 1901–1902 р. Українська Соціялістична Партія встигла виявити себе лише кількома брошурами (пять брошур, між иншим: "Нарис проґрами Української Соціялістичної Партії" — перед тим у "Волі" 1900 р., ч. 15, переклад "Комуністичного Маніфесту", брошура "Робітнича Справа" й три зошити ґазети "Добра Новина"). Особливої практичної діяльности ця партія не виявила і в червні 1903 р. згідно з ухвалою Центральних Комітетів мала злитися з Р.У.П. з тим, що спільну проґраму виробиться на 2-ім з'їзді Р.У.П.
Але ця злука тревала недовго. Переконавшися в соціялдемократичному характері Р.У.П. Центральний Комітет У.С.П., чи краще сам Б. Ярошевський, бо він властиво репрезентував цілу свою партію, не став чекати на зїзд і в грудні 1903 р. зірвав з Р.У.П. (пор. "Воля" 1904 р., ч. 5, ст. 2–4: "Р.У.П. і У.С.П."), так що видимим знаком невидимої згоди зісталися лише два подвійні числа "Доброї Новини" (4–5 і 6–7), які заступили "Гасло".
В 1901–5 р. Р.У.П. замість "Доброї Новини" видає инший часопис для промислового пролєтаріяту під заг. "Праця", що має рівночасно й характер загально-партійного орґану.
"Праця" видавалася вже в чисто соціял-демократичному дусі. (Вийшло її 14 чисел).
1903-м роком кінчиться перший період Р.У.П., період роздорожжя й шукання певного шляху, по якім наступає другий період, що лучить нас безпосередно з У.С.Д.Р.П.
Та поки перейдемо до нього, мусимо на закінчення розглянути, як ставилася Р.У.П. в своїх початках до справи самостійности України, до самостійної української держави.
(Далі буде.)
[Вперед! 05.03.1920]
(Далі.)
Справа самостійної української держави в першому періоді Р.У.П.
Перша брошура Р.У.П. — "Самостійна Україна* (1-е видання у Львові 1900 р., 2-е у Вецлярі 1917 р. накладом "Союза Визволення України" з післямовою гром. О. Скорописа-Йолтуховського) закликала до рішучої боротьби за привернення української держави на підставі Переяславської умови з 1654 року з розширенням ґварантій цієї умови на цілу теперішню територію українського народу в Росії (пор. вид. 2-е, ст. 24).
Ця боротьба виставлялася як найблища мета партії, а ідеалом партії мала бути "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ" (ibid. ст. 22).
Україна має бути републикою вільною від чужинецького панування. Клич брошури "Україна для Українців!"
Устрою цеї републики брошура не зясовує блище. Ніякої програми її внутрішнього ладу промова М. Міхновського не подавала.
Виходило ніби таке: виборім собі права, які запоручувала нам переяславська умова (чомусь звана скрізь в брошурі "конституцією"), а там, мовляв, ми вже самі побачимо, що маємо робити.
Цікаво зазначити, що така позиція "Самостійної України" викликала критику "Молодої України", органу галицько-української молодіжи 1900 р.
"Ми можемо запевнити автора, — писав С. Т. (д-р. Ст. Томашівський, тоді ще молодий студент), що так поставленою "Самостійною Україною" не загріється ніодин селянин" (див. "М. У." р. 1, ч. 6, ст. 241).
Така Україна, казав він, добра хиба для самих українських панів та інтеліґенції.
Не задовольняла вона, можемо сказати, й декого з основників Р.У.П., але що не було кращого уґрунтування завдань партії, а треба було з чимсь виступити, якось зазначити свою позицію, то Д. Антонович і перепер, чи краще сказати, перешварцував промову Міхновського, як партійне credo.
Та вже зараз, скоро почав виходити партійний орґан "Гасло", ми бачимо в ряді статтей спробу инакшого поставлення справи. Отже вступна стаття в ч. 2-ім "Гасла" 1902 р. говорить, що ідеалом партії "є вільна, самостійна Україна з широкорозвиненим соціялістичним державним устроєм" (див. ст. 4). Для осягнення цього ідеалу редакція взиває боротися за здобуття політичної свободи.
Ясніще виясняла позицію партії в цій справі вступна стаття в ч. 12: "Застерігши згори свою мету, свій ідеал самостійної, непідлеглої української републики робучих мас з усуспільненням засобів продукції, націоналізацією землі і диктатурою пролєтаріяту, власне українську соціялістичну державу, ми, — каже редакція, — не спинялися на розжовуванні ідеольоґічної будівлі для віддаленої будучности, але передовсім звернули увагу на справи дня, на обговорення чинників сучасної еволюції і на свою ролю в державній акції" (ст. 1.). За перше практичне завдання, що стоїть на часі, стаття вважає знесення абсолютизму.
(Далі буде.)
[Вперед! 09.03.1920]
(Далі.)
В 1903 р. Р.У.П. вже рішучо відмовилася від своєї першої брошури. В 1-ім числі "Гасла" за цей рік у статті "Від редакції" читаємо про "Самостійну Україну" таке: "Велику помилку зробивби тої, хто лічивби світогляд тої брошури тепер типічним для нашої партії. Очевидно головна засада брошура, ідея самостійної України має свою вагу; партія завше яскраво обстоювала цей пункт своєї політичної програми, даючи йому відповідне місце з погляду на його практичне значіння і для того ми не потребуємо очевидно його зрікатися; але що ми повинні визнати не досить для нас відповідним, це брак соціялістичного світогляду тої брошури в обґрунтуванні цеї ідеї і навіть подекуди проривання націоналістичних тенденцій" (ст. 4).
А знов у повідомленню "Від партії", уміщеному на першім місці в цьомуж таки числі читаємо, що Р.У.П. поклала "своїм завданням прямувати до відбудування соціяльно-демократичної України шляхом соціяльно-політичної революції" (ст. 1).
Та невдовзі по тім у "Нарисі програми", запропонованім Київською Вільною Громадою, на знаходимо вже ніякої згадки про цей ідеал, а натомість найблищою задачею партій виставляється "цілковите знищення царату в спілці з революційними партіями всіх народів російської держави й заміну його федеративною републикою з діленням держави відповідно історичній і національній ріжниці земель, з повною автономією кождої области в внутрішних справах на підставі демократичної конституції з забезпеченням прав кождої національности і залишенням права кождій складовій частині на повне державне відокремлення після бажання більшости її людности, висловленого загальним голосуванням".
Для України нарис вимагав "повної автономії України в внутрішних справах з забезпеченням рівноправности населяючих її національностей і на підставі найширшої конституції з Народньою Радою яко законодавчими зборами і яко вищою заступничою політичною інституцією країни" (ч. 4, ст. 37).
Згодом цей проєкт став з деякими змінами офіціяльною програмою РУП і УСДРП.
Це була програма М. Порша, який відтепер став провідником партії.
Варто зазначити, що автономія історичних областей в федеративній російській републиці з правом на відлучення проєктувалася вже програмою Поссе, оголошеною в "Гаслі" ще 1902 р. (ч. 9–10, ст. 29).
А ще раньше таку федеративну програму вважала зa відповіднішу й практичнішу для всіх соціялістів, а надто соціялдемократів ґрупа Стешенка в своїй критиці нарису програми української соціялістичної партії, котра в першім пункті цеї програми виставила домагання політичної незалежности України (див. "Оцінка" ітд., ст. 12), хоч правда, ця ґрупа прінціпіяльно проти незалежности не виступала. "Звісно, читаємо на ст. 7 "Оцінки", що до самого прінціпу незалежности України і до факту розширення національної, громадської і політичної свідомости, то ми, українські соціялдемократи, можемо ще більш, ніж сусіди-товариші, радіти за нашу країну, що в ній така свідомість починає розвиватися рівночасно та одностайно в ріжних її частинах".
(Увага з приводу витання деякими чужими партіями, головно польською, першої точки програми У.П.С.).
(Далі буде.)
[Вперед! 10.03.1920]
(Далі.)
Така була еволюція Р.У.П. на пepeдoдні скликання 2-го зїзду, то мав за головну задачу саме прийняття програми. Скликаної його в грудні 1904 р. у Львові. Він зібрався, але не відбувся.
Учасники зїзду належали до ріжних течій й розходилися в поглядах на важні і прінціпіяльні й звязані з ними тактичні питання. Та найбільше спірною точкою була саме справа самостійности України. Вона то й розбила зїзд.
Одні з товаришів конечно бажали внести в партійну програму цю точку, инші противилися тому з тактичних і инших причин. Противники самостійности були прихильниками як не вступлення в ряди російської соціялдемократії, то бодай тіснішого контакту з нею й боялися, що прийняття цеї точки стане на заваді зближенню обох партій.
А таке зближення прихильники його, головно члени Закордонного Комітету, вважали конечно потрібним з огляду на завдання моменту й потребу скуплення всіх революційних соціялдемократичних сил для повалення царизму. Не можна сказати, щоб yсі противники внесення самостійности в програму були ворогами самої самостійности, але ця точка була для них не на часі. Крім того всі вони підозрівали "самостійників" в несоціялдемократичности й боялися, щоби під прапором самостійної України не крилися в партії люде, що нічого спільного з соціялдемократією не мають.
Досі в партії старанно уникалося всього, що моглоб її розбити. Р.У.П. поволі переходила на соціялдемократичне становище, що особливо зазначилося в 1904 р. Партійне видавництво, що ще з 1903 р. пересякло вже соціяддемократичним духом, тепер мало вже зовсім вироблений соціялдемократичний характер.
"Селянин", що призначався для сільського пролєтаріяту, від самого початку вівся в соціялдемократичному напрямі. "Праця", що почала виходити від марта 1904 р., була вже чисто соціялдемократичним орґаном. Такий самий характер мали й брошури, між ними бачимо вже й "Соціяльну Революцію" К. Кавцкого.
Соціялдемократизм взагалі, як я вже подав вище, починав брати гору в Р.У.П., а за її впливом і серед шкільної молодіжи, з посеред якої вербувалися партійні працівники.
Українські студентські орґанізації по вищих школах стають під впливом партії, виносять на своїх зїздах резолюцї в дусі партії, або й просто приєднюються до неї, як от київська студентська "Громада" (в другій половині 1904 р.).
Як соціялдемократична вже партія бере Р.У.П. участь в міжнародньому соціялістичному конґресі в Амстердамі (14—22 VIII. 1904 р.) через своїх відпоручників тов. Павловського (псевдонім Е. Голицинського) й М. Ганкевича, який представляв рівночасно й українську соціялдемократичну партію Австрії.
(З огляду на те одначе, що Бюро конґресу відмовило утворення окремої української делєґації, тов. Ганкевич зложив мандат, а Голицинський вступив до російської делєґації).
(Далі буде.)
[Вперед! 11.03.1920]
11.03.1920