Вол. Дорошенко

 

(З пpиводy перших роковин смерти).

 

Природа-мати наділила незабутнього Богдана щедро. Він, як Шевченко, маляр і поет. І цей подвійний талант підніс його понад звичaйний рівень наших співців. Але умови його особисті й обставини нашої національної дійсности за його життя вимагали від непересічної людини і непересічної праці. Скрізь облогом лежала наша народна нива і, щоб не пусткувала жодна ділянка, мусіли наші, ще нечисленні діячі, прикладати своїх рук на найрізніших постатях. Щоб мати змогу жити й прогодувати рідню, мусів часто-густо не один наш чоловік братися не за ту роботу, яка відповідала його прагненням, його природному покликанню, але яка в його обставинах улаштовувала сяк-так його матеріяльно. От і йшли наші письменники, як Шашкевич, Бордуляк, Кміт та інші, у священики, або хапалися якогось іншого фаху: Самійленко був і земським урядовцем і нотарем і газетярем, Коцюбинський працював то на філоксері, то в статистиці; інші, як от Грінчeнкo та й покійний Богдан, ставали вчителями, і т. д., і т. д. А своєю справжньою діяльністю, до якої лежала їх душа, могли займатися вони тільки в вільні хвилини, у тому часі, коли властиво мусіти б відпочивати від своєї тяжкої праці. Але ж окрім обовязків служби кожний із наших діячів мав іще якісь громадські обовязки.

 

Не рожами устелений був і життьовий шлях Богдана Лепкого. Ніжний, чутливий і незвичайно тонкий поет-лірик мусів він бути педагогом і не тільки вчити в школі, але й поза школою: вчив то в гімназії, то в університеті, то в бараках полонених, або викладав та поучав із громадської проповідальниці — друкованим словом.

 

Крім прегарних лірик і новель чи повістей, мусів він писати для громади принагідні вірші на різні патріотичні теми, складати повчальні оповідання, ладити читанки, антології, популярні брошури й підручники. І все це він потрапив робити легко, приступно й гарно, бо був людиною високо-талановитою, широко-освіченою, а заразом незвичайно сумлінною щодо прийнятого на себе чи накиненого йому обовязку. На щастя і службові і громадські обовязки та повинності Лепкого все були звязані тісно з рідною літературою, яку він незвичайно любив і дуже добре знав. І хоч вони і відбирали у поета дорогий для нього час його власної творчости, проте бодай не відривали його від рідного письменства.

 

Лепкий редагує цілу низку творів українських письменників, пише до них передмови, примітки, коментарі (напр. до збірних або окремих творів Котляревського, Гребінки, Шевченка, Куліша, Щоголева, Руданського, Марка Вовчка, Володимира Барвінського, Карпенка-Карого, Глібова і своїх молодших сучасників — Коковського і Гаврилка), складає гарні з полетом писані популярні брошури про українську літературу взагалі (напр. "Чим живе українська література", що витримала два видання), або про окремих її представників про Шашкевича, про кілька різних брошур про Шевченка: "Про життя Шевченка", "про Шевченків Кобзар", "Шевченко про мистецтво", низка зредагованих Кобзарів. А скільки розсипано його статтей і нарисів по різних українських, польських, чеських та німецьких часописах — про Стефаника, Кобилянську, тощо. Особливо любив Покійник стару нашу лицарську поему "Слово о полку Ігоря", яку перекладав і по українськи і по польськи, та вогненне слово Шевченка. Про них говорив і писав він із незвичайною любовю. Особливо вдався йому польський переклад "Слово о полку Ігоревім", про який з великою похвалою озвався такий знавець, як Іван Франко. Ось що написав Франко про цей переклад: В нього "автор вложив, можна сказати, всю силу своєї поетичної індивідуальности. Наслідком того вийшов без порівняння живший, барвніший і кращий від усіх відомих мені досі перекладів".

 

А Шевченком Лепкий займався віддавна. Йому, між іншим, належить розвідка про Шевченкову "Наймичку", видана ще в 1907 р.

 

Йдучи назустріч потребам громади, Лепкий береться й до більших популярно-наукових праць. По українськи видає він "Начерк історії української літератури", що вийшов двома томиками. На жаль цей нарис доведений тільки до кінця XV віку. Приготована до друку дальша частина загинула підчас воєнної заверюхи 1914 р. Пізніше, в 1928 р. зладив Покійник уже суцільний огляд української літератури для польського громадянства, що вийшов 1930 року під наг.: "Ukraina. Zarys literatury. Podręcmik informacyjny".

 

На жаль Лепкий широко розписався в ньому про стару літературу, а новому періодові присвятив занадто мало місця — всього четвертину своєї досить просторої книжки (206 ст. друку), хоч саме нова література була б значно цікавіша для чужинців (та й для своїх читачів) і давала далеко вдячніші теми для самого автора. Чималу вартість має також ціла низка видань творів українських клясиків за редакцією Покійного. Для берлінського видавництва "Українське Слово" він зредагував збірки творів Котляревського, Куліша, Стороженка, а для "Української Накладні" Я. Оренштайна повне видання творів Шевченка в 5 томах і Марка Вовчка в 3 томах. Особливо ці два останні видання мають значну наукову і громадську вартість. Хоч Лепкий і не був фаховим ученим дослідником, проте у цих виданнях він виявив багато ерудиції та редакторського знання. Своєї ваги вони не стратили і досі, не зважаючи на те, що після них появилися нові видання (Шевченкові поезії за редакцією Новицького і Єфремова, Листування і щоденник за редакцією Єфремова, П'ятитомник у виданні Київської Академії 1939 р., Марка Вовчка у виданні Дорошкевича).

 

Передовсім видання Шевченка й Марка Вовчка за редакцією Лепкого були справді першими повними збірниками творів цих письменників. Видання ці приносили чимало нового або набутого, розкиданого по малодоступних часописах, матеріялу і щодо творів і щодо життя та літературної діяльности великого Кобзаря і його знаменитої літературної "Доні". Треба просто подивляти редактора, з якою він пильністю віднісся до своєї праці, роблячи її в тяжких і недогідних умовах емігрантського життя, не маючи під рукою потрібних книгозборів. Але великий пієтизм Лепкого до улюблених авторів переборов усі ці труднощі.

 

Видаючи Марка Вовчка, Лепкий виконав заповіт свого приятеля В. Доманицького, мрією якого було дати монографію про несправедливо забуту письменницю. Свої видання попередив Лепкий широкими, докладно опрацьованими й щирим пієтизмом надихані життєписи обох славних авторів. До великі монографії, які можна сміло поставити поруч подібних студій інших наших учених дослідників.

 

Лепкому довелося докінчити що одну працю свого приятеля — редакцію 2-ого видання "Історії України" М. Аркаса.

 

Наприкінці годиться згадати ще про одну дуже цікаву розвідку Покійного — "До питання про переклад ліричних поезій", що вийшла 1933 р. Тільки такий тонкий і вдумливий поет, як Лепкий, міг спромогтися дати у розмірно невеличкому нарисі стільки влучних спостережень і завваг щодо мистецтва перекладу.

 

Тож нічого дивуватися що найвищий науковий ареопаґ Західної України — Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові у признанні заслуг Лепкого для рідної науки вибрало його своїм дійсним членом. Це була справжня оцінка його діяльности, яку повитав кожний, що знав і цінить наукову працю.

 

[Краківські вісті]

26.07.1942