(З приводу роковин смерти незабутнього Каменяра)
Як Шевченка, Лесю Українку й Коцюбинського, так і Франка намагалися большевики за всяку ціну зробити "своїм" письменником, змалювати його творчість у прихильному до комуністичної ідеології дусі. Вирвавши пару цитат, спотворивши правдиве літературне і громадське обличчя письменника, старанно приховавши все те, що криком кричить проти такого безцеремонного фальшування, можна було ворога большевицької тиранії й московського ярма обернути в відданого їм співця.
Ми бачили вже, як підчас 125-літнього ювілею Шевченка заскрипіли всі казенні пера, доводячи мовами народів СССР московсько-большевицьку правовірність пророка України. В цьому році така сама доля мала зустрінути й незабутнього каменяра, сина Галицької Землі. Уже в принагідних розвідках, у пpесi, на виставах і т. д. почалося підстригання й підмальовуванні Франкової творчости за московсько-большевицькою модою. Хіба так тяжко було насмикати пару цитат із юнацьких писань Франка, з його віршованої публіцистики або з недрукованих ним самим за життя і випорпаних із його архіву прозових та поетичних спроб, щоб потім зладити відповідну саламаху й підлити її комуністичним сocoм? — Для цього не треба було особливого сприту, тим більше, що пoстaнови партії були вже дані заздалегідь. Тож "валяй" за виробленим трафетом!
І московські фахівці від української літератури почали "валяти", старанно замовчуючи еволюцію Франкових поглядів, поминаючи думки, що їх висловив великий письменник у дозрілому віці, в добі найвищого розквіту духових сил і таланту, думки, що цілком заперечують усякі твердження, немов би Франко міг спочувати большевицькій ідеології й бажати здійснення її в практичному житті.
Що большевицькі писаки намагалися, так би мовити, украсти у нас Франка, це не дивниця. Дивніше було, що й дехто з нашого національного табору (пригадаймо напр., виступи покійного д-р О. Haзapyка проти культу Франка) намагався представити творчість великого будівничого Галицької України, як "деструктивну", і тим шкідливу для української Нації. Мовляв, Франко був сівачем большевизму на нашому грунті.
Розуміється, досить було б указати на величезні заслуги Франки для української нації на полі літературнім, науковім і громадськім, які геть заперечують такі намагання, але крім цих — посередніх — доказів, маємо ми й виразні свідчення самого письменника, що не залишають ніяких сумнівів щодо дійсних поглядів його на комунізм. З них навіч бачимо, що Франко не тільки не був прихильний комуністичній "науці", але раз-у-раз поборював цю, як сам її називав, "згубну" доктрину, а про себе казав, що він "ніколи не належав до вірних тої релігії" — релігії ненависти й клясової боротьби. Франко не тільки не захоплювався пропаґованим "Комуністичним маніфестом" устроєм, але, навпаки, ненавидів проповідуваний марксистами державний деспотизм та уніформізм, уважав, що здійснення ідеалів Маркса-Енгельса стало б великою гальмою людського розвитку. Комунізм, на думку Франка, для українства ще більший ворог, ніж царське самодержавіє! Звертаючися до українських прихильників соціял-демократичної церкви він закликав їх бути насамперед українцями. Здається, нема потреби доказувати, що Франко в усій своїй діяльності все і завсіди був передовим українцем. Як Шевченко рад був душу погубити за Україну, так і Франко накликував: "Віддай майно, і жінку, і себе за Україну".
Правда, в молодих роках Франко брав діяльну участь у соціялістичному русі, але його соціялізм не мав нічого спільного з релігією ненависти — навпаки Франко завсіди підкреслює, що в основі його світогляду лежить щиролюдське, гуманне чуття.
Від 1898 р, Франко й формально розриває з соціялізмом, виступаючи з радикальної партії, яка мала уміркований соціялістичний характер, та в низці статтей рішуче бореться з комуністичними ідеями […].
Але ще перед тим Франко виступав з різкою, зїдливою критикою комуністичної "науки". В 1895 р. друкує він у своїм журналі "Життя і Слово" широку рецензію на книжку Ю. Бачинського "Україна ірредента", в якій висміює "готові формули" соціял-демократів, при помочі яких вони з незвичайною легкістю вирішують усі найскладніші проблеми. Ось його слова:
"За проводом Енґельса та Каутського автор викладає "матеріялістичний світогляд", в котрім находяться готові формули для вияснення найскладніших історичних явищ: релігія — це витвір буржуазії, національність — це витвір буржуазії, національна держава — це витвір буржуазії і т. д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай то мати такий делікатний світогляд. Кілька формулок і — чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будуччина відкрита перед тобою, мов на долоні!" ("Життя і Слово", т. IV, кн. 6, с. 482).
В 1897 р. містить Франко у цьому самому часописі перекладні статті Б. Шоу й Г. Бакса, присвячені критиці теорії й практики соціял-демократичної партії та свій реферат "Соціялізм і соціял-демократизм", в якому, наперекір твердженням соціял-демократів про самостійність і повну ориґінальність Марксової теорії, наводить джерела, з яких виріс марксівський світогляд. До цієї справи вернувся Франко й сім літ пізніше в рефераті "До історії соціялістичного руху ("ЛНВістник" 1904, кн. 3), де виказує залежність "Комуністичного маніфесту" від писань французького соціяліста Консідерана.
Критику соціял-демократичних поглядів уважав Франко за дуже корисну для українського громадянства, особливо для молоді, що безкритично захоплювалася тоді цими поглядами: "Може — писав він, містячи статтю Шоу, — для наших українських правовірних соціял-демократів, що вірують у одиноко спасаючих Енгельса і Каутського, буде тут дещо займаючого" ("Життя і Слово" 1897, кн. 1, с. 17).
А з приводу західно-европейської критики соціял-демократичних ідей, зауважує: "Такі удари від людей, прихильних соціялізмові, йдуть тепер чим раз частіше і нам здається це обявом вельми корисним: правдивий соціялізм, ідея будущого братерства людського може тільки виграти на тім, коли люди позбудуться ілюзій і хибних доктрин" ("Соціялізм і соціял-демократизм", "Життя і Сл." 1897, кн. 1, с. 292).
Як Франко розумів свій соціялізм та з якою відразою ставився до марксівської доґми, читаємо вельми проречисті рядки в передмові до збірки "Мій ізмарагд", датованій 15 листопада 1897 р. (Збірка вийшла в світ 1898 р.). Ось що каже він у цій передмові:
"Жорстокі наші часи! Так багато недовіря, ненависти, антаґонізмів намножилось серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на доґмах ненависти та клясової боротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів неси сміло свій стяг старого, щиро людського соціялізму, опертого на етичнім, широко-гуманнім вихованню мас народних, розповсюдженню освіти, науки, критики, людської та будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої "світлої будучини".
Ще гостріше виступив Франко проти соціял-демократичної доґми в 1899 р. у вступі до рецензії на брошуру А. Фаресова "Народники і марксисти" (ЛНВ, 1899 кн. 6, 186), де читаємо:
"Німецький соціял-демократизм, перещеплений на російський ґрунт працями Плеханова, Струве, Туган-Барановського і інш., здобув собі багато прихильників серед молоді і навіть загалом серед освіченої громади, котрій він імпонує знанням будучини, простотою в ставленні і розвязуванні найскладніших питань, доґматичністю тез, ніби науковою фразеологією і тим, що покійний Драгоманів у німецьких соціял-демократів називав "жидівською самохвальбою". Є це характерне явище, що саме в пору, коли цей марксівський соціял-демократизм і з погляду на свої наукові основи і з погляду на свою політику, як партія, в Европі близький банкротства, він здобуває собі найгарячіших прихильників у Росії, серед російської молоді. Дуже сумно, що на цю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодіж, хоча соціял-демократизм стає ворожо як проти усяких обявів суспільної самодіяльности та децентралізації, так само і проти національного українського руху, і з того погляду є він для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, вяже руки, то соціял-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті. От тимто і не дивно, що свідоміші українці виступають проти цієї згyбної доктрини, як можуть. Правда, боротьба мусить бути нерівна. Соціял-демократична доктрина тішиться більшими ласками цензури, ніж український рух; вона видає багато книжок, має своїми органами деякі товстючі місячники, а українство не може боронити себе і розвивати своїх поглядів відповідним способом".
(Далі буде)
[Краківські вісті, 24.05.1942]
(Докінчення)
І на цій позиції ворожого відношення до голошених соціялдемократією гасел стоїть Франко непохитно й далі. В статті "До історії соціялістичного руху" ("Літ.-Науковий Вістник", 1904, кн. 3) він заявляє, що здійснення ідеалу комуністичної держави було б великим лихом для людства. Ось відповідні цитати з тієї статті: "Хто потрафить віднайти в так зорганізованій суспільності (як цього хоче "Комуністичний маніфест") якийсь "свобідний розвій одиниці", цей докаже певно дуже великої штуки. Та й загалом всевладність кoмyнiстичної держави, зазначена в усіх 10 точках "Комуністичного маніфесту", у практичнім переведенню означала б тріюмф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріяльним і духовим життям" (с. 151).
"Оброблена ними (Марксом і Енгельсом) програма державного соціялізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що переведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових революцій" (с. 152).
Вдруге піддав Франко гострій критиці комуністичний ідеал майбутньої держави у своїй праці "Що таке поступ?" Друкована в коломийському часописі "Поступ'' 1903 р., вона вийшла того ж таки року й окремою брошурою. Тут розправляється Франко передовсім з анархістичними утопіями, доводячи їх нежиттєвість і вказуючи величезну небезпеку для людства на випадок їх здійснення. Осудивши тих анархістів, що мріють змінити суспільний лад при помочі динаміту або револьверів, Франко критично ставиться й до анархістичних поглядів таких ідеалістів, як Прудон, Крапоткін, Реклю і Драгоманів. На його думку, ідеали їх не можуть бути здійснені: "Тепер, коли ми маємо діло з людьми темними, здеморалізованими і в величезнім розмірі хворими тілом і духом (найбільша частим тих хворих навіть не знає про свою хворобу і вдає з себе здоровесеньких, а іноді такі хворі робляться провідниками народа, високими урядовцями та органами власти), такий устрій попросту, неможливий, не простояв би ані одної днини і якби яким чудом заведено його, скінчивсь би величезним замішанням і загальним безладдям; (пор. с. 112). Висловивши утопійність анархістичних ідеалів, переходить Франко до критики комуністичних теорій (див. розд. Х іХІ), зокрема марксізму. Не переказувати тут усієї Франкової критики, тільки наведу його кінцеві висновки, присвячені "народній державі" Маркса-Енґельса. "Поперед усього — каже Франко — всеможна cилa (цієї) держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою. Люди виростали би і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах годі й подумати. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.
А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках керму тієї держави? Цього соціял-демократи не говорять виразно, та в усякім випадку ці люди мали би у своїх руках таку величезну владу над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернулась би вікном, не було б визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно чи родовитих, чи вибраних — над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену владу, хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсіди. І як легко при такім ладі підтяти серед людности корінь усякого поступу і розвою і, довівши весь загал до певного ступня насичення, зупинити його на тім ступні на довгі віки, придушуючи всякі такі сили суспільности, що пхають наперед, роблять певний заколот, викликують невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового. Ні, соціял-демократична "народна держава", коли б навіть було можливе збудувати її, не витворила би раю на землі, а була би в найкращому випадку великою завадою для дійсного поступу (с. с. 137—140).
Врешті багато місця критиці соціялдемократичних поглядів присвятив Франко в рецензії на соцілдемократичний місячник "Вільна Україна", поміщеній в його фейлєтоні "Огляд української літератури в 1906 р." (див. київський щоденник "Рада 1907 р.. ч. 12 з 16 січня). Він тут глузує з "мало тямучих" соціялдемократичних ідеологів, що годують нетямучих своїх читачів плодами своєї науки — "нещасною" формулою клясової боротьби, майбутнім громадським ладом, якого незовсім принадні риси малюють нам речі в роді "Ерфуртської проґрами"; виступає проти централізму соціялдемократії в національній справі й дивується, як українські соціялдемократи можуть публікувати такі речі, як стаття централіста Кавтського "Національне питання в Росії", без ніяких застережень та накликує нас не забувати, що вони в першу чергу українці, а не соціялдемократи.
Нижче подаємо докладні виписки (зі своїми наголовками) з цього Франкового фейлетону, бо пограбований у річнику старої й недоступної ґазети, він тепер невідомий широким кругам читачів.
1. Соціялдемократія і капіталізм. "Не слід би також соціялдемократичним письменникам, а особливо в Росії та в Україні, повторяти безкритично старі фрази про безладдя та безмірну шкідливість капіталізму. Росія має доволі таких проповідників, які закриваючись тими первісно-соціялістичними (краще сказати, марксо-еґельсівськими) формулами, кидають затроєні стріли на всю західну цивілізацію, на всю науку та її здобутки. Соціялісти не повинні забувати ніколи, що той ненависний їм капіталізм сотворив новочасну науку й літературу, новочасні міста, комунікацію і філантропію, що він безмірно поширив серед народніх мас просвіту, добре виховання то почуття солідарности. Що він не сотворив раю, не вигоїв усіх громадянських болячок, це певно так, та цього мабуть не зробить ніякий громадський лад, а вже найменше той, якого не зовсім принадні риси малюють нам речі в роді "Ерфуртської програми"... Все ж таки ясне розуміння речі велить признавати й капіталістичному ладові його заслуги, тим більше, що це не яканебудь примха кілька тисяч людей, а така ж історично-неминуча і органічна поява, якою хоче бути колись соціялізм".
2. Клясова боротьба й природна боротьба між людьми. "Так само шабльоново та незалежно від усяких наукових дослідів малює автор теперішній контраст між буржуазією (до якої при Божій помочі зачислює й селянство) і пролєтаріятом. Безмірна різнородність громадянських верств y сучасному громадянстві, їх обопільні взаємини, їх боротьба і співділання — все те для нього темна вода в облаціх. Таксамо тайна для нього й те, що громадсько-економічна та фінансова боротьба йде не тільки між буржуазією та пролєтаріятом, але також в нутрі кожного з тих таборів, кожної верстви, кожної громади. Нещасна формула про "клясову боротьбу" не дає змоги бачити дійсну, неустанну і до кінця світу неминучу боротьбу чоловіка з чоловіком, боротьбу, що творить поступ і цицивілізацію і якої занехання, яке обіцюють нетямучим різні, так само мало тямучі ідеологи, було би присудом смерти для вселюдського поступу" (Рецензія на статтю Л. Бича "Революція й органи самоуправи" у "Вільній Україні").
3. Соціялдемократія і національна справа. "І коли, наприклад, у Кавтського читаємо, що соціял-демократи москалі в Росії повинні "виступити з усією силою за спільні пролєтарські вимоги, а енергійну оборону окремих національних вимог, коли вони не містяться в загальних, залишити до того моменту, коли справа розвяжеться в центрі Росії і від того, яке це буде розвязання, залежить також конечна форма національних вимог", то треба сказати, що кінець цього речення зовсім абсурдний, бо форма національних вимог не може диктуватися ніяким припадковим центральним рішенням, а тільки самою смертю національного життя, а перша части на цього речення неясна і також централістично забарвлена, хибно кладучи вагу на те, що рішення соціяльного чи політичного значення в Росії мусить упасти в центрі і за для того центру соціялісти окраїн заздалегідь мусять врізувати свої програми власне на національнім пункті. В устах совєтського, централіста, ці слова не дивують нас ані трохи, але чому ж редакція автономічно-федералістичного органу не сказав про них свою думку?"
4. Соціялізм і національний грунт. "Мені здається, що до видання "Вільної України" українські соціял-демократи приступили непідготовані, не дібравши відповідних сил до цієї спеціяльної праці. Є ще одна, глибша хиба, що була джерелом їх хитання в самих основних поглядах, — вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед Українці, а потім соціялдемократи, брали українство, як формальну концесію, а як природний вислів своєї душі, і тому зуміли в свою публіцистику вложити душі та захопити нею ширші маси читачів. Є ще одна наука. що і в таких інтернаціональних справах, як соціялізм, здорові органічні парості можуть у кожному краю зростати тільки з виразного національного ґрунту і тільки тоді вони перестануть бути сірою теорією і зробляться цвітучою дійсністю".
Здається, що наведені нами цитати доволі переконливі і не залишають сумніву, в якому боці барикади стояв би сьогодні сам Франко. Він був би з нами, з національною Україною, проти комуністичної деспотії, справжньої тюрми народів, жахливість якої передбачав з такою чисто-пророчою прозорливістю.
[Краківські вісті, 26.05.1942]
26.05.1942