Політик.

То не політик з Відня, що бере десятку денно дієти і боронить щиро своїх интересів — властиво хотїв я сказати: боронить щиро интересів своїх виборцїв, — а таки простий сїльскій польний. Зове ся він Юрко Зубач.

То бідний чоловік, має тілько кривобоку хату, погану жінку і троє на-пів голих дїтей. Він передше ходив на заробок і добрий з него був робітник, кождий радо брав єго на роботу і платив єму лучше як другому. Та коли опорожнила ся у нас посада громадского польного з річною платнею 14 зр., Юрко пійшов якось до голови по розум і пустив ся на легкій хлїб — став польним чи там "учепив ся палки", — як то у нас кажуть.

Ставши польним, Юрко був дуже вірним і послушним — та не громадї, а війтови, бо то війт заименував єго тим високим урядником, а громада, взглядно радні громадскі лиш потакнули. Нї оден наймит війта не був такій робучій та щирий для свого господаря, як Юрко Зубач, хоч оба наймити мали річно по 25 зр., харч і по парі біля, а Юрко чистих 14 зр. з громадскої каси та ще хиба то, що у війта деколи зїв. Він і гній возив, і до лїса доїхав, і дров врубав, і по горівку пійшов, одним словом: все зробив, що єму війт розказав.

— Юрку! — каже війт, — Иван Береза заняв мого коня зі школи і не хоче випустити... жадає десятку... Ти вже знаєш, що маєш зробити!

— Знаю, пане війте! — відповідає Юрко.

На рано вже був кінь Ивана у війтовій стайни. Юрко просто з толоки заняв. За те дістав від війта дві чарки горівки і циґаро.

Поїде війт до міста і забавить ся довше, то Юрко не пійде спати, а ходить по дорозї, виглядає. Війт приїде десь коло півночи, то навіть не кличе паробка, але єго:

— А є ти там, Юрку?

— Є, пане війте!

— Ну, випряжи конї і попаси их де трохи, але не на толоцї... Розумієш?

— Розумію, розумію, пане війте!

Юрко заведе війтови конї в чужій овес або в конюшину, напасе так, що мало не потріскають. Війт рано подивить ся:

— Гаразд, Юрку! добрий з тебе польний громадскій... Випий горівки, закури собі циґаро... А була вчера ковалева жінка на роботї у мене?

— Нї, пане війте! не була. Коваль казав, що панщина уже скасована...

— Такій він мудрагель? — каже війт. — То він в читальни таке вичитав?... Пійди, Юрку, і возьми єму ковало! Скажи, що доти не дістане єго назад, доки не виставить комина в кузни аж до гори. Що панщина скасована, то він знає, а що в кождій хатї, а тим більше в кузни має бути комин, того він не чув, бунтівник якійсь!

За пів години Юрко принїс ковало, а хоч дістав від коваля кілька раз по-за уха, таки принїс, бо війта слово для него святе.

Такій то щирий чоловік той громадскій польний Юрко Зубач. А кілько людей він на приказ війта набив! Один навіть через него зі світа пійшов... Але як дістав розказ когось набити, то жадав дві або три шістки, бо

— Не маю — казав — смілости брати ся до бійки, як не випью...

Часами посилав єго війт до читальнї, щоби підглянув, котрі бунтівники там сидять і о чім говорять, та Юрко приносив заєдно одну й ту саму новину.

— Нарікають, пане війте, на порядки в громадї... Кажуть: ріка не чищена, дороги попсовані, війт ошукує громаду...

А в читальни нїхто о тім і не згадував. Читальники читали книжки чи ґазети або співали.

— Дам я им, — погрожує війт, — они всї пійдуть до арешту, няй я тілько поїду до міста...

Але хоч він часто їздив до міста, то якось нїхто не йшов до арешту.

Та раз приїхав війт з міста дуже роздразнений. Післав Юрка до коршми по горівку.

— Як жидюга не схоче встати, — каже Юркови — то вибий єму вікна, а горівка мусить бути, бо я злий!

Однак вікон не треба було вибивати, бо жид встав зараз, скоро почув, що від війта.

Випили війт з Юрком горівку, тогди війт дав Юркови розказ, щоби пійшов до читальнї, повибивав вікна а книжки й ґазети порозкидав по дорозї, бо ті бунтівники з читальнї, — каже — не дають менї жити, процесують мене... Розумієш?

— Розумію! — каже Юрко, взяв шапку і пійшов сповнити приказ пана війта.

Читальня була в старій шкілцї, що стояла довшій час пусткою, аж перед двома роками поряднїйші господарі завели собі в тій шкілцї читальню, справивши зі складки нові вікна і двері. До тої то читальні прийшов по півночи громадскій польний Юрко Зубач, щоби сповнити важну місію, яку поручив єму начальник громади. Та не знати, длячого жаль єму було вибивати вікна — чи то тому, що були нові, чи може, що то громадска власність, а може й яке прочутє не казало єму того вчинити, — досить, що не взяв ся вибивати вікна. Але-ж знов розказ війта мусить сповнити. Юрко подумав хвильку і постановив зробити так, щоби і вовк був ситий і коза цїла. Він осторожно повіднимав вікна з рамами і поскладав під стїну, потім влїз до середини, з такою самою осторожностію позабирав ґазети й книжки, що лежали на столї, і поскладав их під шкілку, під саму стїну, щоби не замочили ся, як би випав дощ...

Зробивши се, він вернув до війта з чистою совістію і заявив, що все зробив після розказу...

***

На другій день приїхала з міста комісія. Не така там комісія, як вам здає ся — всего оден пан з ради повітової. Той пан казав скликати радних, а коли ті зійшли ся, оповістив нм, що війт обжалуваний о спроневіренє громадских грошей, а він приїхав передати урядованє заступникови війта.

— До тепер — каже той пан дальше, — була канцелярія громадска тут у війта, але що радні жалують ся, що війт позваляв собі викидати их за двері, і жадають, щоби канцелярія була в шкілцї, то треба забрати з-відси акти і перенести до шкілки. Там є дві комнати: в одній читальня а в другій нехай буде канцелярія.

— Та коли в шкілцї хтось вікна повинимав! — каже один з радних.

— А як же, повинимав! — обзиваєсь Юрко Зубач. — Певно якійсь піяк, ворог читальнї!... Але то нїчо, я зараз повставляю.

— Добре, — каже заступник, — занеси там акти і повставляй вікна.

Юрко забрав акти до плахти, занїс до шкілки, поскладав у другій кімнатї на земли, відтак скоренько позбирав книжки й ґазети, поскладав на своїм місци, як знав, де що лежало, і взяв ся вставляти вікна.

Втім надійшов заступник війта і радні.

— А бодай єму руки покрутило! — закликав Юрко, побачивши радних. — Не мав чого чепити ся, та вікон! що єму вікна винні?

А в душі тїшить ся, що мав на стілько розуму і не повибивав вікон а цїлі повиймав.

Комісар відїхав, радні порозходили ся, а Юрко поприбивав вікна, позамітав обі комнати, замкнув, несе ключ до заступника та й каже:

— Дякувати Богу, що той злодїй уже не буде війтом! А то дерун зі світа! А вам, пане заступнику, дай Боже прожити і війтувати на многі лїта!

При тих словах Юрко поцїлував заступника в руку.

— Но, но! — каже заступник, — ти також добре зїлечко! Знаю я, що ти вирабляв! Як тілько не поправиш ся, прожену!

— Я нїчо не винен, пане війте! — зложив ся Юрко, — я лиш то робив, що менї казали. Передше слухав я єго, а тепер буду слухати вас і зроблю все, що менї скажете... Тілько не проганяйте мене, бо я чоловік бідний!

— Ну добре, — каже заступник, — маєш вірно пильнувати громадского поля, не ходити до коршми і вписати ся до читальнї... А тепер иди, відчепи таблицю, що стоїть у старого війта в огородї а прибий коло шкілки!

Юрко утїшений відійшов і зараз сповнив приказ заступника.

Від того часу став Юрко не тілько добрим польним громадским, але й ревним членом читальнї; не лиш сам ходить пильно, але й других заохочує. А понятливий на диво!

Недавно читав коваль в читальни байку "Лис Микита" в перекладї Франка. Юрко слухав, як звичайно, з великим занятєм, та коли коваль прийшов на то місце, де Лис оправдує ся перед королем, Юрко аж затер руки з утїхи та й каже:

— А то політик!...

[Дѣло, 15.02.1895]