(З записок журналиста).
Шукання нових форм в сучасній творчости переходить всякі межі і стає просто безмежним. Воно вже не вкладається в рямці якоїсь спеціяльної школи чи стилю, як і не уявляє собою доконаного факту й не усталюється яко викінчена цілість. Шляхи взаємних впливів і ріжномаїтість напрямів у погоні за новими формами мистецьких творів створили гомінкий хаос відчувань і настроїв, з якого мало по малу повстають наново сконкретизовані думки й зреалізовані образи. Однаково, зараз ще у всіх нових творчих стремліннях важко знайти якусь певну засадничу точку. Де початок і де кінець? Яка мета цього всього? — На ці питання, на жаль великий, важко знайти відповідь, як важко збагнути всю примхуватість непевної сучасности... Ясно одно: мистецька творчість сучасного моменту являється безкінечною низкою індівідуальних стремлінь, поривань і замірів. Між стремлінням і його доконечною метою знаходиться глибока прірва замірів, з якої раз у раз повстають нові мистецькі цінности. Через це саме майже всі твори сучасних керовників літературних новаторських напрямів носять ознаки випадковости, хоч своїм змістом, часто буває, викликають не аби яке зацікавлення самих широких мас.
Усталюється лише те, що по свому характеру являється суто мистецьким. Такий, мистецький, новий твір передовсім інтріґує духовне єство творчого індівідума й допомогає духовним стремлінням ширшого колєктиву, творчі завдання якого знаходяться ще в будуччині.
Останніми часами творчий рух в мистецтві дав ряд високо артистичних творів, більшість яких повстала на ґрунті "інтернаціонального" індівідуалізму, що відсунуло на задній плян творчість національного характеру. В хаосі революційних настроїв стала кришталізуватися творча думка українська. — Виникла вона з бунту та протесту проти заскорузлих на кислому демократизмі форм, але ще не з'уміла з'ясувати своє мистецьке: "червоно-синь-зеле, дугасте"... Йдучи манівцями, стикаючись не раз із революційними несподіванками, позбавлена всякої підтримки загалу, сучасна українська творча думка шукає виходу з того зачарованого кола, в якому вона опинилася після політичних подій 1918 року.
Того-ж року вперше виступила ґрупа письменників т. зв. "молодшої ґенерації", з’орґанізована в літературно-мистецьке т-во "Музаґет"! Передовсім "музаґетці" заявили себе ворогами традиційного літературного трафарету й виявили нахил до нових напрямів світової літератури, що було дуже не до сподоби декому з нашого "патріотичного" табору. — Однаково, ця ініціятива була шляхетна і прекрасна. Ходило лише о те, щоб здійснити виголошені гасла. І "музаґетці" постаралися це зробити настільки, наскільки дозволяли час і умовини. Випущений ними в 1918 р. "Літературно-критичний Альманах" зробив своє вражіння й "Музаґетці", почувши під собою настільки міцний ґрунт, що коли патентовані гетьманом патріоти "Батьківщині" захопили до своїх рук помешкання "Молодого Театру" і коли ніхто не відважався змагатися з ними, то "музаґетець" Яків Савченко був одним із перших, що одверто й сміливо виступив проти негідних вчинків панків з "Батьківщині"...
І тут треба зауважити, що між проголошеними "Музаґетцями" гаслами і їх працею була страшна прірва. Початкова творчість "Музаґетців" хоч була й новиною, але вона проте не могла вийти за межу першої стадії шукань та експеріментів. Не дала вона ще й досі того, чого можна було сподіватися від неї, як би так був хоч трохи більш спіраючий ґрунт нашої культури...
Зараз маємо чудово, з великим артистичним смаком виданий у Київі в 1919 році перший том літературно-мистецького, критичного місячника "Музаґет". В цім томі знаходимо низку нових призвищ і ряд нових праць "наймолодшої ґенерації", поруч яких притулилися старі, як старий світ, нудні "поези" Мих. Жука, які не тільки що нічого для "Музаґету" не дають, а навпаки — позбавляють його того, що він має. Всі твори, які надруковано в першім томі "Музаґету", до деякої міри являються продовженням експеріментів "Критичного Альманаху", за винятком таких річей, як "Плуг" — Павла Тичини, "Мій змараґд" — Галини Журби і "Дмитро Загул" — Ультріха Штутнера... В "Музаґеті" знаходимо майже всі визначнійші нові призвища, які в часи революції стрічалися скрізь і всюди, починаючи від старого і "товстого" "Літерат.-Наук. Вістника" і кінчаючи якоюсь "Звенигородською Зорею".
Однаково, як би ми хотіли між співробітниками "Музаґету" знайти хоч одного націоналістичного віршороба в стилю Кобця, Тарноградського, Олени Журливої і К-о, то це була б даремна праця. Тут дійсно було все нове, почасти вже відоме, яскраве, сміливе й гарне, хоч ще й не зовсім певне й стале, як молоде вино в Купринських "Листрогонах"... Тому то й відчувалася недалека творча боротьба серед самих "Музаґетців", що й виявилося в низці діференцій в стадії розвитку праці "Студії" "Музаґетців", коли вона тільки утворилася.
Особисто для мене, що з легким серцем друкував колись свої поезії на сторінках орґана Цека Селоспілки "Нар. Воля", мистецькі змагання "Музаґетців" були до де-якої міри чужими, хоч зараз я їх чудово розумію, коли вже перейшов через дармо "Музаґетської" студії. Знаю, що яка б та боротьба не була, але ініціятива завжди залишиться за ними, бо вони молоді, і, безумовно, талановиті новаторі, які при инших умовинах суспільного життя зможуть дати дуже богато. Доказом цього може бути факт з виданням літературно-мистецького тижневика "Мистецтво", який субсідувався відділом Мистецтв при Наркомпросі і який на протязі свого трьохмісячного істнування встиг скупчити коло себе майже те все, що було дійсно творчим.
Однаково, вернемся ще до "Музаґетців", як до ліпших виразників сучасної, української, індівідуальної, мистецької творчости. Зараз вони всі порозсипалися по всій Україні, але що торкається творчости, то спільність мистецьких напрямів очевидна. Істнує щось особливе, що дає змогу взнати "музаґетця" на сторінках київської комуністичної "Червоної Правди" і націоналістичного львівського "Життя і Мистецтва". Це передовсім нові форми, оріґінальні образи, артистичність стилю і тон...
Із усіх "Музаґетців" найбільш відомим є Павло Тичина. Це найбільш викришталізована індівідуальність, яка цілком свідома свого творчого чину. Досить буде згадати з його першої книжки поезій "Соняшні клярнети" — "Пастелі" і з другої книжки "Плуг" — "Залізний псалом". Другим за Тичиною буде Дмитро Загул, поезії якого вражають не одною лише талановитістю, але й надзвичайною технікою. Молодий поет Володимир Ярошенко зі своїми збірками "поез" "Світотінь" і "Луни" хоч і нагадує собою і Ігоря Сєвєряніна та Бєлого, але все-ж таки українськість його притамана й глибока. Вражає ніжністю й естетичним смаком симпатичний Микола Терещенко й викликає замилування натхненна сімболіка революційного Олекси Слісаренка. Слідом за згаданими поетами йдуть молоді прозаїки, серед яких перше місце займають Михайло Івченко та Галина Журба. Перший том оповідань Мих. Івченка п. н. "Шуми Весняні", який вийшов у Київі в початку минулого року, свідчить про те, що ми маємо не аби якого майстра слова, який по стилю своїх писань є наскрізь мистець, імпресіоніст і чудовий обсерватор найніжніщих відчувань людських душ. Що до Галини Журби, то її "Похід Життя" являється до деякої міри наслідуванням Пшибишевського, але по за тим усим, оріґінальність досить яскрава...
Окремо стоїть друга ґрупа новаторів "Боротьба", яка тримається засад колєктивної творчости і являється ворожою ґрупі "Музаґет". Однаково, ця ґрупа дальше офіціяльних "Пролєткультів" не пішла і свою діяльність проявила лише двома числами "Зшитків Боротьби" та невеличким "Альманахом Трьох", в якому, між иншим, прийняв участь і один "Музаґетець". Провідниками цеї ґрупи є: Микола Любченко, Василь Еллан, Гнат Михайличенко та Василь Чумак. Останні два загинули під час деникинського террору у Київі, а перші два якось заплуталися в своїх "дінамо-теоріях" і стали хилитися до найлівіщої ґрупи футуристів "Флямінґо", на чолі якої стоїть відомий футурист Михайль Семенко.
Все це взяте разом свідчить про те, що дух українського народу, як нації, чим далі, тим яскравійше виявляє свої творчі стремління. Отже слід вітати ці стрімління, які провадять душу на далекі високости, з яких розгортаються широкі виднокруги загально людської культури, перед лицем якої однакові поет-король і поет-пастух, як що вони тільки справжні мистці. І як що наша нація дійсно культурна, то вона мусить дати свої мистецькі цінности, які творить сучасне людство і яких так прагнуть і вишукують наші сучасні творці-новотвори.
1921 р., 17./III. м. Перемишль.
[Воля, 09.04.1921]
12.04.1921