В часі державного розгрому і загальної розтічи політичної думки — писати живо навіть про колишню руїну може тільки публіцист, що страждає разом з громадою, що заціпивши зуби, переносить біль від тяжкої рани.
Мистець, як громадянин, рівнож стражде, він рівнож відчуває страшний біль — але він гоїть його радістю нового замислу, він гоїть його спробами нарису загального і виконання одної другої части.
Публіцист громадянин, захоплений життям, бажає найти в колишніх подіях образ сучасної хвилі, та, найшовши його, спішить передати отсі свої тяжкі переживання в найдоступнійшій йому формі. — Мистець може добачитити в даній хвилі образ тої минувшини, яку він задумав змалювати в своїм творі. Тим то він мусять переболіти хвилю, він мусить найти ту рівновагу духа, яка йому допоможе взятись спокійно за виконання замислу, за передачу доступними загалови знаками — формами своїх власних переживань. Мистець приступить до твору тільки з віддалі пережитих почувань, щоби не тільки змістом але й формою захопити світ.
Безперечно, й публіцист може нас захопити своїм твором-нарисом, й він може нам дати свого рода прекрасну річ, яку ми — його сучасники — відчуємо і зрозуміємо, та за яку буде йому від нас дяка. Але се не буде твір, шо перейде до вічности, до скарбниці сталих національно-людських цінностей. В творі публіциста за багато свіжини, за багато фотоґрафічного реалізму, що нам усім і без того мулить очі та недоїдає своєю брутальною одноманітністю. За те за мало в ньому того прекрасного, що вeлить нам забути про брутальний зміст та захопитись красою навіть найбрутальнійшої буденщини.
Сю низку міркувань викликає нове історичне оповідання з часів першої руїни другої половини XVII в. пера Вячеслава Будзиновського "Під одну булаву". Оповідання се має усі ціхи, живо і інтересно написаного у формі красної літератури, образка давньої давнини України, так близької нам другої Руїни початку XX. в. Його читається з рівним зацікавленням від початку до кінця; в ньому що сторінка пригадуються давні події державного життя та впадку України.
Але, якраз завдяки сій днині рівнобіжности сучасної хвилі з давниною в ньому не має тої рівноваги, що далаб читачеви змогу захопитися книжкою без всяких міркувань-застережень, як н. пр. віднесеться він до "Чорної Ради" Куліша.
Навіть, коли погодимося на тому, що до оповідання Будзиновського належить приложити мірку мистецько-публіцистичної критики, ссбто поглянути на се оповідання як на твір публіциста в формі мистецькій, то і тоді годі нам увільнитися від тих міркувань. Найбільше вражає читача відношеннє автора до черні — черняків.
Так, в часі пeршої Руїни вона, отся сама голь козацька — чернь бушувала усюди, ньйбільше верещала, та ніби усім верховодила. Се факти. Але, чи не криються за сими фактами, які ми знаємо уже з історичної віддалі-перспективи, й инші факти — причини перших? Чи не була поява черні на Україні вислідом попереднього факту — безудержної самоволі козацьких дуків, що хотіли стати доконечно панами черні? Чи взагалі маса, визискувана матеріяльно, гноблена брутальною буденщиною голоду й холоду — може про що инше думати, як не про їжу, одежу та теплу суху хату? Чейже і вовк сіроманець прячеться в хащі й печерки в негоду від стужі і дощу?
Усі ті міркування звертаються проти ідеалістичного осуду автором козацької голої голоти. Автор безперечно має право винуватити голитьбу-черняків, але мистець мусить відчути її нужду. Так, скаже громадянин, маса йде за кличами демаґоґів, що її поривають на нерозсудну руїну добра доброго, на нівечення основ матеріяльного і культурного життя країни. Але, підскаже йому голос холодної розваги і співчуття для нужди, можна би сю масу пірвати й на будову вічних цінностей кличами високочоловічими — загальнолюдськими, коли б її тільки в час зодягнути, накормити, та по людськи приютити!
Сеї думки, зробити з голоти — черні — людей і забратись з живою людською масою до будови життя на нових основах, що запоручали би усім людям людське єствовання, не було ані в Брюховецького і його темних аґентів, ані не було її у Дорошенка, ані не має її в оповідача. Дорошенкови не дивуватись, бо жив він в таких часах, коли всетаки козак не рівнявся до черні, коли не добачали противенств у життю, та не думали про їх не то що усунення, але й навіть про замирення.
Не те оповідає — автор. Він живе в часи, коли саме друга руїна України є вислідом вікового противенства між незаспокоєною матеріяльною нуждою маси, та волею і кличами горстки свідомих одиниць — будувати руками голодної і холодної маси нуждарів величну будову власної державности.
Одиниця, гурток — може перемогти голод, холод і нужду і дійти тернистою та камінистою тропою до здійснення навіть замислу загальнолюдської ваги. Для одиниці — ґенія, гуртка апостолів не має жури про завтра, єсть тільки одно велике бажання самопрояви в чині.
Але маса, море голодних ротів і дрожачих від стужі та нужди тіл, не знає иншого бажання крім — хліба! тепла! одежі! кута! Нужда в масі — безгранична: бо її одною паляницею та одною свиткою і хатиною не заспокоїш! За те одиниця, навіть гурток прокормяться і за Спаси-біг.
Цього великого противенства між матеріяльною нуждою маси і ідеалами самостійної державности не загладив автор, він навіть не постарався кинути якогось містка з берегу державного ідеалізму свідомого українського громадянства на той бік гіркої нужди черняків, які, задурманені нуждою, можуть тільки руйнувати, але не будувати.
Однобокість висновків автора і єсть джерелом появи інтересного, кровю серця писаного публіцистичного оповідання, але не твору мистецького, що дав би нам чудову картину життя маси і гopстки свідомих загальних потреб діячів. "Руїна" перша під непереможним вражінням другої, мабуть ще не скоро найде свого мистця, що дав би людству відчути усе страхіття розгрому. "La debacie ukraintenne" жде ще свого Zola.
[Громадська думка, 24.01.1920]
24.01.1920