Українці дуже люблять любити свою державу.
Уявлення українських громадян про патріотизм базується передусім на елементах символічної, атрибутивної любові. Водночас набагато рідше патріотизм проявляється в ужитково-повсякденних стосунках.
Четверо з п’яти українських громадян вважають, що патріотизм – то любити свою країну, свідчать дані соціологічного опитування, яке провели фонд «Демократичні ініціативи», Центр Разумкова та Київський міжнародний інститутом соціології на 101-шу річницю соборності України. Ще дві третини респондентів певні, що патріотизм – це готовність захищати свою державу.
Натомість лише третина вважає, що патріот мусить платити податки і брати участь у громадському житті.
«Є над чим замислитися»
«Ми виявили три очевидні складові, котрі виражено входять до складових патріотизму в свідомості усіх реґіонів України, – коментує директор фонду "Демократичні ініціативи" Ірина Бекешкіна під час презентації результатів опитування в Києві. – Перш за все, любов до своєї країни – 80%, і готовність захищати свою країну, якщо треба, зі зброєю, – 64%. Ці два елементи в свідомості є досить вираженими. Виховання дітей у любові та повазі до своєї країни – 58%».
Понад половина українців вважає, що громадяни мусять виконувати закони України (56%) та знати історію своєї країни і її культуру (51%).
Вторинними ознаками добропорядного громадянина України виявилися участь у виборах (38%) та спілкування державною мовою (35%).
Найменш «патріотичні» риси – сплата належних податків (30%), участь у громадському житті (28%) та повага до влади (26%).
«Тут є над чим замислитися, – резюмує Ірина Бекешкіна. – Патріотизм у свідомості людей – це захищати батьківщину, любити її. А от що стосується повсякденних практик – люди не відносять їх до патріотизму».
Громадянська нація в податках
Науковий директор фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Гарань зізнається: він заскочений тим, що всі реґіони однаково сильно готові захищати свою державу зі зброєю в руках – від 59% на півдні до 67% на заході.
«Для мене це цифри несподівані – я б сказав, несподівано позитивні. Тим більше, що зараз ми бачимо все більше пацифістської риторики», – коментує Гарань.
Ірина Бекешкіна уточнює: високі відсотки свідчать не так про готовність воювати, як про загальновизнані риси патріота. «В соціології є таке поняття – нормативні відповіді: людям соромно відповідати інакше. Але те, що їм соромно відповідати, – це теж позитив. Це значить, що так треба», – зазначає Бекешкіна.
Водночас окремі тези демонструють вагомі відмінності між різними реґіонами України.
Скажімо, для заходу одним із найвагоміших атрибутів патріотизму є спілкування державною мовою – 60%. Натомість у центрі мова зберігає патріотичний підтекст лише для 32%, на півдні – для 25%, на сході – для 24%.
На сході значна частина громадян вважає, що люди мусять поважати владу – 42%. Цей результат майже втричі більший, ніж на заході.
Схід найбільш сумлінний у ставленні до податків – 41%. Для порівняння, на заході й у центрі майже вдвічі менше охочих зважувати патріотизм податками.
Голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович зі свого боку коментує: виявлені соціологами відсотки свідчать про те, що в Україні має перспективи громадянська (тобто не етнічна) модель побудови нації. «Мене в цьому дослідженні тішить те, що громадянська нація має зростати», – каже він.
Дробовича здивував реґіональний зріз по сплаті податків. «Участь у політичному процесі, готовність сплачувати податки – це ключові речі для формування громадянської нації», – зазначає голова УІНП.
Мова – теж символіка. Лише символіка?..
Соціологи констатують: українська мова вже утвердилася як символ держави, і мовне питання вочевидь перестає бути роз'єднуючим.
81% громадян України вважають, що українська мова є важливим атрибутом незалежності. Зокрема, на сході дві третини (63%) трактують мову як символ держави. «Очевидно, що це чинник, який об'єднує Україну. Люди визнають: так, українська мова – це атрибут української державності, держави Україна», – коментує Бекешкіна.
Ще декілька відповідей цілковито розбивають тезу московської пропаґанди про гніт російської мови в Україні чи нетолерування двомовності.
Так, цілковита більшість українців (80%) згодна із тим, що всі керівники держави та державні службовці повинні у робочий час спілкуватися державною мовою – від 96% на заході до 64% на сході.
Українці вважають (79%), що в медіях принаймні половина наповнення мусить бути українською мовою – від 96% на заході до 63% на півдні.
Більшість українців вважає, що російська мова має вільно використовуватися у приватному житті, але українська мусить залишатися єдиною державною (69%). Статус російської мови як офіційної в окремих регіонах України підтримують 15%, а яко другої державної – лишень 12%.
Посилення статусу російської мови найбільше підтримують на сході: 31% прагнуть другої державної мови, 24% виступають за статус російської як офіційної. Водночас навіть і на сході українська мова має достатню підтримку як єдина державна – 42%.
«У східному реґіоні такої одностайності, як в інших регіонах, немає, – зазначає Бекешкіна. – Але варто наголосити: і в східному реґіоні вважають, що українська мова – невід'ємний атрибут української державності та що керівники, принаймні в робочий час, мають спілкуватися українською мовою».
«Для Зеленського мова – гаряча картопля»
Водночас науковець Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ Володимир Кулик висловлює стурбованість отриманими результатами: на його думку, українська мова марґіналізується в офіційній ніші.
Володимир Кулик – другий ліворуч
«Я розумію логіку, чому до Дня соборності – до такого символічного, атрибутивного свята – проводиться опитування про символи й атрибути, які єднають українців. Але я якраз хочу наголосити на тому, що в мовній політиці зараз головне питання пов'язане не з символами і не з атрибутами. Ми бачимо за цими прекрасними відсотками, що більшість українців згодні: українська мова є атрибутом державності, головним символом, головною вартістю, урочистим моментом, при якому в нас мають зволожуватися очі і стискатися горло... Але ключове питання: чи треба при цьому нею говорити?» – ставить питання руба пан Кулик.
Експерт звертає увагу: коли йдеться про патріотизм, то мовна поведінка – вже вторинна. «Тобто ключове питання, яке держава мусить спершу з'ясувати, а потім і відповідно зреаґувати, – те, як поєднати символічну роль української мови, яка вже практично престала бути питанням суперечок, яка вже утвердилася (прапор, гімн, герб, мова) у реальну повсякденну мовну практику», – констатує Кулик.
Володимир Кулик наголошує на тому, що держава мусить пояснити громадянам логіку державотворення, зокрема роль державної мови. Експерт констатує: ця політика не втілювалася впродовж минулих п'яти років, і вже сумнівно, чи втілюватиметься теперішньою владою.
«За Порошенка воно трималося тієї логіки, що "українська мова – це добре і важливо. Ви ж самі розумієте, чому..." А не розуміємо! І це одна з причин вразливості гасла "Армія. Віра. Мова"», – пояснює науковець Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ.
Що ж до Зеленського, то для того мовне питання – «гаряча картоплина». «Він не знає, що з цим робити, соромиться, боїться, не знає, як пояснювати логіку державотворення», – коментує Кулик.
«Якщо національна мова – це один зі символів і атрибутів, то держава повинна створити умови для її безумовного виживання. І логіка закону про мову не повинна обмежуватися тільки державною сферою. Сучасна держава, сучасне суспільство існують не тільки в державній сфері: громадяни багато роблять поза державною сферою. Якщо ж мова марґіналізована (а українська мова все ще після імперського, колоніального періоду буде на слабших позиціях) і держава не допоможе в цьому, то громадяни постійно відчуватимуть дискомфорт, вони постійно відчуватимуть, що їхня мова не рідна, не бажана, не престижна, не потрібна», – резюмує Кулик.
КОМЕНТАРІ
У ПОШУКУ СОБОРНОСТІ
Олексій ГАРАНЬ,
науковий директор фонду «Демократичні ініціативи»:
– Я приходжу до цього дня, 22 січня, із певним відчуттям тривоги. Цього почуття тривоги не було, коли перемогу здобув Зеленський. Тому що мені здавалося, що курс буде більш вивірений, більш виважений – я сподівався на більш збалансований курс.
Останнім часом ми почули символічні звернення, в яких акценти, як на мене, розставляються не на тому, що нас об’єднує, а на тому, що нас якраз роз’єднує. Спочатку новорічне вітання з гештегом «дакакаяразніца». А днями ми почули в інтерв’ю The Times Of Israel, що тепер у нас треба називати вулиці іменами космонавтів, спортсменів, науковців, а не зосереджуватися на «конфліктних постатях».
Якщо ми візьмемо історію різних країн, то більшість національних героїв, які шануються, виявляться «конфліктними постатями». Тому в цьому випадку якраз треба робити так, щоб ті, хто є конфліктними, які не сприймаються в громадській свідомості, потім ставали не конфліктними.
Як приклад – Грушевський, Винниченко, Петлюра. Вкінці 80-х і навіть на початку 90-х це були постаті, які роз’єднували. А зараз вони є в усіх підручниках, ці постаті вже ввійшли у пантеон.
…Я відвідував Музей Кромвеля у Великій Британії. Коли йдеш по музею, показують ці величні речі, які зробив Кромвель, – і те, що він зробив кров’ю. А на виході кожен має проголосувати: хто такий Кромвель – герой чи злодій? Кромвель! Така постать в історії Великої Британії! І, виявляється, така «конфліктна».
Що я хочу сказати? Ці дебати стосовно того, як вшанувати ту чи іншу постать – навіть своїх національних героїв, свідчать про те, що суспільство перебуває вже на певній вищій стадії, коли воно не просто міфологізує своїх героїв, а коли може спокійно їх обговорювати як людей із їхніми вадами – власне так, як воно було.
Антон ДРОБОВИЧ,
голова Українського інституту національної пам’яті:
– Що об’єднує українців? Зараз найбільше об’єднує українців безпековий виклик. В України з’явився зовнішній ворог – це Росія, який здійснив акт неприкритої (або погано прикритої) агресії. Для всієї України це очевидно. Якщо хтось колись хотів би консолідувати Україну і, власне кажучи, якось стимулювати згуртованість та [спільну] ідентичність, то нічого простішого, ніж зовнішній ворог, у такому випадку історія не знає.
Єдина проблема, що ідентичність, побудована на зовнішньому ворогові, – це дуже тимчасова річ.
Дуже сподіваюся, що здоровий глузд врешті-решт переможе, і Росія припинить військову агресію проти України. Але ми не повинні лише на цьому будувати [ідентичність]. Це «козир». Тому що будувати державу, будувати ідентичність – це складний процес, це постійний пошук об’єднуючих рис, постійний пошук речей, задля яких люди готові спільно вкладати свій час, своє життя, шукати спільних платформ для мрій.
Зараз, маючи зовнішнього ворога… Ми бачимо, що готовність захищати державу зі зброєю в руках – спільна риса для всієї України. Але, маючи такий показник, ми не повинні розслаблятися в тому, що називається soft power. Ми не можемо забувати, що мають бути і паралельні [фактори] поруч із тим потужним консолідуючим фактором – ми повинні приділяти увагу освіті, поясненню логіки державотворення, пошуку спільних цінностей.
22.01.2020